Серед військових Української Народної Республіки Всеволод Змієнко відомий як організатор українського війська на Одещині в 1917–1918 роках, керівник військової розвідки УНР в екзилі, визначний воєначальник та активний діяч української еміграції.

Всеволод Юхимович народився в Одесі 16 жовтня 1886 року. Закінчив Київську старшинську школу і Миколаївську академію Генерального штабу. У роки Першої світової війни брав участь у бойових діях у складі царської армії. За хоробрість нагороджений трьома орденами і Георгіївською зброєю.

Восени 1917 року Змієнко повернувшись до Одеси, поринає в атмосферу української революції. Всеволод Юхимович разом із відомим громадським і військовим діячем Іваном Луценком сформував Одеську гайдамацьку дивізію, штаб якої містився в будівлі Одеського військового округу. Полковника Мазуренка призначили командиром дивізії, а підполковника Змієнка – начальником штабу.

З квітня 1918 року підполковник Змієнко виконував обов’язки начальника штабу 3 Херсонського корпусу українських військ, а з грудня того ж року – начальника штабу військ Херсонської губернії. Під час наступу на Одесу армії Денікіна Всеволод Змієнко особисто керував бойовими діями гайдамаків на вулицях Одеси, а потім за наказом Директорії разом з Іваном Луценком вивів українські частини під Роздільну.

У березні – травні 1919 року Змієнко вивів свою дивізію через Румунію та Польщу на Волинь. Там його призначають начальником штабу 1 дивізії корпусу Січових стрільців Є. Коновальця. Зі своєю дивізією Всеволод Юхимович до осені 1919 року бився проти більшовиків, поляків, денiкiнцiв.

Тяжко захворівши в листопаді, потрапив у польський полон, а коли видужав – опинився в таборі для полонених вояків у місті Ланцуті.

1 січня 1920 року Симон Петлюра призначив М. Безручка командиром, а В. Змієнка – начальником штабу новосформованої Січової стрілецької дивізії, яка стала спадкоємицею корпусу Січових стрільців. З цією дивізією М. Безручко та В. Змієнко спільно з 3 Запорізькою дивізією та 3 польською армією розпочали наступ на Київ і 7 травня визволили столицю України від червоних військ. Але невдовзі українці з поляками знову змушені були відступити. Частини дивізії під командуванням М. Безручка i В. Змієнка у вересні відстояли фортецю Замостя, зупинивши наступ армії Будьонного на Варшаву. Будьонний мав уп’ятеро більше багнетів і шабель, ніж Безручко і Змієнко. Але командири Січових стрільців компенсували нестачу багнетів грамотною тактичною побудовою оборони міста.

За цю перемогу Безручко і Змієнко були удостоєні звання генерал-хорунжого.

Тривалий час слава про Будьонного лунала на теренах СРСР, а про українців Безручка і Змієнка майже ніхто не знав.

Після вбивства 1926 року головного отамана Симона Петлюри діяльність спецслужби УНР зазнала суттєвої реорганізації. Ключову позицію у ній зайняла друга секція, яка розробляла тактику і проводила розвідувальну й контррозвідувальну діяльність Державного центру (ДЦ) УНР в екзилі. Вона складалася з розвідувального сектору під назвою “Наступ”, який займався збиранням інформації про загальну ситуацію в Україні, підбором, навчанням і засиланням туди агентів, резидентів і кур’єрів. На контррозвідувальний сектор під назвою “Оборона” покладалося завдання забезпечення організацій УНР від проникнення комуністичних агентів, а також проведення відповідної роботи в середовищі інших емігрантських організацій, особливо тих, які стояли на політичних позиціях, протилежних УНР. Третій сектор “Студії” займався аналітичною роботою на підставі відкритих друкованих джерел і тих, які оперативним шляхом добувалися представниками першої секції. На основі цього готувалися доповіді керівництву Генерального штабу Військового міністерства ДЦ УНР, виготовлялися листівки та інша пропагандистська література, яка нелегально переправлялася до УРСР, розповсюджувалася серед української еміграції.

Особливо ефективно розвідка і контррозвідка діяли за часів керівництва генерал-хорунжого Всеволода Змієнка у 1928–1936 роках. Ще за доби національно-визвольних змагань діяльність Змієнка як активного учасника протидії радянській владі стала приводом для внесення його 1924 року в перелік політичних злочинців, які розшукувалися органами Державного політичного управління (ДПУ).

У 1932–1933 роках в уряді УНР уже знали про голод в Україні, але інформації про його масштаби було недостатньо. У зв’язку з цим було поставлено завдання зі збирання якомога ширших відомостей про ситуацію в республіці.

Потрібно було активізувати діяльність резидентур, забезпечити переправу кур’єрів на той бік кордону, а головне – добути документальні свідчення про реальний стан справ. Це необхідно було для того, щоб привернути увагу світової громадськості до подій в Україні і в такий спосіб вплинути на вище партійне керівництво Радянського Союзу. Про те, що розвідка УНР використовувала як прикриття журналістів, свідчить витяг з іншого розсекреченого документа: “Змієнко одержав інструкцію: підготувати двох кандидатів–розвідників УНР, які повинні здійснити поїздку в СРСР у групі польських журналістів”.

Таких поїздок іноземних журналістів упродовж 1932–1933 років вдалося здійснити небагато. Та після появи в англійській газеті “Манчестер гардіан” серії статей журналіста Малькольма Маггеріджа про голод в Україні було підписано постанову ЦК ВКП(б) від 23 лютого 1933 року “Про поїздки по СРСР іноземних кореспондентів”, яка обмежувала доступ журналістів на певні території.

В умовах таких заборон і посиленого прикордонного й контррозвідувального режиму розвідці УНР доводилося шукати нові шляхи добування інформації про реальний стан справ в Україні. У розсекреченій довідці “Оперативна діяльність закордонних українських розвідувально-повстанських центрів” за 1933 рік зазначається: “У Змієнка Україна розбита на райони приблизно в межах старих повітів. До кожного району є шифр. У шифрованому вигляді описується наявність закладів, організацій громадського, кооперативного та іншого значення...”.

Навіть відкриту інформацію про Україну добувати було важко. Направлені в конкретні райони розвідники УНР іноді навіть не могли потрапити в деякі населені пункти, які виявлялися заблокованими підрозділами міліції та ДПУ. Почастішали і затримання агентів, яких не вдавалося підготувати до виконання завдань. Потрібно було шукати нових людей та нові, нестандартні шляхи проникнення на територію України.

Змієнко важко переживав кожну втрату своїх людей. Але він робив усе можливе, щоб за будь-яких обставин пріоритетними для розвідки УНР залишалися завдання, продиктовані потребами та інтересами української нації.

У 1928 році генерал-хорунжий Всеволод Змієнко став головою громадського суду Українського центрального комітету в Польщі, одночасно відповідаючи за розвідку та контррозвідку.

Крім того, Змієнко активно допомагав українським військовим емігрантам знайти себе в нових умовах життя, влаштовуючи їх на роботу, навчання чи просто допомагаючи грішми.

Всеволод Юхимович Змієнко помер 26 жовтня 1938 року у Варшаві.

Сьогодні його ім’ям названі вулиці не тільки в Одесі, а й Києві та інших містах України.