ЗМІ про нас

Як американський морпіх став українським розвідником

5 листопада 2020 року/інформаційне агентство Міністерства оборони України “Армія Inform”
Як американський морпіх став українським розвідником

Рідня Роберта й досі переконана, що він навчається в Європі, американські друзі не розуміють і щоразу дивуються: “Навіщо воно тобі? Це ж яка небезпека!”, а українські побратими, що спочатку поставились з деякою недовірою, дружньо ляскають по плечу й щиро називають братом...

Роберт – уродженець американської Санта-Барбари, у минулому – сержант морської піхоти Сполучених Штатів, кілька років служив у Японії, Кореї… Нині ж він – розвідник-стрілець у роті глибинної розвідки одного з розвідбатів Збройних Сил України. І хоч за півтора року він жодного разу не злітав додому в Америку, адже грошове забезпечення за місяць не покриває й половини дороги в один бік – каже щиро, ні на мить не пошкодував про своє рішення.

Умовити комбата на інтерв’ю з американцем було вкрай непросто. Ще б пак! Іноземець, рота глибинної розвідки, більшість завдань якої заховані за грифом “таємно”… Та історія Роба настільки унікальна, що комбат таки здався…

У розвідбаті чекав несподівано не грізний “Рембо”, а зовсім юний низенького зросту хлопчина, що, на перший погляд, аж ніяк не вписується у типовий образ американського морпіха. “Ви б бачили його в роботі!”, – одразу зауважив командир. “Стрільба, тактика, рівень дисципліни… Багатьом на нього рівнятись треба!”

– Я народився та виріс у Санта-Барбарі разом з дідусем і бабусею, – розповідає Роберт. – Саме дідусь, його також звати Роберт, завжди був для мене прикладом для наслідування. Він у минулому – командир корабля, багато розповідав про Другу світову війну, перевезення важливих вантажів, охорону судів від піратів… Я завжди хотів робити в житті щось не менш корисне. Коли навчання в школі підходило до кінця, я був трохи розгублений – чи то йти в коледж, чи в поліцію… Але я розумів, що коледж – це чималі кошти й не хотів, аби цей матеріальний тягар лягав на плечі бабусі й дідуся. Тож обрав для себе армію. Уже в перші дні служби зрозумів, що це надовго, а не якийсь кількамісячний експеримент. Я не чіплявся за Каліфорнію, не намагався всидіти на одному місці, тож встиг послужити і в Японії, і в Кореї, брав участь у морських походах…

Роберт пригадує, як у 2014-му стрічка новин у соцмережах почала активно заповнюватись новинами з України, а знайомі дедалі частіше ставали волонтерами, купували обладнання для українських бійців, збирали речі, смаколики…

– Я не дивлюся телевізор, не надто довіряю тому, що там показують, тож інформацію добував самостійно, потоваришував в соціальних мережах з активними українцями… І от щодня я почав прокидатися з новинами про український Донбас – “двох вбито, чотирьох поранено…” В якийсь момент як перемкнуло: “Чому я тут? Я ж можу бути корисним в Україні! Я ж сильний, витривалий!” Якраз закінчився контракт. А тут ще й відео з обстрілом на очі потрапило. Зрозумів: “Треба повертатись у військо! Щоправда, тепер в українське!”

Як американський морпіх став українським розвідником

Офіційно підписати контракт зі Збройними Силами України американцю виявилось не так просто… Роб був певен, що його “Я готовий служити” буде достатньо, та почався довгий шлях перевірки солдата-іноземця… Чекав, телефонував, знову чекав, казав, що готовий служити зовсім безоплатно… Зрештою Роберт таки досягнув свого й законно став українським розвідником.

– Мене одразу попередили: “Жодних попусків не буде! Тут не важливі стать, походження, знання мови… Всі рівні, у всіх одна мета й один обов’язок!” Я ж, познайомившись з героїчними хлопцями та дівчатами бойового батальйону, мріяв про одне – прийняти побратимство, стати з ними єдиним колективом. Здавалось з мовою, а її я майже не знав, не виникне жодних проблем! Все-таки XXI століття, а у мене із собою – сучасний електронний перекладач. Та де там? Хто українською говорить, хто російською, хто змішаною, хто діалектом, і більшість так швидко розмовляють… Я вже мовчу про військовий сленг! Мій перекладач і близько таких слів не знає! Ходив перший час з блокнотом і записував усе… Добре, що ми базуємось у невеликому селі, де мене вже всі знають, навіть у магазині вивчили мої смаки, тож перекладач стає необхідним дедалі рідше…

Уже перший виїзд на полігон показав Робертові, що хоч в американській піхоті й високий рівень підготовки, та й українці задніх не пасуть.

– Це був без перебільшення – нон-стоп, – пригадує хлопець. – Біжи, стріляй, падай, повзи, біжи! Поле, постійний рух, виснаження… І на сто відсотків професійні воїни поряд. Не можу сказати, що для мене це було чимось неможливим, та все ж підготовка українців приємно здивувала. А ще їхня згуртованість і відчуття колективу, оце “Ходімо з нами! Чому сумуєш?”… Коли я їхав сюди, мене намагалися зупинити, казали: “Там тебе постійно будуть ображати”, а натомість мене називають братом і це надзвичайно приємно…

І хоча в Америці Роб їздив на новенькому Hummer, проживав у сучаснішому житлі, реалії української казарми його зовсім не засмутили. Хіба – незвично прохолодно, як для чоловіка що народився в теплому кліматі. А українські страви й зовсім привели в захват. “Добре, що на каталогове харчування встигли перейти, – жартома додає командир. – Спробував би він той жах, що був до цього!”

– Звісно, сумую за бабусею та дідусем, переглядаю фото, зідзвонюємось, – додає Роберт наостанок. – Та насправді у мене й часу особливо для ностальгії немає: наряди, чергування, стрільби, полігони, активна підготовка до ротації на фронт. Нині служба – мій пріоритет. 

 

Анастасія Олехнович