У 2014 році Україну врятували люди, які наважилися кинути виклик противникові, що загрожував із використанням сили насадити свій лад. Спис загарбника деформує щит оборонця, але разом з тим викрешує іскри, що розпалюють волю захисника і змушують його контратакувати.

Про бойовий гарт і уроки самовиховання, про відлуння війни та роботу з молоддю – поговорили з колишнім розвідником механізованої бригади “Холодний Яр» Андрієм з позивним “Мамай”.

Багаторазовий чемпіон України, призер міжнародних турнірів та чемпіонатів, Андрій з початком війни вирішив не залишатися осторонь подій і склав повноваження тренера.

– Мій учитель спитав: “Навіщо тобі йти на Схід? У війнушку захотів погратися?” Я відповів: “Ні, за хлопців душа болить”. Він зрозумів.

Під час перших хвиль мобілізації, попри велике бажання, потрапити до війська не вдалося через вік. Проте у січні 2015 року 47-річний доброволець усе ж таки вступив до лав окремої механізованої бригади “Холодний Яр”.

– Відряджався на фронт з готовністю загинути. Я вивчаю воїнські традиції Київської Русі й знаю: якщо йти на війну зі сподіванням вижити, збільшується ймовірність полягти, але якщо налаштувати себе на смерть, живучість підвищується.

Кваліфікований вишкіл чоловік здобув ще за радянських часів – під час строкової служби у прикордонній заставі в горах Паміру на Іранському кордоні.

– Підготовка тривала три місяці, вчили дуже якісно. Перша моя спеціальність – кавалерист, друга – снайпер. Тому вже в ЗСУ після “учебки” на оператора-навідника БТР мене включили в окрему роту розвідки 93-ї ОМБр. Адже робота прикордонника – це те саме, що і робота розвідника. Різні задачі, а техніки ті ж самі.

Сутички з ворожими ДРГ

– На початку ротації ми здійснювали контроль ділянки в бік Красногорівки. Шукали місця для створення нових опорних пунктів. Після зайняття рубежу півтора тижня тримали сектор до підходу піхоти. Вступали в бій із диверсійно-розвідувальними групами противника, не даючи їм витиснути нас із району. Керувалися тим, що легше відбивати противника, який наступає, ніж вибивати його з обладнаних позицій. Після контакту з нами вони дуже швидко ретирувалися.

За словами Андрія, бойова ситуація налаштовує мозок на виживання завдяки суворому самовладанню.

– Війна навчила абстрагуватися під час вогневого контакту. Найстрашніше – секунди перед початком першого бою. Рухаєшся ти, наближається противник. Бачиш його і лягаєш. Очікування виявляється страшнішим за сам бій. Сховатися нема куди. В цій обстановці я почав дивитися на себе, ніби збоку. Уявно розділився: окремо тіло, окремо свідомість, яка спостерігає за ним.

Як зазначає чоловік, емоції слід перетворити на перфекціонізм під час виконання завдання.

– Необхідно зібрати себе зсередини і перевести страх у роботу. Не піддатися шоку і не оніміти, а згрупуватися і атакувати!

Куратори бойовиків – росіяни

– Навесні 2015 року противник робив спроби забрати тіло загиблого комбатанта з нейтральної смуги. Проте наблизитися не міг, адже наші оборонці відкривали прицільний вогонь. Тому ворог звернувся до нашого командування з проханням обміну на шість українських полонених. Побратими, які евакуювали вбитого, виявили при ньому документи капітана ГРУ ГШ РФ. Очевидно, що на всі керівні посади збройних угруповань Росія ставить своїх фахівців.

Закінчити конфлікт, вважає воїн, можна за умови сприяння союзників у відновленні Україною контролю над кордоном.

– А поки триває війна, необхідно нарощувати потужність Збройних Сил. Ми мусимо навчати новобранців ґрунтовно. У кожній тренувальній і бойовій групі має бути військовий із досвідом, який пояснюватиме усі тонкощі роботи.

З усмішкою пригадує розвідник випадок, який вразив своєю непересічністю.

– П’ємо з командиром чай в бесідці на базі. Аж раптом чуємо свист 82-міліметрової міни. Від снаряда більшого калібру її шум відрізняється ще й характерним гуркотом, що ніби вібрує в повітрі по спіралі. Але ж до окупантів кілометрів 20 при дальності польоту міни всього 4 кілометри – тільки й встигаємо подумати! З наближенням смертоносного металу кидаємося на підлогу – настає тиша. Щойно підводимося – знову свист. Приходу немає. Перезираємося, командир каже: “Напевно, це шпаки!” Що це – свідомий протест чи глузлива витівка, знають лише пернаті.

Не забуває Андрій Іванович і про молоде покоління. У Клубі підлітків та молоді викладає бойові мистецтва, орієнтування на місцевості та інші дисципліни для повноцінного формування особистості.

– Коли я подивився, як працює над дітьми російська пропаганда, зрозумів, що мушу займатися патріотичним вихованням.

У планах також доробити ремонт у малому тренувальному залі та набрати групу у вже відреставрований великий – адже ростити гідних українців мотивує відповідальність за майбутнє і непохитна воля до перемоги.