“Про кого треба розповідати всій країні, то це про мого командира…” – публікація під таким заголовком вийшла на шпальтах газети “Народна армія” в номері за 31 травня. Нагадаємо, в ній розвідник 95-ї окремої аеромобільної бригади солдат військової служби за контрактом Антон Магльований дякує своєму командиру взводу лейтенанту Костянтину Султанбагомаєву за врятоване життя!

Як розповів військовослужбовець, його та ще одного пораненого в бою під Слов’янськом офіцер виніс на собі під щільним вогнем противника. Ризикуючи власним життям, лейтенант Султанбагомаєв вчинив як справжній батько-командир, як людина, наділена багатьма чеснотами. До речі, він і зараз там – на передовій.

Нашому кореспонденту вдалось розшукати і поспілкуватися з мамою героя – Валентиною Іванівною Султанбагомаєвою. Вона розповіла про сина, його життєвий шлях, а також поділилася заповітним…

Випробування неоголошеною війною

– Для кожної матері її дитина – найцінніший скарб, а коли ти виховуєш її сама, без батька – вона стає сенсом твого життя! – сказала Валентина Іванівна. – Це про мене.

Своєму єдиному і найдорожчому сину мати намагалася дати все, що тільки могла: розвинути духовно і фізично, навчити жити по совісті, розуміти, де правда і що таке вірні друзі. Отже, Костянтин з дитинства отримував різностороннє виховання. Він займався бальними танцями, плаванням, здобув музичну освіту по класу фортепіано, відвідував гурток “Умілі руки”, а пізніше – наполегливо займався в секціях з баскетболу та легкої атлетики, вивченням англійської мови.

– Книги на військову тематику, розповіді дідуся – учасника бойових дій на Кавказі у так званій повоєнній “Блакитній лінії” та спогади родини про подвиги його прадіда-розвідника в роки Великої Вітчизняної війни і сформували в сина бажання стати справжнім чоловіком, викликали інтерес до військової справи та виплекали мрію про майбутню професію захисника Вітчизни, – розповідає Валентина Іванівна.

Першим кроком на цьому шляху став вступ у 15 років на спортивний курс Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Після його закінчення – строкова військова служба в елітних десантних військах, зокрема, в розвідувальному взводі 95-ї окремої аеромобільної бригади, куди і мав бажання повернутися офіцером після чотирьох років навчання в Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, що у Львові. А паралельно Костянтин встиг набути ступінь бакалавра, навчаючись на історичному факультеті заочного відділу Житомирського педагогічного університету імені І. Франка. Там він студіював за індивідуально-дистанційною формою навчання, складаючи сесію під час курсантських зимових та літніх відпусток.

“Мамо, я вивчився на бойового офіцера!” – з гордістю сказав син після випуску з військового вишу. А згодом вже розповідав мамі про свою наступну мрію – бути воїном-миротворцем. “Щоб ним стати, потрібно пуд солі з’їсти!”, – жартома відповідала вона тоді.

Хто знав, що рівно за рік цей пуд лейтенанту доведеться “їсти” на неоголошеній війні Росії на Сході України.

Віра у рятівну силу материнської молитви

Що відчуває зараз мати, єдиний син якої щодня ризикує життям, будь-якої миті може потрапити в приціл снайпера? Що означає знати, де він, є і чекати, коли це нарешті закінчиться?

– Не бажаю пережити таке випробовування жодній матері. Для мене найкращим подарунком є телефонний дзвінок від сина і його короткі слова: “У мене все гаразд! Живий, здоровий. Люблю, цілую”. А ще іноді ввечері щире: “На добраніч, мамо!” Це найбільша радість та полегшення на серці – почути його голос! – розповіла Валентина Іванівна.

Як і тисячі матерів, чиї сини зараз несуть службу на буремному Сході, вона не пропускає жодного повідомлення засобів масової інформації про події на Луганщині та Донеччині. Вся увага прикута до телевізора та Інтернету. Кожен з сюжетів чи інформаційних повідомлень може розповісти і про сьогодення її сина чи військовослужбовців бригади.

– Хоча більше інформації я тепер отримую від друзів сина, однокласників та його дівчини. Саме від них дізналася про те, що Костя витягнув з-під машини скривавленого і непритомного майора під час нещасного випадку. Про запеклий бій його взводу на слов’янському мосту, де хлопці мало не згоріли, а Костя отримав рикошетом кулю в ногу та легке поранення осколком у ліву руку. І про важку для сина втрату – загибель його комбата підполковника Синюка, про трагічну загибель десантників та поранення бійців, про інші події і епізоди цієї війни, – говорить мати.

У такі моменти і взагалі тепер Валентина Іванівна дедалі частіше звертається до Бога. Вона вірить у рятівну силу материнської молитви, яка “з дна моря підіймає та з пазурів смерті вириває”. І кожного разу, звертаючись у своїх молитвах до Господа Бога, просить захистити всіх дітей, український народ та рідну неньку Україну.

– Всі наші діти – учасники антитерористичної операції – це патріоти рідної землі, мужні і безстрашні герої, охоронці цілісності і єдності країни. Вони – кращі сини України! – переконана матір військовослужбовця.

“Ніхто, крім нас!”

Інформація в газеті “Народна армія” про вчинок сина вкотре викликала в жінки гордість за синочка. Вона часто заходить до його кімнати, ніби у такий спосіб спілкується з ним через його речі – прапор високомобільних десантних військ над комп’ютерним столом, ікону святого великомученика Георгія Побідоносця, грамоти і гасло “крилатої піхоти”: “Ніхто, крім нас!”.

– Це гасло є девізом життя мого сина! Він його втілює в практику. І виявляє на ділі найкращі якості офіцера-десантника: силу, відвагу, честь. Я молюся і з нетерпінням чекаю закінчення антитерористичної операції і зустрічі з сином. І вірю, що він неодмінно повернеться, але вже іншим: не юнаком, а дорослим чоловіком у свої 23! Біль від втрати товаришів по службі, побратимів, земляків, ровесників залишить у його серці глибокий слід, та горе війни загартує бойовий дух, дасть інше розуміння ціни життя і миру. Частіше, синочки, дзвоніть додому! Радуйте нас своїми голосами! Ми вас з нетерпінням чекаємо вдома з перемогою! – наостанок передає прохання усіх матерів Валентина Іванівна.

Віталій СТЕЧИШИН,

“Народна армія”

Всім МАТЕРЯМ наших СОЛДАТІВ бажаємо здоров’я, терпіння і витримки. Василь Симоненко в своїй поезії “Лебеді материнства” писав: “Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу – виростуть з тобою приспані тривоги”. Дорослі сини нерідко змушують стривожено битися материнські серця, надто, коли йдуть захищати найдорожче.