На війну з російським окупантом Сергій Тимощук пішов у січні 2015 року. До того, цілком цивільна людина, поважного віку, надзвичайно мирної професії, він працював вчителем трудового навчання в одній із шкіл Старокостянтинівського району Хмельниччини.

Із вчителя у “зампотєхи”

У мирному житті після студентських років навчання на факультеті механізації Кам’янець-Подільського сільгоспінституту працював головним інженером в колгоспі, а потім заводу. Наприкінці 90-х певний час керував промислово-будівельною групою у столиці та працював за кордоном.

Згодом повернувся до рідного Старокостянтинова, став навчати дітей у шкільному комбінаті та паралельно здобувати освіту у Тернопільському державному університеті.

Маючи активну громадянську позицію, Сергій Миколайович був активним учасником Помаранчевої Революції та Революції Гідності. З початком російської агресії вчитель пішов до військкомату. Його час прийшов на січень 2015 року.

– У мене четверо дітей і п’ять онуків, тому знаю, за що і чому пішов до війська, – каже ветеран російсько-української війни.

Одягнувши військовий однострій він відбув на навчання до Харкова. Там на базі Інституту танкових військ старшого лейтенанта запасу і його нових товаришів оперативно навчали військовій справі. З вчорашніх вчителів, інженерів, бізнесменів, будівельників, які свого часу закінчили військові кафедри при цивільних вишах, досвідченні викладачі “ліпили” фахівців технічного забезпечення армійських підрозділів.

Після успішного тримісячного навчання Сергій Миколайович отримав направлення до одного з окремих розвідувальних батальйонів на посаду заступника командира роти з технічної частини.

Великий життєвий і професійний досвід, знання, здобутті на курсах, дали можливість в найкоротші терміни освоїти нову посаду. А за плечима “Діда”, таке псевдо він отримав відразу після прибуття на полігон, було дві вищі освіти і досвід роботи на керівних посадах.

…Чудовий колектив із “золотими” руками

Після бойового злагодження батальйон відбув на Луганщину. Завдання “зампотеха” просте і водночас надзвичайно складне – щоб техніка і озброєння не підвели розвідників. Для цього “Дід” підключив своїх земляків і учнів. Саме волонтерська допомога – інструменти, запчастини, не були зайвими і допомагала відновити та підтримувати все у справному стані.

Наступним етапом служби для Сергія Миколайовича стало призначення на посаду командира ремонтного підрозділу. Тут вкотре відкрився талант керівника і досвідченого “технаря”. Він завжди любив техніку та автомобілі, тому й людей в підрозділ підбирав сам.

– У нас був чудовий колектив – досвідчені ремонтники з цивільних СТО і підприємств та молоді, але з “золотими” руками і світлою головою хлопці, – пригадує Сергій Миколайович. Ми працювали в майже цілодобовому режимі Адже головне завдання було якнайшвидше відновити і поставити в стрій “зранену” техніку, – продовжує ветеран.

Через руки самого “Діда” і його команди пройшла вся техніка розвідбату. А це вантажівки різних марок і моделей, БРДМи та БМПхи. Взвод неодноразово визнавався найкращим в ОТУ “Луганськ” і оперативному командуванні “Захід”.

Поки діти боронять мир, батько виховує онуків

Два роки свого життя віддав ветеран армії і коли почались серйозні проблеми зі здоров’ям “Дід” звільнився в запас.

– То були два з найкращих років мого життя. Жодного дня не пожалкував. Пишаюся, що з сивиною на скронях і білою бородою потрапив до когорти цвіту української нації, яка зі зброєю в руках стала на захист Батьківщини від російського агресора. Поверни мій час назад, я б так само не вагаючись пішов на війну, – переконливо каже Сергій Миколайович.

Наразі в розвідувальному батальйоні, де служив “Дід”, Україну продовжують захищати його двоє із чотирьох дітей – син Микола та донька Ольга.

Нині ветеран продовжує свій військовий шлях, але вже цивільним працівником в одній з військових частин, активно проводить громадську роботу та виховує п’ятьох онуків, поки діти боронять мир в російсько-українській війні на Донбасі.

Сергій Жмурко