До річниці звільнення Київщини від російської окупаційної армії продовжуємо публікацію розмови з воїном диверсійно-розвідувальної групи “Шамана” ГУР МО України. Група здобула бойову звитягу під час операцій у Гостомелі, Мощуні, Ірпені та Бучі. 

Жовтий “Богдан”

…У Бучі була ситуація, якщо не помиляюсь, 2 березня: напередодні бою на “стєколці” на нас вийшов командир і каже, що позицію з боку Ворзеля, де була суміжна група 80-ки, Азова і ще когось, розбили в пух і прах. 

Там є поранені, вони не можуть вийти. Треба було їх зустріти. Це все вночі. 

Буча вже не контролюється. Тобто, хочеш з Ворзеля заїжджай, хочеш з боку “Епіцентру”.

Того дня місцеві нам привезли два жовті “Богдани”: мовляв, все одно спалять чи заберуть, а вам, хлопці, знадобиться однозначно. Тобто є “Богдан” — засіб для евакуації. 

Але ж ніч — може прилетіти з будь-якого вікна чи кутка. Спершу ми висуваємось втрьох. Мали зустріти їх біля “Новусу” на Варшавській трасі. Ми вийшли туди — чисто. Підтягнули туди автобус. Зрозуміло, без фар. Водій казав, що це його перший раз на “Богдані”, але розібрався й поїхав. 

Командир каже, що вони не можуть дійти, і треба висуватись далі в їхній бік, а вони Варшавською трасою з боку Ворзеля сяк-так в наш бік намагаються рухатись, але ж це з пораненим, тому ми розуміємо, що темп там невисокий. 

Ми вдвох із товаришем висуваємось в їхній бік. Десь кілометрів за два ми зустрічаємо цю групу. У них 5 поранених, один важкий. Вони сказали, що після бою минуло вже 15 годин. І вони загалом були дуже раді нас бачити, бо вони вже не вірили. Думали, що це кінець. 

Починаємо відкочуватись назад, бо по праву руку я помітив рух. Там був торговий центр і якийсь магазин. Бог його знає, чи то цивільні, чи то “русаки”. 

Викликаю я цей “Богдан”. Він починає заводитись, але не може. Ну, як завжди. З якоїсь там 20-ї спроби цей “Богдан”,  нарешті, завівся. Під’їхав, вантажили пацанів. Повезли на наш пункт, де був медик. Та і в нас усіх базові знання були. 

Починаємо цих хлопців мотати, ставити системи, у тяжкопораненого на той момент був уже досить сильний пневмоторекс. Його стабілізували. І на ранок ми вже їх евакуювали та відправили в Київ.

 Потім нам вже передали, що всі вижили. Казали, що тому хлопцю тяжкому, через те, що турнікет був довгий час накладений на руці, ампутували руку, але вижили всі. 

“Кальянная” в Мощуні

За загальним задумом, ми повинні були проводити в Мощуні штурмові дії. Вони мали відбуватись з двох напрямків і, я розумів, що противника будемо витискати в одне конкретне місце. 

Ми вийшли на завдання групою 8 людей. Зайняли позицію для засідки. І товариш побачив, що на сусідньому перехресті праворуч хтось лежить. Піду огляну, каже. Але пішли всі — змістились лісом правіше. 

Там лежали загиблі “русаки”. Ми це місце назвали “кальянною”, бо в одного з них був кальян. Ну це було щось: вони лежать там всі “розмотані”, шо капєц, а поруч з ним кальян. Десь, напевно, вже вхопив. 

Починаємо там огляд, забираємо зброю, а в цей момент тією вулицею, яку ми зайняли від початку, висувається група “русаків”. 

Хлопець, який тоді якраз нахилився до автомата, периферійним зором помітив рух ліворуч. Щойно побачив, одразу — зміщення ліворуч у ліс. 

Ворог заметушився, відкрив вогонь у наш бік, але так “жидєнько”. А я їм іще кричу з матюками: “Сваі-сваї!”

Вони ще ловлять ступор на декілька секунд. За цей час ми зміщуємось усі ліворуч у ліс. Починається бій. Декілька хвилин — і ця група  русаків вже відходить назад. 

Це історія про певні помилки. Ми пішли в засідку, вгадали з місцем, але мало не потрапили в халепу. Потім ми всю цю ситуацію розібрали на молекули.

“Ефект бджоли”

Наступного дня ми висунулись на цей же фланг Мощуна, знову зайняли те перехрестя, з якого висувався ворог. На 12 годин (в бік ворога. — Ред.) ми поставили кулеметника, зайняли кругову.

А ночі ж безсонні — десь спиш, десь не спиш. І я відчуваю, що починаю куняти. Надавав собі ляпасів, отямився. Бачу, що мій напарник уже заснув. Думаю, нехай. Я тягну його сектор — ми ж в одному напрямку. 

Чую праворуч хрускіт. Повертаю голову — метрів за сорок “головняк”: група противника, 3 особи. 

Я починаю своєму напарнику подавати сигнали. Радіозв’язку/гарнітури немає. Я йому — шушушу, і він на якомусь інтуїтивному рівні розплющує одне око. Даю команду: противник на 03:00, і він одразу туди починає працювати. Підбігаю з кулеметом туди, даю чергу. 

А побратим, який лежав на 03:00 і тягнув цей сектор, взагалі обперся спиною на сосну. Мабуть, він також закуняв, бо  не побачив. 

Потім він розказував, мовляв, чую як почнається стрільба, відкриваю очі, а за 25 метрів — “головняк”. Вкладаємо цей “головняк”. Робимо зміщення, напівфланг праворуч. Тоді з їхнього ядра підтягнувся один чи двоє. “Русаки” вже стогнуть. Допрацьовуємо їх. Залягли і чекаємо. 

І в цей момент ми втрачаємо ініціативу, втрачаємо агресивність дій. Група противника, як потім з’ясувалось, була доволі численна. Їхнє ядро розгорнулось бойовим порядком. Вони почали нас реально перебивати вогневою міццю. Долежались. 

Починаємо відходити: бойове зміщення праворуч. Товариш дістає кульове в ключицю і вмикає якусь космічну швидкість. Я не розумію, чому він не робить перекатів, чому не витягує підгрупу, котра залишилась. Я зупиняюсь, починаю їх відтягувати. 

Потім, коли ми вже їх догнали, то я з’ясував, що він поранений.  Щоб не впасти — тобто, щоб його не потрібно було витягувати, він зразу “натиснув на педалі” і пішов у відрив.

Вони вдвох швидко продовжують відхід, ми залишаємось втрьох. Відходимо перекатами. Побратим біжить попереду мене.   Йому прилітає рикошет від стовбура. Поранення в біцепс. Він падає. Я швидко до нього, накидаю турнікет. Зняв з нього всю “спорягу”. Коротко кажучи, відійшли.

Відправили хлопців на евакуацію одразу. Слава богу, все нормально — легкі.   Саме тоді ми прийшли до того, що потрібно дотримуватись ефекту бджоли: вжалив і відійшов. 

У Бахмуті наразі трохи інша історія. Тут ми все-таки прив’язувались до лісової місцевості. І дії противника тут були іншими. 

Річ у тім, що спершу в Києві ми воювали з регулярними військами рф. У них своя певна психологія і манера, а у “вагнерів” — зовсім інша: ти їх вкладаєш, а вони переступають і йдуть далі. Вони, як вода, затікають справа, зліва.  Ми всі знаємо, як їх там мотивують, під чим вони йдуть. У них притуплена психіка, інстинкт самозбереження. 

“Фізична форма — це база”

Моє хобі — спорт. Я активно тренувався, це дуже важливо. Займався кросфітом, займався боротьбою, самбо, рукопашкою.

Звісно, для новобранців необхідно мати гарну фізичну форму. Це апріорі. Навіть не обговорюється. Бажано, щоб усьому іншому  навчили. Але самі знаємо, що не завжди підготовка відбувається належно — такі реалії, такі темпи війни. 

Після 24 лютого “фізика” дуже знадобилась. Були моменти, коли ти тягнеш кулемет, поруч із тобою впав поранений, ти його повністю розвантажуєш, кидаєш собі на плечі його каску і броню, сумку з БПЛА, зброю — і ти просто біжиш, навіть задишки не відчуваєш. 

Ще був епізод, коли ми підривали в Мощуні цей місток, яким мала змогу висуватись техніка противника. Закінчується крайня вулиця Мощуна цього дачного масиву, а далі до цього містка ще 300–400 метрів  — просто відкрита місцевість. 

 Хлопці з 72-ї настрашили, що там і снайпери, і коригувальники, мовляв, вони однозначно контролюють цей місток, бо він там ключовий. І що робити? Його 100% треба підривати.

Треба було занести туди 2 ящики тротилу, треба було ТМ. І ми втрьох тягли на плечах ці ящики, лямки-ремені накинули. Кожен ящик —  20 кілограмів. ТМ — 10 кг, це було найлегше. Біжимо з хлопцями, і я бачу, що вони починають відставати. Кажу їм: “ану бігом!”

Якщо «спалимось», відкриють по нас вогонь, і на цьому все закінчиться. Фізична форма — це база, особливо для розвідника. Та й загалом для всіх. 

“Минає 5 хвилин — і воно не вибухає”

Ми прибігли, розставили ящики з тротилом, поставили ТМ, все було підготовлено.  ЗТП-шкою ініціювали підрив. У нас було 5 хвилин для того, щоб відійти від цього містка. 

Минає 5 хвилин — і воно не вибухає.  Серце аж ніби зменшило темп: що таке? чому не підривається? Але потім таки — бабах, і ти зітхаєш з полегшенням — воно! 

Підрив був необхідний, аби ворог не зміг заходити технікою. Це  змусило їх наводити понтони, а навести понтон — це ж не так просто. Ми ж проводимо розвідку. Ми маємо змогу виявляти і знищувати ці понтони, що, по суті, робила арта 72-ки.  Я точно знаю, що у росіян було щонайменше три спроби наводити понтони. Можливо, й більше. 

Після того “русаки” вже були змушені діяти групами, заходити піхотою: там діяла їхня десантура і морпіхи. Ми вже рубалися у стрілецьких боях. 

Просвердлити російську БМД 

Утім, технікою росіяни теж користувались. За допомогою БПЛА ми виявили дві БМД, вирішили підійти. Все було поруч: тобто позиція РОП 72-ки “Ревізор” і буквально за 800 метрів стоять ці дві БМД. 

Ми вночі вийшли, побудувавши маршрут, але під час просування виявили будинок, де помітили рух. Найімовірніше, там  жили екіпажі або якась інша група ворога. Я вирішив, що ми відходимо, тому що залишати противника в себе в тилу я вважав нелогічним. 

Ми повернулися на СП. Вночі я міркував, як ми побудуємо інший маршрут. О 5-й чи о 6-й ранку всіх розбудив — висуваємось! 

Показав маршрут. Ми рухались у фронт ворогу.  Я очікував, що там буде однозначно або якийсь спостерігач, або якийсь секрет. Нікого не було, і ми підійшли на 40 метрів до цієї техніки. Одна з них була заведена.  Вона стояла у сліпій зоні за будинком — ми її не бачили, лише чули, що працює. А на другу вийшли — от вона стоїть за сорок метрів. Мій товариш з АТ-4 відпрацював. Було таке враження, що він її просвердлив наскрізь.

Спокійно відійшли. Противник навіть жодного пострілу в наш бік не зробив. 

Ну, і взагалі, їхні дії — коли вони виходили на позицію, за ними був ефект якоїсь неочікуваності,  раптовості в той період.  Так, вони насипали, подавляли вогнем, але коли ми їх засаджували, то я очікував кращого і вищого рівня їхньої підготовки. Про якісь розгортання, лінії подавлення противника вогнем, флангування мови не було взагалі. 

Реально, вони сипались. І часто відтягувались взагалі без вогню. 

Скажу так — за три тижні, починаючи з 24 лютого 2022, я здобув набагато більше бойового досвіду, ніж за роки на Донбасі. Тобто це зовсім інша війна, вища інтенсивність. Все було по-іншому. 

Після поранення я нині продовжую реабілітацію і працюю: ділюся своїми знаннями і навичками як інструктор. 

Мотивація…

Що мотивує в житті? Мене мотивують книги. Мотивує оточення. Сунь Цзи читав, звісно. З військової літератури — ще  “Посібник рейнджера”. 

Та й взагалі, нині дуже багато матеріалу. Навіть в ютубі можна переглянути активні дії — штурми. Можна розібрати роботу тих, хто обороняється, роботу тих, хто нападає, штурмує. Ми робимо такі брейншторми, розбираємо ситуації. 

Аналіз дуже важливий. Це шлях до вдосконалення — розбирати свої дії, свої операції, аналізувати їх. Це те, що дуже активно роблять американці. Вони взагалі все зводять до цифр. І це справді вдосконалює. 

“Стояло питання існування нас як держави”

Зараз багато можна почути, мовляв, от хочемо вже перемоги. Чи торік восени: хочеться зайти на лівий берег Херсонщини, хочеться більшого-більшого. Мені тоді хочеться зразу сказати: люди, ну камон, ви, мабуть, трохи призабули, які виклики ми мали в лютому і березні рік тому. 

Багато хто не розуміє, наскільки Київ був близький до того, щоб окупанти зайшли. Стояло питання існування нас як держави. Коли росіяни вийшли в березні з Києва, а далі з півночі України, я особисто вважав це як перемогу в стратегічному вимірі. 

Наразі для нас важливо бути єдиними, бо знову ж таки 24 лютого — дуже показовий приклад, яку силу дає єднання. 

Не треба забувати, що війна триває. Не треба починати срачі  між собою. Треба бути єдиними, бо противник є, і це загроза. Питання ще не вирішене. І його треба вирішити так, щоб не  передати нашим дітям, бо хлопці, яким було 10 років у 2014-му, сьогодні вони вже воюють.