ЗМІ про нас

З відомим шоуменом, телевізійним ведучим Сергієм Притулою зустрілися в Хмельницькому, на плацу 8-го окремого полку спеціального призначення Збройних Сил України. Він на прохання командира полку завітав до розвідників наступного дня після власного гумористичного шоу “Вар’яти”

Наприкінці зустрічі артист розповів про інший, не телевізійно-театральний бік свого життя – про волонтерство.

– Сергію, за що вас так поважають хмельницькі спецпризначенці? Як ви з ними познайомилися?

– У моєму житті є окрема сторінка, яка називається “Я і 8-й полк”. Як волонтер я тренувався на тернопільській “Альфі” у 2014-му. Там був порівняно невеличкий колектив, близько десяти бійців. І коли ми їх запакували по повній програмі невідомими мені до того коліматорами, снайперськими прицілами, тепловізорами та іншим добром, їхній командир попросив мене звернути увагу на хороших, бравих хлопців із Хмельницького 8-го полку спецпризначення. Він також дав мені номер телефона заступника командира. Десь у червні 2014-го я зателефонував. Ось так розпочалося міцне і тривале знайомство.

Тоді ми завантажували буси на 95 відсотків кевларовими шоломами, брониками, берцями та натовською формою. Добре пам’ятаю свій перший приїзд до хлопців у базовий табір “Перемога”. Привіз тоді, крім повного буса всякого добра, перший тепловізор, як зараз пам’ятаю, ТМR-50 вартістю майже 11 тисяч доларів. Віддали хлопцям все і поїхали на Київ. Вночі, коли ми ще були в дорозі, бійці зателефонували і сказали, що завдяки тепловізору виявлено і ліквідовано розвідувально-диверсійну групу противника. Такі хвилини закарбовуються в пам’яті назавжди. Вони надихають, штовхають, акумулюють, додають сил збирати замовлення, швидко знаходити кошти, купувати й везти на передову нові дарунки.

Я думав, що спецпризначення – це як у кіно про американських перекачаних супергероїв. А приїздиш і бачиш: виходять звичайні хлопці. Але коли спілкуєшся з ними, коли вони розповідають про свою роботу, ти розумієш, які вони круті, непередбачувані, готові до будь-чого та віддані своїй справі. Це професіонали з великої літери. Спецпризначенець – це не фізичні чи антропологічні дані, це дещо інші вміння, навички, поведінка, звички. Тому з 8-м полком дружили, дружимо й будемо дружити.

– Хто допомагає у зборі коштів? Колеги по цеху, політики чи пересічні громадяни?

– У зборі коштів мені допомагає соціальна мережа Facebook. У мене 180 тисяч підписників. Даю клич, пояснюю людям, на що збираємо кошти, скільки треба, куди і кому. До того ж друзі, артисти знають, що я займаюся волонтерством, і багато з них постійно допомагають мені. Для прикладу, мої друзі з гурту “ТНМК” Фоззі й Фагот перед кожним своїм концертом телефонують і цікавляться, на що й кому я нині збираю кошти, і передають певні суми. Але найбільша частка все-таки надходить від пересічних громадян та від українських діаспор із-за кордону. У 2014 році ми віддали на потреби АТО 1 мільйон, а у 2015-му – 800 тисяч гривень. Скільки допомоги пішло у 2016 році, поки не рахував.

– Хто ще під вашою опікою, крім тернопільської “Альфи” та 8-го полку?

– У грудні 2014 року почав рахувати кількість частин і підрозділів, яким на той момент допоміг. Дійшов до 25. Збився й більше не починав. 8-й полк, буковинські десантники 3-го батальйону 80-ї оамбр і 73-й морський центр з Очакова – ті, кому ми допомагали найбільше.

Групу 3-го батальйону 93-ї омбр ми укомплектували автомобілями вогневої підтримки: джипи з АГС, ДШК, навареними пусковими шахтами, по 4 штуки на кожному, під РПГ-26. Наші Кулібіни робили дивні речі: уявіть, їде машина, а в неї по кузову розміщені 4 гранатомети, які вистрілюють одночасно від натискання кнопки водієм. Для 3-го полку спецпризначення купували автотранспорт і тепловізори. Добряче співпрацювали з 81-ю оаебр, 2-м батальйоном 80-ї оамбр, 37-м батальйоном із Запоріжжя, ремонтно-відновним батальйоном 93-ї омбр, кількома добровольчими батальйонами, зенітно-ракетним полком з Білої Церкви. Також допомогли нашим “іхтіандрам” – я так називаю бійців 73-го морського центру спецпризначення – шістьма сучасними комплектами для плавців-підводників. Стільки ж комплектів закупили і передали у Маріупольський загін ДПС України, ще 2 комплекти – військовим інженерам у зоні АТО.

Хто звертався – всім допомагали. Комусь потрібна була “швидка” для вивезення поранених – купували “швидку”. Хтось потребував джип – приганяли джип. Комусь бракувало тепловізора – доставляли тепловізор. Так було, так є і так буде.

– Ви майже два роки допомагаєте війську. Щось змінилося за цей час у системі роботи волонтера?

– Сьогодні ми працюємо переважно з індивідуальними чи груповими замовленнями. Ось боєць із 8-го полку Максим отримав замовлений раніше снайперський приціл. Квадрокоптери чи безпілотники йдуть переважно на групу або ж кілька на підрозділ. Треба коліматор, тепловізор чи захист від нього – без проблем. Добре, що ізраїльська оборонка виготовляє надійний захист від тепловізора, який я особисто тестував.

– А ви служили в армії? І звідки таке бажання допомагати особисто, не обмежуючись просто переказом коштів на рахунки відомих волонтерів?

– Ні, особисто в армії не служив, хоча ніколи від неї не тікав. По життю дуже близький до війська. У мене є дядько, який свого часу обіймав посаду заступника командира однієї з дивізій ПрикВО, є два брати – полковники, учасники АТО. Сам я з дитинства мріяв про форму, кашкет і пістолет. Не знаю, яким би був солдатом, та волонтер з мене кращий, бо я можу зорганізувати інших на підтримку військовослужбовців завдяки власному авторитету і кредиту довіри.

– Сергію, а чи не збираєтесь ви гастролювати зоною АТО?

– Я приїжджаю до хлопців, даю мініконцерти. Збираю всіх у коло, розповідаю байки, анекдоти, та всі й так нормально регочуть. Тому краще ми дамо два комерційні концерти –  і якісь 10–15 тисяч гривень зможемо направити на реальні потреби бійців. Це може допомогти їм зберегти життя і здоров’я або пройти адаптацію і реабілітацію атошників через один, півтора чи два роки участі в бойових діях.

– Знаю, що ви також опікуєтеся реабілітацією хлопців, які повернулися з АТО. Скажіть кілька слів про цей шляхетний напрям.

– Я з червня 2015 року взяв “під крило” й утримую завдяки коштам, заробленим нашим гумористичним шоу, реабілітаційний центр для бійців АТО в Тернополі. Тамтешні психологи роблять дуже велику роботу, бо працюють не тільки з хлопцями, які повернулися з фронту, та їхніми сім’ями, але й з тими, хто збирається їхати воювати, їхніми батьками, дружинами й дітьми. Точно знаю, що завдяки майже десятьом останнім концертам на Рівненщині та Хмельниччині заробив принаймні на півроку належного функціонування цього центру.

– Які ваші побажання?

– У мене одне побажання – мир і спокій у нашій країні. Я через вашу газету щиро дякую всім солдатам й офіцерам від себе і від імені мільйонів людей в Україні та за кордоном. Прокинувшись зранку, я щодня кажу своєму синові: “Є в нас, Дмитре, хороші хлопці – захисники Батьківщини. Далеко від нашого дому вони тримають на своїх плечах мирне небо над твоєю головою”.

Записав Андрій АГЄЄВ