Звістка про поховання полеглого воїна АТО облетіла місто вмить. Всі знали, що почнеться сумна хода з вулиці Лермонтова. Багатьох у тому мікрорайоні знаю, то намагався збагнути, до чиєї родини нагрянуло чорне горе. Так і не придумав...
Провести героя в останню путь прийшли сотні бахмачан, прибули на це печальне дійство і 22 АТОвці. Одні вже демобілізувалися, інші щойно повернулися із бойових завдань. Навздогін налетів з Донбасу і рвучкий вітер, все намагався вирвати з правиці прапороносця древко з полотнищем, квіти з рук дорослих та дітей, хто стояв живим коридором вздовж вулиць від самісінької домівки аж до цвинтаря. В очах багатьох блищали сльози. А як інакше, полеглий прожив повних лише 25 років. Ще не встиг порадіти життю... Без перебільшення – Героя в останню путь проводжало все місто.
...Вже у храмі, коли труну капітана Юрія Бутусова занесли відспівати, угледів знайоме обличчя... Господи, Надя Гриценко – однокласниця, донька моїх колишніх колег Олександра Івановича і Дарії Павлівни, які вік пропрацювали поруч у друкарні.
Гриценки вже були на заслуженому відпочинку, та зустрічатися з ними було приємно. Коли вирушав до батьківського дворища, інколи заходив по дорозі на хвилину-другу до літнього подружжя. Передавав привіт від колег, розповідав про новини друкарні і редакції і поспішав далі.
Якось у дідуся і бабусі гостював онук.
– Юрко, – гукнув Олександр Іванович, – а ну-бо подай гостю вишень.
Хлопчина з явно міськими манерами чемно привітався і подав козубець зі шпанками. За ради годиться взяв кілька ягід, заговорив до підлітка. Про що спілкувалися не згадаю. А от на запитання: “Ким хочеш стати?”, почув чітку відповідь:
– Буду військовим, вивчусь на командира! – вигукнув Юрій. Для більшої переконливості хлопчина виструнчився у стійці “смирно” і козирнув, доторкнувшись кінчиками пучок до дитячої пілотки. – Дозвольте йти зривати вишні! – продовжив гру, звертаючись до дідуся Саші, і подався у садок. Саме оті миті і запам’яталися, бо досить по-дорослому поводився хлопчина, якому було тоді років 9-10.
То був він, Юрій Бутусов, котрого тепер проводжаємо у вічність. Він успішно закінчив вісім класів, пішов до військового ліцею, навчання у якому завершив із Золотою медаллю, з рідного Чернігова подався до Львова, де знову із відзнакою завершив навчання в Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Готувався у розвідники.. Потекли будні теоретичних занять та вправи із вогневої, тактичної, інженерної, фізичної підготовок. Чим би не займався юнак, чи виконував стрільбу з автомата, чи навчався власноруч обладнувати окопи та інші інженерні споруди, ознайомлювався із можливостями засобів захисту від зброї масового ураження, ніде наш земляк не “сачкував”. Свідомо готував себе для армії.
Молодшого лейтенанта Юрія Бутусова, як одного з найперспективніших офіцерів, спочатку відрядили на військову практику у Чехію, а пізніше - на півроку до США.
В Україні служив у Кіровоградському полку спеціального призначення. Вже у 25-річному віці став капітаном, а тут події у Донбасі, проведення АТО. Кінцевою точкою бойового шляху офіцера став Дебальцівський котел.
Він не зрадив своїй підлітковій і юнацькій мрії, у школі за партою, на спортивному майданчику після занять набував знань, гартував волю і м’язи, щоб стати достойним захисником Вітчизни. Там у “котлі” не зрадив ні собі, ні своїм підлеглим, за життя яких відповідав. Супроводжував колону “планового відступу” із Дебальцівського оточення. Капітан перебував у авангарді – у найнебезпечному першому БТРі. Саме ця броньована машина і стала мішенню ворожої засідки. Снаряд пробив броню, уразивши до десяти бійців АТО. Бутусов – вірний офіцерській честі, не залишив поранених напризволяще, а кинувся їх рятувати. Хоча і сам вже був уражений, одного знесиленого бійця відтягнув аж до лісосмуги, до найбезпечнішого місця, кинувся допомагати ще комусь. Та поруч знову вибухнув фугас, позбавивши всіх шансів – офіцер стікав кров’ю, а залишатися на лютневому морозі без допомоги – вірна смерть...
Майор Віталій Манчур – заступник командира 1-го загону 3-го окремого полку спеціального призначення сказав так: “Молодий офіцер Бутусов, а тямущим був командиром, такі самородки не часто трапляються у житті...”
Юрій не зрадив ні своїй мрії, ні офіцерській честі, що не скажеш про воєноначальників, які тримали у небезпеці кілька тисяч вояків, хоча вже було зрозуміло – насувається новий Іловайськ. Ніхто не відповів за ті прорахунки, схоже, так станеться знову.
Рідні до останнього сподівалися на чудо – може, потрапив у полон, може, десь непритомний прикутий до шпитального ліжка, може... Бабуся Дарія першою відчула, що Юра вже в іншому світі, і поквапилася назустріч онукові.
– Поховайте Юрчика поруч, – було її останнім проханням. Так з різницею у тиждень і виросли два могильні пагорби.
...Колись розповів на газетній сторінці про бойовий шлях Олександра Івановича Гриценка. Був він верстальником фронтової газети, яка розповідала про справи на передовій і в тилу, називала імена Героїв, кликала до помсти фашистам за зруйноване мирне життя. Ворог неодноразово намагався знищити польову редакцію і друкарню. Тому біля верстальника завжди стояла гвинтівка і поруч, на відстані витягнутої руки, лежала пара гранат...
Чи думав, що обернеться ось так, що доведеться писати ще і про його онука...
Тепер вони поруч, дід Саша і онук Юра матимуть час наговоритись, а нам залишається пам’ятати про них, хто захищав нас...
Борис Бобришев