Останнє, що спадає на думку, коли дивишся на щасливе подружжя – Романа та Юлю – це те, що парі довелося пережити більше року війни, місяці розлуки та очікування. Напевно, розповідь про кожного з них вартувала б окремих текстів, але їхня історія – нероздільна. Вона про безмежну любов, розуміння і взаємопідтримку, завдяки якій Роман вижив, а Юля дочекалася. Сьогодні вони разом будують власний соціально відповідальний бізнес і продовжують допомагати армії.
Музикант і ветеран АТО Роман Набожняк запрошує до квартири на 15 поверсі житлового будинку в одному зі спальних районів Києва. На маленькій, але світлій кухні на нас вже чекає коробка з фірмовим десертом Veterano Brownie – бренд, який Роман разом із дружиною заснували після його повернення зі сходу України.
“Юля вже в дорозі, скоро буде”, – пояснює він відсутність коханої.
Роман готує запашну каву і ми починаємо розмову про його життя до війни та причини, які спонукали його стати військовослужбовцем.
“До війни я займався музикою, був вокалістом і грав на бас-кларнеті у гурті DVIZH ПАРИЖ. Під час моєї служби в ЗСУ колектив, зрозуміло, припинив діяльність, а тепер я шукаю нових музикантів і хочу його перезапустити. Крім цього, я працював у комп'ютерній компанії, отримував зарплату у доларах і ні в чому собі не відмовляв”, – каже хлопець.
Романа мобілізували, на війну він потрапив аж під час останньої – шостої хвилі мобілізації. За його власним зізнанням, цьому рішенню передували декілька етапів.
“Коли був Майдан, я був одним із учасників ще студентського руху, ми планували акції протесту в одній із київських квартир. І я чітко пам'ятаю, як на третю добу практично без сну зрозумів просту річ – нам не перемогти режим, якщо ми не готові будемо за це померти. Тоді я чесно зізнався собі – я не готовий. Це був основний тригер, чому я не пішов у першу, другу хвилю мобілізації. Так тривало до серпня 2014, коли сталася трагедія під Іловайськом, тоді я вперше усвідомив, що війна не закінчиться скоро. Ми з групою хлопців почали займатися бойовою підготовкою. На цих тренуваннях я вперше познайомився із дійсними бійцями “Айдару”, яким став допомагати фінансово. Проте з часом зрозумів, що і цього замало. Взимку 2015-го, під час Дебальцево, я просто прокинувся з усвідомленням того, що більше не можу сидіти тут”, – розповідає колишній військовий.
Потім була “учебка” Правого сектора на Десні, короткий курс “Захисту Патріотів” та водійські курси. Спливав час, а потрапити до реального бойового підрозділу не вдавалося.
“В липні через знайомих айдарівців пробував потрапити до підрозділу Тайфуна з 80-ки. Уже під час моєї служби, на початку вересня 15-го я дізнався, що він загинув, і це було для мене ударом, хоча я не знав Володимира особисто. Це була моя перша настільки близька смерть на війні. Врешті-решт на війну я потрапив у серпні 2015 року, я кулеметник”, – зізнається колишній військовий.
На Донбасі він служив у одному з окремих розвідувальних батальйонів. Операції проводилися на маріупольському напрямку по лінії Чермалик-Широкіно та на луганському напрямку в районі Станиці. Подробиць колишній військовий майже не розподіває, далися взнаки 14 місяців служби на специфічній позиції.
“З місцевими я намагався на спілкуватися. По-перше, ми часто представлялися ремонтними військами, і нам навіть шеврони не можна було носити, ми ж були у розвідці. Завдання були різні: від повсякденного чергування на постах і риття окопів до розвідвиходів, вогневих нальотів, і взяття під контроль об'єктів у “сірій зоні”. Проте основним нашим завданням було – збирати інформацію”, – каже він і додає, що в тому, що залишився живий, велика заслуга командира взводу, який не підписував особовий склад на смерть.
“Все, що ми робили, детально планувалося і пропрацьовувалося – кожен із нас мав чіткі інструкції, карти, план А, план Б”.
Роман пригадує завдання, коли було особливо страшно.
“Я усвідомив, що було страшно, вже на наступний день, коли все закінчилося. Це була робота в “сірій зоні” на маріупольському напрямку. Там була операція, яка мала бути дуже тихою і красивою. В нас було три доби, для того, щоб по квадратах зачистити все навколо і вже зайти в самий населений пункт. Ми два дні попрацювали, а на третій день дійшли дуже близько до позицій, де бойовики тримали лінію оборони. Нас помітили, почали сильно накривати з кулеметів і АГС. Ми лежали якраз посеред поля, і не могли зрушити з місця, доки наша група прикриття не відкрила вогонь. Ми вийшли звідти живими, і вже на наступний день сидимо з бійцями і розуміємо, що тоді ми могли померти. В ту ніч бойовики без церемоній на техніці зайняли населений пункт, який був нашою ціллю, і одразу стали окопуватися, облаштовувати опорні пункти”, – розповідає Роман.
Він говорить про війну із посмішкою, намагаючись не акцентувати свою увагу на спогадах. З тією ж посмішкою Набожняк згадує свої відпустки – їх він проводив зі своє дівчиною Юлею. Саме вона намагалася зайняти хлопця справами і відволікати від душевного болю. За декілька днів до Нового Року, під час однієї з відпусток на вершині Карпат Роман зробив Юлі пропозицію.
“Відчув, що сенс мені далі тягнути? Я хочу з цією людиною провести все своє життя, чого відкладати?” – пояснює він. Вже під час однієї з наступних відпусток бійця АТО – у серпні 2016-го – пара одружилася, а 15 жовтня цього ж року Романа демобілізували.
“Після повернення провів медогляд, пішов на заняття з психологом. Це було і моє рішення в тому числі. Перший час вдома ми спали з увімкненим світлом. Тому що заснув із вимкненим світлом – значить потрібно о 2 ночі вставати і заступати на пост.
Сон був дуже неспокійний. Війна сниться мені, зараз рідше. Сняться обстріли, нещодавно снилося, що я комусь зуби вибиваю”, – каже хлопець.
Я питаю його, як змінився він сам.
“Почав сивіти. А ще після дембеля вирішив для себе, що більше не буду невиправдано ризикувати життям”, – віджартовується Роман і додає: “Про внутрішні зміни краще Юля розповість”.
Саме у цей час в двері стукають і на порозі квартири з'являється Юля. Поки Роман допомагає коханій зняти верхній одяг, вона вибачається за запізнення і одразу долучається до розмови.
“Повернулася інша людина, я не буду цього заперечувати. Сивий, як мінімум. Але якісь ключові принципи та погляди, які були для мене важливі, залишилися колишніми. Звичайно, після війни ти стаєш різкішим, грубішим, але це точно не найстрашніше”, – ділиться Юля.
Сама вона – фотожурналістка та режисерка. Її дебютна документальна стрічка “До скорого” – це, за словами авторки, результат внутрішнього переживання, сублімації тривоги за коханого, що й допомогло їй пережити більше року очікування.
“Мій тодішній стан я не могла описати словами. Тому мені хотілось зобразити це не вербально, але формат фотоісторії не передавав у повній мірі те, що з нами відбувалося. Я вирішила знімати документальний фільм – це стало терапією, тож я сприймала це кіно як робочий проект. Наприклад, відзняте відео – це зворушливі моменти нашого життя, але це, у першу чергу, монтажний матеріал, з яким я повинна працювати”, – каже Юля.
Тим часом Роман вже чаклує на кухні, ніби вгадуючи бажання дружини. За декілька хвилин на столі з'являються шматочки Брауні власного виробництва, у складі якого – грузинський фундук. Зверху на трохи теплому десерті кулька морозива.
Я розпитую подружжя про бізнес, який вони започаткували після подорожі до Непалу: саме там вони загадали бажання відкрити власну справу. Ідея випікати саме Брауні прийшла поступово. Спочатку Роман просто хотів пригостити друзів смачненьким, поки один із них не запропонував спробувати продавати десерти. Цікаво, що в тандемі підприємців Роман повністю займається технологічним процесом виробництва, вдосконалює смаки, працює над бізнес-плануванням та стратегією розвитку справи. Юля взяла на себе відповідальність за інформаційне наповнення проекту, маркетинг та промо.
“Я наполягав, щоб це була історія про Veterano (компанія Veterano Group, яка об'єднує мережу піцерій та кав'ярень, заснованих ветеранами АТО - ред.). Мені було важливо показати на своєму прикладі важливість та можливість адаптації. Повернення з війни – це не кінець, а можливо, тільки початок чогось нового. Я розумів, що повернувшись, не зможу повністю абстрагуватися від війни. Тепер я невід'ємна частина ветеранської спільноти, хочу й надалі допомагати тим, хто продовжує воювати і тим, хто втратив своїх близьких, тому що це історія про взаємодопомогу”, – пояснює Роман, маючи на увазі те, що умовами вступу до сім'ї Veterano є наявність психолога у штаті компанії та перерахунок 10% від прибутку сім'ям загиблих в АТО.
Юля додає: якби не війна, вони б з чоловіком навряд зайнялись таким бізнесом, і це точно було б не Veterano Brownie.
Тим часом смачні десерти з'їдені, а приємна розмова добігає кінця. Мені цікаво, як змінилися цінності Романа та Юлі за період війни.
“Багато речей втратили для мене сенс. Я перестав розуміти, чому люди взагалі сваряться, для чого все це”, – не роздумуючи каже колишній військовий.
“Мені здається, що і Рома, і я, стали набагато простіше ставитися до неважливих речей. Є життя, є смерть, є ми, які люблять одне одного. Все інше – це бутафорія, яку можна змінювати. Ми почали лояльніше ставитися до всього, простіше відмовлятися від того, що не вписується в парадигму цих зрозумілих цінностей”, – ніби продовжує думку чоловіка Юля.
“В нас багато планів із Юлею. Ми заплатили дуже багато і дуже дорого вже, тому зараз я тут. Але кожен із нас двох свідомий того, що війна не закінчена”, – резюмує Роман і обіймає кохану.
Розмову вела: Tanya Gabedava
Фото: Олена Белоус, та з архіву Юлії та Романа
Проект “Повернись живим”