Повідомлення

Виявляться, пісня написана про добровольця, хорунжого УСС Василя Соловчука, який невдовзі стане сотником Армії УНР і очолить відділ військової розвідки однієї з найбільш успішних українських військових формацій – 6-ї дивізії Марка Безручка, яка в серпні 1920 зламала успішний наступ будьонівців на Варшаву.

Головний герой пісні був героєм першої світової війни – отримав дві австрійські медалі за хоробрість (російський аналог – георгіївський хрест). В лавах УСС пройшов серйозний бойовий вишкіл, здійснюючи глибокі рейди через лінію фронту у російське запілля по гірських районах Карпат. А також був одним із перших українців, хто пройшов армійський кулеметний вишкіл та командував спеціальними кулеметними сотнями різних українських формацій, успішно формуючи все нові і нові “скорострільні” сотні.

Досі про В. Соловчука не було не те що жодного нарису, але й довідки із реальними датами життя та, бодай, основними тезами життєпису. Більше того, його двічі передчасно хоронили. І короткі довідки починались або закінчувались невідомістю.

Василь Соловчук народився 4 січня 1894 року в с. Молодилів. Тепер це село входить до Отинійської громади Івано-Франківської області. Змалку виявляв нахили до навчання, тому батьки надали йому можливість здобути досить коштовну, як на ті часи, гімназійну освіту. Влітку 1913 року 19-літній Василь успішно закінчив необхідні 8 класів Коломийської гімназії. Випускники цієї гімназії загалом легко володіли 5 мовами: рідною, німецькою, польською, а також класичними – грецькою і латинською.

В останньому класі навчання, можливо належав до Пласту. Саме у 1912-1913 навчальному році в Коломийській гімназії було створено дві чети (сучасною армійською мовою – два взводи) пластунів, до яких первинно вступило 48 учнів старших класів. Списки членів Пласту не збереглись, але відомо що члени цієї української скаутської організації в гімназії по суботах у післяобідню пору проводили “польові вправи в околицї Коломиї”. Окрім цього проводились більш тривалі вилазки в Карпати, підкорюючи гори Синяк, Явірник, Петрос і Говерлу. Така натура як В. Соловчук просто не міг би залишатись в стороні від такої активності.

Випускаючись із гімназії Василь декларував, що планує вступити на філософський факультет. І, дійсно, того ж літа успішно склав іспити до Львівського університету, де вчився на правника (юриста). Але після завершення першого курсу почалась перша світова війна…

В числі перших пішов добровольцем до УСС. На фронт вийшов в складі сотні Романа Дудинського. Бойове хрещення отримав 27 вересня 1914 року на Прикарпатті. Через два тижні іменований вістуном, а в січні 1915 року – десятником УСС.

Восени і взимку кінця 1914 року австрійське командування роздробило увесь полк УСС на дрібні “стежі” по 20 осіб і засилало їх – через лінію фронту – у вороже запілля, буквально нашпиговане російськими військами, які штурмували перевали в Карпатах. Стрілецькі “двадцятки” успішно долали засніжені карпатські перевали, виконували бойове завдання (розвідка і диверсії) та повертались на свою базу поблизу замку у Мукачево. Оце зростання Василя із вістуна до десятника – прямий результат успішних бойових виходів на ворожу територію.

Весною 1915 року Василь стає учасником легендарних боїв на горі Маківці, де після кількох успішних штурмів з’явився цвинтар на пів сотні стрілецьких могил (сьогодні там зведено величний військовий меморіал). Атакував Маківку, як комендант чети (теперішній аналог – командир взводу). Тобто піднімав свій відділ в лобову атаку. Після боїв в Карпатах отримав чергове підвищення, ступінь старшого десятника. Приблизний сучасний аналог це звання сержанта. З березня по травень 1915 року паралельно із штурмами Маківки був писарем сотні. Сучасними словами – заступником командира роти.

Згодом В. Соловчук воював в сотні Дмитра Вітовського, довоєнного лідера студентської молоді та виховника Пласту, який напередодні війни організував успішне зухвале звільнення із австрійської в’язниці Мирослава Січинського (убив галицького намісника пістолетним пострілом в робочому кабінеті за брутальну фальсифікацію виборів).

Сотня Д. Вітовського славилась екстраординарними “стежами” в запілля ворога, а комендант сотні був реальним моральним авторитетом усього тодішнього українського добровольчого руху. Так, наприклад, сотня Вітовського після здобуття міста Галича вивісила над містом – за наказом свого командира – не австрійський чи німецький, а український синьо-жовтий прапор. А у 1918 році “хлопці Вітовського” успішно провели так званий Листопадовий Зрив – організувавши збройний перехід усіх українських повітів Галичини під українську владу.

У 1916 році Василь Соловчук, хоч і не мав завершеної вищої освіти, отримав офіцерський ступінь хорунжого (сучасний аналог у Збройних силах України – лейтенант). А також двічі відзначений медаллю хоробрості, австрійським аналогом російського георгіївського хреста. Соловчук здобув Срібну І класу та бронзову медалі хоробрості. Окрім бойових заслуг в УСС відзначився також гарним голосом – співав тенором. Був солістом вояцького співочого гуртка “Шор-Бор Клюб”.

Учасник жорстких боїв під Потуторами або як їх ще називають – за гору Лисоню. Це біля міста Бережани на Тернопільщині. Після того, у тих боях Федір Черник потрапив в полон – очолив його відділ скорострілів УСС. Для цього завчасно пройшов спеціальний армійський вишкіл “машинових крісів”, тобто став спеціалістом з кулеметної справи.

Весною 1917 року, коли в Російській імперії розгорталась революція, УСС стояли на фронті під селом Куропатники понад річкою Ценівка. Боїв не було, протиборчі сторони переважно братались. З протилежного боку було багато українців… Весняні води утворили посеред лінії фронту, між двома воюючими сторонами, ціле озеро. Якось ввечері В. Соловчук споглядав на воду і тяжко зітхав, думаю про свою кохану дівчину. Цю картину зафіксував бойовий офіцер і водночас журналіст та композитор Роман Купчинський та написав відому тепер пісню “Човен хитається серед води”.

В червні 1917 р., під час так званого “наступу Кєрєнського” (останнього великого наступу російських військ у тій війні), сотня Соловчука потрапила в оточення. Досі в авторитетних книжках пишуть, що він тоді ж і загинув. Однак, в дійсності, потрапив у російський полон. Через кілька місяців із полону втік у Київ. Записався добровольцем до галицько-буковинського куреня Січових Стрільців, що формувався на базі Дорошенківського полку (колишнього запасного куреня легендарного Богданівського полку).

Під час протигетьманського повстання в листопаді-грудні 1918 року був комендантом броневика на якому їздив С. Петлюра. Стає комендантом скорострільного (кулеметного) коша Січових Стрільців. Кіш – це навчальний, вишкільний центр. Степан Ріпецький в своїй історії УСС відзначав: “Стрілецький Скорострільний Кіш під командою Василя Соловчука за один тільки місяць січень [1919 року] випустив 8 нових сотень”.

Влітку 1919 року був учасником походу на Київ, який здійснювали спільно Армії УНР та Українська Галицька Армія, воюючи із російськими зайдами та колаборантами. Старшина УСС Осип Навроцький згадував, як зустрівся із Василем Соловчуком біля Кам’янця-Подільского: “Він їхав автом у бік Проскурова (тепер – м. Хмельницький. – Ред.) і я ледве впізнав у старшині з полковницькими відзнаками колишнього, молодшого від мене на кілька років, мого товариша. Ми привіталися і перекинулися лише кількома словами. Та хоч у розмові він був по-вояцьки щирий і скромний, я відчув, що він “виріс” і мене нітрохи не вразив його полковницький ступінь”.

Насправді, за увесь час бойових дій в Армії УНР В. Соловчук “виріс” лише до сотника (сучасний аналог в ЗСУ – капітан). Але тодішні революційні події призводили до того, що молодші офіцери командували полками української армії. А в Галицькій Армії, до якої належав О. Навроцький, зберігалась австрійська армійська ієрархія ступенів відповідно до посад. Тому, попри щирість Соловчука, Навроцький вже дивився на нього в першу чергу як на офіцера рівня полковника. Це явище Навроцький пояснював так: “Молоді ще розмірно роками старшини [-галичани] (ні один з них не мав більше як 30 років), видвигнені революційними подіями на відповідальні пости (в Армії УНР. – Ред.), блискавично мужніли й набирали досвіду, сприймали широкий придніпрянський розмах та державницький світогляд і ставали справжніми соборниками”.

Після самодемобілізації Січових Стрільців в грудні 1919 року В. Соловчук, очевидно, як і інші січовики пережили польський полон і табори інтернованих. А коли весною 1920 року з інтернованих вояків у Польщі почала формуватись 6-та дивізія Армії УНР – одним із перших зголосився до неї, як і багато його побратимів із Січових Стрільців.

Спершу працював старшиною (офіцером), а відтак очолив ІІ відділ (військова розвідка) в штабі 6-ї дивізії Армії УНР Марка Безручка. Очевидно, що брав участь у боях під Замостям, де ця українська дивізія стала кісткою в горлі будьонівцям, які наступали на Варшаву. Тих кілька днів, коли група українських військ затримала більшовиків оборонними боями, дали шанс полякам змобілізуватись і піти в контрнаступ. Саме тому у сучасній Польщі відкривають сквери і називають вулиці іменем Безручка, а польські скаути (гарцежі) доглядають за могилами похованих у їхніх населених пунктах вояків і старшин Армії УНР.

Восени 1920 року В. Соловчук вдруге інтернований поляками, цього разу у центральні Польщі – в таборі міста Олександрів-Куявський (Aleksandrów Kujawski). Тут у 1921 році стає одним із авторів періодичного видання “Український стрілець”. Публікує у 3-му числі цього часопису свою понад 20-ти сторінкову стратегічну розвідку під назвою: “Німецький оперативний план літом 1914 р.”. Стає одним із ініціаторів упорядкування й розбудови українського цвинтаря в цьому таборі – Козацької Могили. Саме В. Соловчук запроєктував хрест, установлений на кургані. У 1990-х роках цей цвинтар відновлено, включно із хрестом проєкту Соловчука, який є центральним символом усього поховання.

У жовтні 1921 року отримав від командування Армії УНР офіційну необмежену відпустку для закінчення своєї вищої освіти. На відміну від десятків тисяч бойових побратимів – ветеранів українських армій, продовжував вивчати військове мистецтво і популяризувати військову справу серед українців. Так, у 1922 році вийшла його об’ємна публікація в Календарі “Червоної Калини” на 1923 рік, де розповідав про модерні способи ведення війни: танки, авіацію, підводні човни, хімічну зброю, радіозв’язок. Саме із цього та з інших річників Календаря “Червоної Калини” отримували свої перші військові знання більшість майбутніх старшин Української Повстанчої Армії.

За версією О. Вішки Василь Соловчук емігрував до Німеччини та помер у Ляйпцігу (Лейпцігу, Німеччина). Насправді, помер він у Парижі 16 липня 1926 року. Похоронений 5 серпня на цвинтарі “Пантен” (Pantin). В останню путь проводили представники товариства бувших вояків Армії УНР у Франції на чолі з генералом Олександром Удовиченком.

Несподівана смерть не дала можливості зробити величавого похорону. Але побратими найняли катафалк, організували вінки із синьо-жовтими квітами та зробили світлину місця поховання (якщо би родичі хотіли відшукати її). Товариство ветеранів планувало встановити хрест на могилі. Могила до сьогодні не віднайдена – потрібно просто нормально поспілкуватись із адміністрацією цвинтаря, щоб віднайти місце поховання Василя.

Коли у вересні 1921 року посвячували Козацьку Могилу в Олександрові, Соловчук від від імені полеглих і померлих товаришів по зброї промовив (див. “Нове Життя” за 22 вересня 1921 р.): “Скажіть, як вернете на Україну, що ми сповнили свій обов’язок і для її життя загинули. Це їхнє прохання. А їхній наказ суворий і рішучий: Позір (Струнко. – Ред.), стрільці! Не посороміть ви імені нашого, тої ідеї, за яку ми боролись і загинули, бо до того часу, поки край рідний в неволі, не буде і в могилі спокою. Жийте для України!”

Упорядник історик Юрій Юзич.