ЗМІ про нас

Війна народжує героїв

Грудень 2015 року // журнал “Військо України”
Війна народжує героїв

З Феодосії до Чернігова Державний науково-випробувальний центр ЗС України перебазувався навесні 2014 року. Евакуацію офіцери-патріоти здійснили транспортом підприємства “Мотор Січ”, а також на власних авто. Загалом на материк вийшло близько 15% особового складу. Здебільшого це наукові співробітники. Тож кістяк центру як науково-дослідної установи вдалося зберегти

Офіцер Державного науково-випробувального центру Збройних Сил України капітан 3 рангу Юрій Літковець – людина унікальна. Він один із чотирьох військових практиків у Збройних Силах України, які отримали кваліфікацію “водолазний спеціаліст” з правом навчати та проводити атестації. Він не зрадив Батьківщині у Криму і відстоював її волю на Донбасі. Він вміє аналітично мислити і знаходити оригінальні рішення складних питань. Струнка постава, енергійна хода і вольове обличчя. Про таких кажуть: природжений воїн!

Офіцерська честь

Ніч з 25 на 26 лютого 2014 року Юрій запам’ятав надовго. Саме тоді перші колони російських військ зайшли на територію Криму. Ніхто не знав, що відбувається навколо: розшарування серед українських офіцерів, розтоптані ВМС України, знущання з усього українського… Та все ж серед цієї підлості, був справжній прояв людської гідності і офіцерської честі – залишивши свої оселі, стареньких батьків, вірні Україні військовослужбовці повернулися на материк. Серед них був і Юрій Літковець.

Війна народжує героїв

– До окупації півострова українські та російські військові жили дружно, підтримували особисті контакти, обмінювалися досвідом. У Севастополі наші кораблі стояли один біля одного. Але того дня все змінилося. Окупанти були готові вбивати. Однак і українські офіцери-патріоти були налаштовані дати рішучу відсіч ворогу. Правда ж була на нашому боці, – розповідає Юрій. – Наступного ранку дружину з донечкою я відправив на материкову Україну. В мене в голові розігралася своя “карта війни”. Дивлячись на те, як дорогою їдуть ворожі комплекси “Іскандер”, я вже уявляв собі, як можна влаштовувати для них засідки. Телефонував своїм хлопцям: “Чого сидите? Давайте діяти, наша земля в небезпеці!” Все чекав своїх хлопців, думав прийдуть та допоможуть. Проте ніхто не відгукнувся. А деякі ще й перейшли на бік ворога. Стало зрозуміло – може початися війна. Серце щеміло через зрадників, з якими служив пліч-о-пліч.

“Рятувати своїх – свята справа…”

Після передислокації Державного науково-випробувального центру на Чернігівщину особовий склад розпочав роботу з чистого аркуша. І згодом установа запрацювала на повну потужність. У той час на Сході України розпочалася антитерористична операція. Центр, як і годиться, приступив до розробки і пошуку новітніх засобів та зразків озброєння для забезпечення АТО. Додалося роботи й офіцерам. У травні-червні 2014 року Юрій часто їздив у відрядження на Чугуївський аеродром. Це летовище було постійною базою для ротації українських вояків. Там він зустрічав товаришів, з якими служив у військах спецпризначення. – Під час чергової поїздки до Чугуєва у липні минулого року, я зустрів приятеля, свого колишнього командира. Він був дуже схвильований подіями на Сході та хвилювався за своїх хлопців, які вирушили на пошуки екіпажу нашого вертольота в прикордонний район Луганщині, – згадує Літковець. – Отримавши від російської армії великі партії засобів протиповітряних уражень, “Стріли”, бойовики тоді доволі часто збивали наші вертольоти. Минуло вже три доби, а група із завдання не поверталася. Згодом хлопці таки вийшли на зв’язок. Повідомили, що знайшли пілотів, але не можуть вийти із зони бойових дій, бо за ними полюють терористичні групи ворога. Потрібна допомога.

Війна народжує героїв

“Треба щось робити, щоб урятувати бійців”, – сказав командир. Вмить у нас виник план операції. Аби відволікти бойовиків, які кинулися на виявлення та знищення наших хлопців разом з екіпажем, Юра з командиром замислили хитрий маневр – підняти в небо вертоліт та викинути з нього парашутистів. Ще з часів служби у Хмельницькому командир добре знав підготовку та хоробрість свого підлеглого. Навіть позивний “Ручійок” залишився в Юрія з того часу. Командир спитав Літковця, чи є в нього бажання попрацювати по-бойовому. Той без вагань відповів: “Зможу! Головне – врятувати наших. Це святе”.

“Дивися, щоб відволікти на себе увагу сепарів, бігати доведеться дуже швидко. Але ти упораєшся. Я це знаю точно!” – додав командир.

– На той момент підіймати в повітря вертоліт Мі-8 було ризиковано. Бойовики могли його збити. Вирішили скористатися “двадцять четвіркою”. Цей бойовий вертоліт, який виділений був якраз під завдання саме цієї групи бійців. Я обійшов його, оцінив, обдумав, як все зробити професійно, адже таких стрибків ще ніхто не здійснював. Проте, маючи досвід парашутування з Ан-2, Ан-26, Іл-76, Б-12, Мі-14 ПС, я наважився на цей крок. Із собою взяв товариша. Він також хороший парашутист. Я не сказав йому, куди летимо. Після коротенького заняття ми піднялися в небо на Мі-24 та десантувалися, – усміхаючись розповідає “Ручійок”. – Коли приземлилися, одразу переодяглися в цивільний одяг. Довелося бігати, маскуватися і переховуватися близько 5 годин. Із собою взяли лише по пістолету. Зрештою вийшли в задану точку. Там нас уже чекав цивільний автомобіль. Завдання ми виконали. Наші бійці благополучно вийшли з імовірного оточення. Згодом ми зустрілися, вони подякували нам за роботу.

Як потім з’ясувалося, дії Юрія та його товариша дійсно викликали паніку серед сепаратистських груп. Через кілька днів знайомі розповіли Літковцю, що в той час, коли вертоліт набрав висоту і з нього вистрибнуло двоє парашутистів, по тривозі були підняті підрозділи регулярної російської армії, які стояли поблизу нашого кордону.

Війна народжує героїв

Зимові дороги “гарячого Донбасу”

З жовтня 2014 по березень 2015 року Юрій Літковець вже безпосередньо брав участь у проведенні АТО у складі 140-го окремого центру Сил спеціальних операцій. Разом з товаришами рятував із оточення бійців 32-го блокпоста, виконував завдання біля Горлівки та Дзержинська, в районі донецького аеропорту, в Дебальцевому, Широкиному і на Луганщині. За цей період він здійснив понад 30 спеціальних та 10 розвідувальних операцій на всіх ділянках фронту та в тилу противника.

– Бойової роботи вистачало. Особливо поблизу донецького аеропорту та навколишніх населених пунктів. Російсько-терористичні війська з усіх боків штурмували летовище. Стояв туман. Ми добре пам’ятали про обережність та дисциплінованість. І ми були як один кулак. Кожен з нас розумів: якщо ми йдемо на вогневий контакт з противником, отже, буде бій, буде стрільба, будуть убиті. Але наше завдання, аби по-максимуму втрат було у противника, – впевнений Юрій. – Інколи бувало, при виконанні поставленого завдання: виходимо на три-чотири години, а затримувалися і на шість діб. На війні не завжди можна зробити все за планом, тому що фактор часу найчастіше стає ключовим. Проте така важка чоловіча робота гуртувала нас і робила сильнішими.

За успішне виконання бойових завдань Юрій достроково отримав чергове військове звання “капітан ІІІ рангу” та особисто з рук Міністра оборони України відзнаку “Вогнепальна зброя”. Також його нагородили відзнакою Міністерства оборони України “За військову доблесть”, почесним нагрудним знаком начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України “За досягнення у військовій службі” ІІ ступеня та високою державною нагородою – Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Рем – вірний і надійний…

Про свої поїздки на Донбас Юрій батькам не розповідав. Не хотів хвилювати. Разом з дружиною все тримали в таємниці. Та коли батьки запитували, де він, Юра відповідав, що на випробуваннях. Але материнське серце напевно відчувало якусь тривогу. Наближався 2015 рік. Мамі й татові він сказав, що збирається додому на святкування. Сам же попросив знайомих волонтерів, аби привезли з дому його вірного друга – собаку Рема. Пес мав допомогти заспокоїти батьків. Так і сталося.

– Ще перед виходом з Криму я придбав собаку. Фокстер’єр – порода дуже рідкісна. Рем – мій хороший помічник. Його я сильно оберігав. Про це знали всі в родині. На новорічні свята я привітав батьків. Вони ж, почувши у телефоні гавкіт собаки, і дійсно повірили, що син удома… Потім з моїм надійним Ремом ми ще пройшли разом не одну гарячу точку, – розповів Юрій.

Чоловік пишається своєю сім’єю: дружиною, яка завжди його підтримує та надихає на добрі справи, та донечкою. Каже, що усмішка дитини і радість рідних – це найбільша нагорода, яка може бути на світі для нього. Тому свій вільний час Юрій старається присвятити родині. Однак не забуває й про хобі – полювання.

– У моїй роботі найголовніше – скритність та маскування. Як професіонал я повинен бути в десятки разів уважнішим та сильнішим за ворога. Для цього потрібні постійні тренування. Тому я обираю ліс та полювання. Чому? Звір – це мій противник, експерт, суддя, в якого на кону стоїть життя. Від того, як ти підпустиш його до себе, як зробиш вдалий постріл, як відстежиш і відчуєш його, залежить і твій результат, – пояснює офіцер.

… Капітан 3 рангу Юрій Літковець пам’ятає війну по хвилинах, а не лише по днях. Та, попри пережите, ні про що не шкодує і, без вагань, прагне повернутися туди та знову виконати свій обов’язок – захищати Україну. Він воліє зробити все можливе, щоб настав мир. Він завжди першим прийде на допомогу хлопцям, які опинилися в небезпеці. Він впевнений: так само діятимуть і його бойові товариші.

Олег СУШИНСЬКИЙ