У межах проєкту ГУР МО України “Видатні розвідники” з нагоди Дня ЗСУ 6 грудня 2024 року в Києві презентували книгу-буклет про легендарного воїна ГУР, Героя України Руслана Попова, який загинув у бою за свободу України у травні 2022 року.

Видання представила авторка проєкту Ольга Мосьондз за участі батьків Героя ― Надії та Юрія Попових, дружини Юлії, друзів та побратимів.

Руслан Попов ― Герой України, капітан І рангу ГУР МО України. Народився 20 серпня 1977 року на Миколаївщині. За прикладом батька став кадровим військовим.

“Руслан завжди мріяв стати військовим. Я служив тоді на острові Майському під Очаковом. Острів був закритим. Там готували так званих "морських котиків" ОМБ СП. Часом, з дозволу командира, я брав сина з собою на службу”,  ― розказав батько розвідника.

До лав ГУР Руслан Попов доєднався у званні капітана, ставши до лав легендарного бойового спецпідрозділу. Був здатен виконувати надскладні завдання на суші, в повітрі, на воді та під водою.

Брав участь у миротворчій місії ООН у Ліберії. Після початку війни у 2014-му повернувся до України та у складі спецпідрозділу ГУР МОУ виконував бойові завдання із захисту держави.

Повномасштабне вторгнення росії 2022-го Руслан Попов зустрів у Маріуполі. З оточеного міста виходив пішки разом з побратимами. За 9 днів здолав 165 кілометрів, щоб одразу ж повернутися на борту евакуаційного гелікоптера назад у Маріуполь ― забрати поранених з “Азовсталі”, привезти оборонцям міста боєприпаси, медикаменти та їжу.

Під час бойових операцій виконував одну з найважливіших та найважчих функцій – був кулеметником:  воїном, який прикриває побратимів і завжди залишає поле бою останнім.

Під час складної, небезпечної, але важливої для України місії зі звільнення Зміїного Руслан Попов також був з кулеметом, прикривав своїх під час штурму острова. Це був його останній бій за Україну.

У Руслана Попова залишились батьки, двоє дітей та дружина.

Юлія Попова розповіла, що вони з Русланом познайомилися у дитячому садку.

“Якось вперше зустрілися після довгої перерви в Миколаєві, а наступного дня я знайшла біля дверей у під’їзді величезний букет. Наступного разу він запитав, чи хотіла б я стати його дружиною. Я одразу ж погодилася, бо не змогла уявити своє життя без нього – найкращого друга”, ― пригадала Юлія.