Від сьогодні курсуватиме іменний потяг “Максим Яровець”. Поїзд №138/137, який сполучає Хмельниччину з Лисичанськом Луганської області, назвали на честь хмельничанина – героя України Максима Яровця.

Про це сказав його друг та ініціатор присвоєння імені потягу Владислав Бондар. Максим Яровець загинув в 2016 році на Сході України, виконуючи бойове завдання.

Владислав зініціював проєкт, щоб потяг, який з’єднує Хмельниччину і Луганщину, а саме Хмельницький – Лисичанськ, назвали на честь героя України Максима Яровця. Сполучення обрав символічно.

“Він символізував, що наша держава єдина – Донецьк, Луганськ і наш Хмельницький. Маю велику надію, що цей потяг в перспективі поїде до Донецька, до Луганська і дасть людям, які там проживають, які сумують за Києвом, Львовом, за нашим Харковом вони будуть розуміти, що вони для нас українці і вони там не самі”.

На залізничний вокзал прийшли зустріти іменний потяг родичі, сестра, хрещені та батьки героя України Максима Яровця. Олександр Баран розповів, Максим в 2012 році самостійно обрав факультет “війська спеціального призначення” та в 21 рік був командиром роти.

“Командиром роти 130 окремого розвідувального батальйону глибинної розвідки. Прослужив в зоні АТО пів року. Загинув 5 жовтня 2016 року при виконанні бойового завдання, повертаючись з розвідки. Не дійшовши до своєї позиції приблизно 500 метрів”, – розповів батько Максима Яровця, Олександр Баран.

Мати Максима, Наталя Баран каже, син з дитинства хотів бути військовим.

“Він ходив на стрільбу, карате. Він, навчаючись в військовій академії серйозно займався важкою атлетикою. Він багато читав книжок про війська спецпризначення і навіть казав “тільки розвідка”. Як почалася війна він був на 2 курсі навчався і весь їхній курс вони написали такі заяви, щоб їх відправили в АТО. Мовляв “що ми будемо сидіти за партами коли в країні війна”.

Владислав Бондар про бажання зробити іменний потяг спочатку розповів батькам Максима.

“Він прийшов з цією ідеєю до нас, ми його підтримали звичайно. Я казала, що це буде дуже важко треба буде пройти багато владних кабінетів, щоб це реалізувати, але він сказав: “Нічого, я доб’юсь”.

Владислав Бондар пригадує, працював провідником, коли познайомився з Максимом Яровцем. Це був 2012 рік. За 4 роки спілкування з Максимом стали кращими друзями.

“Це був поїзд Хмельницький – Одеса. Він був звичайним пасажиром, попутником в вагоні. Слово за слово – познайомились. Навіть пам’ятаю зараз був 14 вагон, в нього була нижня бокова поличка 51 місце. Почали спілкуватись, за все, за спорт, були спільні інтереси і почали з того часу дружити. Дружба була на стільки міцною, що коли його не стало, якось зробити пам’ять про нього був моїм обов’язком”.

Коли Максим загинув Владислав був закордоном та не знав про це.

“У Владіка помер батько. Батько похований там де Максим. Владік випадково йшов до батька і побачив знайомі обличчя і це був наш Максим. І він нас знайшов в Інтернеті”. Олександр Баран додає, хотів і сам піти воювати на Схід України.

“Я відмовляла його мені Максим вже казав: “Ти вже старий”. Боляче від того, що дитини немає, а я живу. Ми за ним сумуємо, плачемо, але живемо. Хотілося щоб пам’ятали всіх загиблих героїв, які поклали життя на Сході України. Потрібно пам’ятати, щоб їхні смерті не були марними”.

Дарина Денисенко,
інтернет-видання “СуспільнеUA”