У світлу пам’ять про Євгена Подолянчука
Минулого тижня у Кіровограді прощались із старшим лейтенантом 3-го окремого полку спецпризначення, 23-річним Євгеном Подолянчуком.
– Ми познайомилися з ним у 2005 році у пластовому таборі “Січ”. Він був учасником табору, а я – комендантом. У неділю ми мали йти на службу, перед тим, як причащати, отець запитав, чи є нехрещені. Євген сказав, що він нехрещений, і його одразу вихрестили. Хрещених він обирав собі сам. Із того часу ми почали більш тісно спілкуватись. З одного боку, стосунки у нас були просто дружні, з іншого – як у хрещеного і похресника, – розповідає Юрій Козачінський, хрещений батько, який лише на дев’ять років старший за похресника. До речі, згадує Юрій, за дев’ять років Євген жодного року не пропустив, аби не принести різдвяної вечері. Інколи приїздив до Кіровограда всього на кілька годин, але обов’язково приходив у гості.
Того ж 2005 року Євген познайомився із пластункою Марією. Через вісім років зустрічань, 25 травня 2013-го, вона стала його дружиною.
Так сталося, що пізніше Юрія і Євгена ще більше поєднала військова служба. Стати військовим Євген прагнув з дитинства. У 2008-му вступив до Академії сухопутних військ у Львові, де навчався на розвідника. Він дуже хотів служити в “Альфі”, але туди потрапити було складно, тому свою військову кар’єру вирішив розпочати із 3-го окремого полку спецпризначення, що дислокується в Кіровограді.
– Нас об’єднував Пласт і “спецназ”. У нього був вибір: іти в розвідку “ВДВ” чи піхотні підрозділи, але він обрав наш “спецназ”. Сподіваюся, що в цьому виборі і я зіграв немалу роль, оскільки агітував його йти служити саме сюди, бо як офіцер він мав навчитись керувати людьми. Адже можна бути досвідченим як боєць і “ніяким” як командир, – розповідає Юрій. Із Євгеном йому довелось і служити разом.
– На той час, коли Євген приїхав сюди на службу, то я вже відслужив один контракт. Він мало не вмовив мене на контрактну службу ще раз, просто технічно у мене це не вийшло. Тоді вмовив мене оформитись у резерв, – згадує Козачінський. – Минулої осені на зборах резервістів ми були в одному батальйоні, а цього березня були разом в зоні АТО…
Коли випадав вільний час, Євген намагався вдосконалюватися і навчати інших. Вичитав, що скелелазіння корисне для бойової підготовки, почав цим займатись, долучивши і Юрія, організував місце для занять і в межах військової частини. Потім захопився висотно-штурмовою підготовкою: знайшов закинуте приміщення і організував місце для занять. Стрибав з парашутом. До своїх захоплень долучав і дружину, і маму.
У липні його було офіційно прийнято до Уладу старшого пластунства. Так складається, що багато українських скаутів, розпочинаючи доросле життя, відходять від безпосередньої роботи Пласту. Євген же був з тих, хто бачив важливість організації і продовжував роботу. Приїжджав в Черкаси у відпустки, щоб організувати пластові мандрівки чи табори. Що говорити, якщо навіть для вінчання з коханою він обрав однострій – пластову уніформу.
Алкоголь і куріння у Євгена викликали відразу. Не вживав спиртне сам і намагався переконати не вживати інших, а обороняючи Донецький аеропорт, аби позбавити товаришів спокуси випити, він сам розстріляв магазин дьюті-фрі, де стояли десятки пляшок.
Пам’ятаєте кадри розбитої техніки російських найманців під Донецьким аеропортом у травні 2014 року? Так сталося, що цей бій прийняла саме група Євгена.
– Успіх того бою залежав і від Жені, тому що оборона була грамотно організована. Він був затятий, не боявся брати на себе відповідальність. Він не служив в армії, а жив нею, – переконує Юрій. – Йому, на відміну від багатьох офіцерів із великими зірками на погонах, це було легко робити. За той бій він мав би отримати якийсь орден чи медаль, але оскільки за документами він числився лише командиром групи, то отримав хіба “дякую”.
Якби він жив у XVII столітті, то був би запорожцем-козаком і ми б про нього зараз читали у книжках. Смерть у бою – це була та смерть, яку він хотів. Але це бажання реалізувалося занадто рано, – каже товариш.
Загинув Євген 14 вересня, захищаючи все той же Донецький аеропорт, у час офіційно оголошеного перемир’я. Він був у жилеті і касці, але осколок гранати потрапив у щоку і зачепив мозок. Помер Женя вже дорогою до госпіталю.
– Це була людина, в якій я був упевнений на 200%. Я точно знаю, що у стрілецькому бою цю людину ніколи ніхто б не “взяв”. І більш “сцикливої” та ганебної нації, ніж російська, я не бачив.
Я ніколи нікому не бажав зла, але це стало тією межею, яка переломила терпіння не лише моє, але і всього полку. Я не можу передати всю скорботу втрати. Я вважаю, що ця людина гідна зірки Героя. Це моя думка і думка мого підрозділу, – сказав побратим Євген на прощанні у Кіровограді.
Напередодні похорону Головна Пластова Булава на подання Крайової Пластової Ради України вирішила надати Євгену Подолянчуку найвищу нагороду організації – “Залізний пластовий хрест за заслуги у національно-визвольній боротьбі в утвердженні Української держави”.
Поховали Євгена 19 вересня в селі Крутьки Черкаської області, звідки родом його мама.
“Помагай нам згори розгребти це все”
Своєрідну епітафію написав у своєму Фесйбуці пластун Євген Задорожний:
– Я тебе слабо знав. Ми зустрілися в Черкасах на пластовому вишколі. Тоді ти розказував про змагання НАТО в Грузії, як ви з другом брали на них перші місця. Ти розказував, що погано пройшов “Легіон”, але цей табір дав поштовх твоєму покликанню до української армії. Ти вже тоді був командиром групи.
Пам’ятаю, я тебе переконував, що ти потрібен на Легіоні, але ти вже взяв відпустку у квітні, і в серпні ніяк не зміг би вирватись.
Ми спілкувались всього два дні, короткими розмовами між гутірками на вишколі. Навіть не можу сказати, що знав тебе. Але я тебе пам’ятатиму, друже.
Вибач, навіть не зробив тобі нормальної фотки. Лише цих декілька загальних на закритті.
Помагай нам згори розгребти це все...
Анастасія Дзюбак / “Нова газета”