З Юрієм Дмитренком – ветераном АТО, спортсменом, активістом ГО “Полтавська платформа” – почуваєшся невимушено навіть при першій зустрічі. З ним легко говорити про складне: як вижити після важкого поранення, боротися з жалістю до себе і втриматися на ногах, навіть якщо життя зробило тобі “підніжку”. У 20 років Юрій добровольцем пішов на фронт. За півтора роки втратив ліву ногу, наступивши на міну. А ще через півроку взяв участь у змаганнях з кроссфіту серед здорових спортсменів. З ампутацією він там був один.

Юрію, як ти потрапив на війну?

Рішення захищати Україну прийшло, щойно росіяни “віджали” Крим і почалися перші бої на Донбасі. Не пішов одразу тільки тому, що тоді навчався на 4 курсі нашого технічного університету і одночасно закінчував військову кафедру. І ми думали, що потому нас одразу направлять на фронт. У когось, певно, були такі побоювання, а в мене – такі надії. Однак нікого нікуди не направили, тому я вирішив не чекати, поки мені присвоять звання. І сам звернувся у добровольчій батальйон, який тоді вже ставав під егіду Міністерства оборони. У серпні 2014 підписав контракт у 54 окремому розвідувальному батальйоні, і вже у вересні нас направили в зону АТО.

Як рідні, батьки відреагували на твоє рішення йти на війну?

Батькам я місяць брехав, що я то до друга у Тернопіль поїхав, то по роботі. Потім вони таки довідалися, що я пішов у військо, але я заспокоював, що я служу за своєю військовою спеціальністю: радіотехнічні війська у складі військ протиповітряної оборони. Батьки розуміли, що при цьому не потрібно знаходитися у зоні АТО, що системи протиповітряної оборони можуть бути десь за 200-300 км від зони бойових дій. Я їм взагалі казав, що ми біля північного кордону, під Білорусією стоїмо. Так тривало десь півроку. Але коли приїхав у першу відпустку, то по моєму військовому квитку, по зовнішньому вигляду стало ясно, що я весь цей час був у зоні АТО. Звісно, батьки хвилювалися, але і тоді, і пізніше з розумінням поставилися до всіх моїх пригод.

До моменту отримання поранення ти відвоював півтора роки. Був у багатьох місцях зони проведення АТО: під Маріуполем, потім поблизу Бахмута, Первомайська і Зайцево. Підрозділ неодноразово здійснював виходи у так звану “сіру зону”. Ти добре пам’ятаєш бій, у якому все сталося?

На той момент батальйон повернувся під Маріуполь, стояли поблизу Гнутово. Нашим завданням було спостереження, патрулювання сірої зони. Якось група наших бійців, яка була на виході у “сірій зоні”, потрапила у засідку “сепарів”. Один хлопець зміг з нами зв’язатися по мобільному: повідомив про засідку і що двоє з наших поранені. Ми групою, десь вп’ятьох, пішли їх “витягати”. Я, як розвідник-кулеметник, мав прикривати хлопців. Коли до ворога було метрів 100-200, зав’язався бій, я відійшов трохи вбік, щоб зручніше було вести вогонь. Зійшов зі стежки, і в той же момент підірвався.

Те, що вижив, вважаєш чудом?

Та чудом це рахувати ніяк. Швидше, допомогли ті навички, які нам надавали під час навчання, у тому числі, і навички з медицини. Бо якби не уміння собі допомогти, то ніяке диво б тут не допомогло. Тому що мої хлопці знаходилися далеко, метрів за 50-100, вони навіть не помітили спочатку, що я підірвався. Ішов бій, а у цей момент ти реально не чуєш, що відбувається навкруги.

Що ноги немає, ти зрозумів ще на полі бою. Чи був пізніше, вже у шпиталі, якийсь момент відчаю?

Мабуть, я його пропустив (сміється). Відчаю ніякого не було, але були запитання, що робити далі. Почав їх ставити медикам ще у Дніпрі – про ампутацію, про протези. Але там мені нічого не могли порадити, бо самі не багато знали. Вже як потрапив у Київ, то там і медики, і волонтери, і хлопці, які отримали ампутації раніше і вже ходили на протезах – всі зі мною спілкувалися, підбадьорювали, розказали, що і як робиться. Я зрозумів, що жодних проблем з отриманням протезу не буде. Не треба збирати на це гроші, панікувати – держава профінансує. Можна спокійно лежати і відпочивати, чим я, власне, займався протягом двох місяців. Взагалі, знайомство з хлопцями, як мають схожі поранення, дуже допомогло. Вони ж ходять нормально, навіть не шкутильгають – значить, і я так зможу. І підтримка волонтерів багато дає. Бувало, що двері в палату взагалі не зачинялися, я навіть сердився іноді, що не дають відпочити. Але насправді тебе не залишають з проблемами наодинці, весь час витягають на якісь концерти, розваги. Від фінансової допомоги я одразу відмовився, бо розумів, що мені вона може бути не така потрібна, як комусь. Але в моральному плані отримав достатньо підтримки.

Як у твоє життя увійшли “Ігри героїв” – змагання з кросфіту для бійців, які внаслідок важкого поранення втратили ту чи іншу кінцівку? Ти і до війни займався спортом?

У студентські роки трохи відвідував спортивні секції. Уже в зоні АТО ми намагалися, коли був час, підтримувати форму, знаходили якісь штанги, гантелі, організували собі міні-зал. Наприкінці весни у госпіталь прийшов Євгеній Коваль, автор проекту “Ігри героїв”, і запропонував тренуватися разом з хлопцями, які теж мали ампутації. У мене тоді ще навіть протезу не було, але я почав. Спочатку ми просто відновлювали фізичну форму після поранення. Повноцінні тренування почалися, коли отримав протез.

“Ігри героїв” щось дали тобі у моральному плані?

Сам цей проект багато дає у фізичному плані, для реабілітації, щоб повернути собі форму. Але у плані морально-психологічної реабілітації – теж, бо ти постійно знаходишся у колі своїх однодумців, хлопців, які мають такі ж поранення, можуть щось порадити. Можна спілкуватися, пожартувати між собою, бо ті жарти, що ми собі іноді дозволяємо, людям “не в темі” можуть здатися дивними, незрозумілими, якимось “чорним гумором”. Усе це дійсно відновлює твій психологічний стан. Що на війні, що після поранення, взагалі в житті людини дуже велику роль грає колектив. Якщо колектив здоровий, нормальний, то ніяких психологічних проблем не буде.

Спочатку “Ігри героїв” – це були показові виступи, бо до професійних змагань ні ми не були готові, ні сам проект. І перші виступи у Києві були для того, щоб показати людям: ми є, ми нічим не відрізняємося від інших, йти шляхом Європи, США щодо реабілітації важкопоранених бійців з ампутаціями. Однак із самого початку участь у змаганнях взяв хлопець, який на Майдані отримав ампутацію кісті, і військовий, який не був в АТО, однак теж мав бойову травму. І вже у наступних змаганнях у Харкові, у липні 2016-го, до нас уже почали долучатися люди з інвалідністю, які отримали її в аварії чи в побутових умовах. Хоча більшість учасників – все-таки поранені хлопці-бійці.

З показових виступів “Ігри героїв” швидко перейшли у формат змагань. З чим це пов’язано?

І мені, й іншим хлопцям не дуже подобався формат показових змагань, бо він ніяк не мотивує. А весь час хочеться довести собі та іншим, що ти можеш більше. Тому захід набув більш спортивних рис: з’явилися судді, нараховуються бали. Робимо це і для того, щоб наша команда могла вийти на міжнародну спортивну арену. Вже є домовленість нашого Міністерства молоді і спорту про участь навесні у міжнародних змаганнях, де виступають протезовані бійці з військ НАТО, які отримали поранення під час миротворчих операцій.

На всеукраїнських “Іграх героїв” ти став другим в індивідуальному залікові. А пробував порівнювати свої результати з результатами спортсменів без особливих потреб?

На початку вересня на Софійській площі у Києві відбулися міжнародні змагання з кросфіту, там була не одна сотня спортсменів. Тільки у моїй категорії – аматорів – було майже триста учасників. Однак на протезі, з інвалідністю – тільки я. Планка, яку я для себе ставив – просто виконати всі комплекси і не зійти з дистанції. Однак мені вдалося посісти не останнє місце. Думаю, інших спортсменів дуже мотивувало до подальших тренувань те, що їх обійшов хлопець на протезі.

У тебе є власний Фейсбук-проект #моянованога. У чому його суть?

Тут взагалі нічого не довелося придумувати. Просто якось із друзями гуляли Львовом. О, гарний краєвид, можна сфоткатися. А я думаю: навіщо фотографуватися самим, якщо можна сфоткати нову ногу? Далі вже почав навмисно вибирати цікаві місця або ситуації.

Не секрет, що не всім хлопцям, які отримали важкі поранення на війні, та взагалі не всім людям з тяжкими травмами вдається легко сприйняти зміни у своєму житті. Що ти робиш, щоб не жаліти себе самому і не давати цього робити іншим? Бо мені здається, це дуже заважає

Це дійсно дуже заважає, але я сильно обмежую своє коло спілкування. У ньому немає тих, для кого все пропало, зрада і голібосі. Так мені живеться набагато легше. На жаль, серед хлопців теж є такі, які люблять тиснути на жалість: я цього не зможу, я ж тепер на протезі. Я таким відповідаю: Я вчора пробував, і це – взагалі без проблем. Ти спочатку спробуй кілька разів, а вже потім роби висновки. Особливо легко “скотитися” у жалість, коли починають надмірно опікуватися, наприклад, ті ж волонтери. Деякі люди не хочуть працювати над собою, не хочуть навіть лікуватися, а хочуть лише нити, нічого не робити і жити на державні виплати за інвалідність. Стають не тільки фізично, а й морально інвалідами. Слово це, може і не дуже коректне, але, думаю, я можу собі це дозволити.

Ти пішов на війну добровольцем, тобто, це було усвідомлене рішення. Воював у розвідці, а це, без перебільшення, еліта військ. Чи маєш рецепт, як вийти зі стану війни і повернутися до цивільного життя? Бо багато хлопців скучають – не так за війною, як за собою у тому стані і за значимістю подій, які відбувалися.

Так і є, це тою чи іншою мірою зачіпає всіх хлопців, які повертаються з війни. Ті, у кого не було важких поранень, зараз можуть підписати на контракт. Але бійцям, наприклад, з ампутацією, вже важче. Хоча я знаю бійців, які продовжують воювати на протезах, і нічого їм не заважає. Що стосується мене, то я думав про повернення, але хотів би воювати у тій же якості, що і до поранення. Розвідником-кулеметником, так. Бо сидіти десь у штабі сектора і робити вигляд, що виконую дуже важливу місію, я не хочу.

Ти багато смієшся. Оця іронія і навіть самоіронія – вона тобі для чого?

Я критично до себе ставлюся і вважаю, що можу так само критично ставитися до людей. І так само лише за те, щоб вказували на якісь мої недоліки. Люблю сміятися зі своїх проблем. Мені так легше знайти їх вирішення.

Довідка. Кросфіт – це вид функціонального тренінгу, заснована на чергуванні базових вправ з різних видів спорту (гирьовий спорт, важка атлетика, спортивна гімнастика, веслування, легка атлетика і т.д.), що виконуються з високою інтенсивністю.