Повідомлення

На початку 1920-х українське підпілля жило повноцінним життям: увесь час творилися нові організації та активні загони. “Вдохновителем всей организации на территории Херсонщины, Запорожья, Таврии и Екатеринославщины, – стверджували чекісти, – является прибывший для этой цели из-за кордона уполномоченный от Петлюры Сирко-Скляр, который в 1921 г. был организатором повстанско-петлюровских отрядов на Черниговщине. После провала и разгрома организации на Черниговщине Сирко появился на территории Херсонщины, откуда начал проводить работу по организации повстанческих отрядов, для чего использовал лиц с петлюровским уклоном, посредством которых и знакомился с мелкими антисоветскими группировками и личностями, из которых и строилась организация”.

Василь Шкляр – директор Департаменту політичної інформації. Це був орган політичного розшуку при Міністерстві внутрішніх справ уряду Української Народної Республіки. Простіше кажучи, наше ЧК або сучасною мовою – СБУ. Завдання департаменту полягало у “виявленні і припиненні антидержавної діяльності з боку політичних противників УНР (…) боротьбі зі шпигунством, вивченні тилу противника та його військ”.

Інструкція Департаменту політичної інформації характеризує завдання, які стояли перед Василем Шклярем. Ось лаконічний виклад тез: 1. Інформація про комуністичні організації в Україні, склад конкретних організацій, контакти між ними. 2. Інформація про їхні періодичні видання, листівки, відозви… 5. Відомості про збройні повстання. Гасла, під якими вони розгортаються, склад учасників, характер дій повстанців, ставлення населення до них. 6. Становище в регіонах, які не контролюються Директорією. Ставлення населення до комуністичної влади; які збройні сили вона має, проти кого проводить репресивну політику; особовий склад ЧК та міліції. Об’єкти їхньої зацікавленості. (…) 8. Місця дислокації і плани щодо дислокації військ противника, найменування частин, озброєння, постачання, одяг, харчування, політичні настрої особового складу, рівень дисципліни, ставлення до населення. 9. Відомості про громадян, які активно співпрацювали з окупаційною владою або, навпаки, найбільш рішуче чинили їй опір.

Мав департамент і своїх таємних співробітників, річний фонд на утримання яких становив два мільйони гривень (насправді виділялося менше). Василь Шкляр зазначав, що “дуже мало людей приходило на ниву політичного розшуку за патріотичним, ідейним покликом, а знаючих цю справу і поготів. Багатьох людей жахала вже сама назва інституції”.

Відновлення в 1920 р. роботи Департаменту політичної інформації МВС пов’язане з іменем Василя Шкляра. На той час більшість документів було втрачено. Залишилися хіба їхні проекти. Шкляр, чоловік рішучий, уважав, що не слід розробляти нові штати і затверджувати їх законодавчо, бо справа затягнеться. Гострота моменту вимагала негайних дій, адже “навкруги тисячі ворожих агентів снують свої шпигунські сіті і пускають пропагандистський яд, щоб якнайскоріше повалити неокріпле державне тіло і самим запанувати на терені УНР. З цією метою вони витрачають колосальні суми на утримання своїх агентів у нашому запіллі… На захопленій території противник сіє страх і розлад серед українського громадянства і тим самим ослабляє рух опору у своєму запіллі… Так працюють наші вороги, а для того щоб ми могли боротися з ними, ми також мусимо так працювати. Учитись треба і у ворога”.

21 листопада 1920 р. Армія УНР та урядові інституції під тиском червоних перейшли через Збруч на українську територію, яку Петлюра вже віддав полякам. Опинився на рідній, не своїй, землі й Василь Шкляр. 25 листопада був інтернований у польському таборі. Однак сидіти без діла його діяльна натура не могла. І він вирішив повернутися на Батьківщину, щоб використати свій життєвий та професійний досвід для відновлення влади УНР.

Повстансько-партизанський штаб Юрка Тютюнника вислав його на Криворіжжя для організації цивільної влади, яка мала постати після успішного, як планувалося, повстання. Чекіст Борис Козельський стверджував, що Василь Шкляр очолював Другий повстанський район, який охоплював південно-західну частину Миколаївської губернії, а саме Вознесенський, Миколаївський, а також Херсонський повіти. Підписувався Шкляр як комісар 3-го цивільного району Південно-Східного фронту, тобто як керівник “цивільної влади” Півдня України. Якийсь час він командував і воєнними діями повстанців – після загибелі отамана Чорного Ворона (Білоуса з Новоукраїнки).

Роботу Шкляр-Сірко розгорнув з розмахом. Чекісти називали його “выдающимся петлюровцем”, “бывшим петлюровским министром”. “В каждой волости у него уже приготовлены люди для занятия административных должностей”, – зазначали працівники російських спецслужб.

До людей, яких планував залучити до праці, Василь Шкляр спочатку посилав своїх представників. Лише після їхнього звіту вирішував, чи зустрічатися йому, чи ні. Так, у квітні 1922 р. до члена “Просвіти” с. Великої Благовіщенки Панаса Онисимовича Калашника зайшли Шкляреві емісари –Моргун і Проценко. Порозумілися швидко – Калашник погодився допомагати. Він вірив, що УНР буде відновлено, але для цього треба працювати, а не відсиджуватися.

За кілька днів з ним зустрівся Шкляр-Сірко. Розповівши про ситуацію в Польщі та Румунії, де перебували інтерновані частини Армії УНР і врангелівців, Шкляр змалював міжнародну ситуацію, висловив надію на підтримку Антанти і прихід в Україну Армії УНР. Наголосив на необхідності створення “петлюрівських загонів”, які стануть основою “єдиної військової організації”. Їхнє формування й доручив Калашнику.

Іменем УНР Василь Шкляр дав Калашникові право мобілізувати людей і коней, видаючи відповідні документи. В них мала бути вказана ціна коня і поставлено печатку, яку необхідно негайно виготовити.

Перед провідним складом Шкляр-Сірко поставив такі завдання:

“1. Розширення організації шляхом вербування нових членів за допомогою агітації проти Радвлади серед селянських мас на предмет повалення Радвлади. 2. Добування зброї і грошових коштів шляхом нальотів на дрібні червоноармійські частини, розташовані в районі організації, сільгоспи і совустанови, а також застосування терористичних актів до окремих соцпрацівників. 3. Збір і підготовка продовольства і фуражу для повстанської армії шляхом нальотів на радгоспи і пожертви заможних членів організації”.

Шкляр-Сірко намагався тримати зв’язок із закордоном. Постав туди свого зв’язкового Семена, але той не повернувся. У Херсоні Шкляр-Сірко підтримував зв’язки з головою “Сельського Господарства”, який допомагав заарештованим і “виготовляв печатки для штаба Групи”. А в Миколаєві підпільну організацію очолював “сотрудник Губполитотдела Дудник”. Сам Шкляр їздив підводою “под видом сапожника”. Кошти діставав від Чорного Ворона (Черненка) “і міських організацій”. Мав Сірко і свою друкарню, принаймні так вважали чекісти. Членом підпільної організації Шкляра-Сірка був і начальник міліції с. Софіївки Артюшенко.

Антиросійські організації творилися скрізь. “Нема хати, яка б не стояла по їх [повстанців] сторону… – зазначав кубанець Здобудь-Воля (Кость Блоха). – Плач і стогони йдуть по Україні. (…) Таким чином, на Україні зараз дві влади: одна – офіційна, совєтська, а друга – неофіційна, петлюрівська”. Прийде момент, і “влада неофіційна оголосить себе офіційною, маючи на те великі шанси”.

Повноважне представництво ҐПУ у Правобережній Україні бачило, що “крестьянство насквозь зараженное бандитизмом”, тобто бажанням збройно боротися проти окупаційної влади. “Розрив народу з місцевою (і центральною, московською! – Ред.) владою” був повний. Народ з нетерпінням чекав наказу почати війну проти “соввласті” – влади чужинців-визискувачів.

Готувалися до повстання і німецькі колоністи.

В очікуванні наказу про всеукраїнське повстання Василь Шкляр “закладав” на Херсонщині “адміністративну владу”. За свідченням Здобудь-Волі, який працював в організації Василя Шкляра, підпільників і повстанців підтримував увесь народ. Всі мовчки чекали, готові до повстання. Населення “мовчало, ждало, готове вспихнути. Залишалось запалити…” – стверджував Кость Здобудь-Воля. “Кадри війська були готові на всьому Правобережжі”, – писав він у 1922 році.

Залишилось тільки запалити суху солому ображених почуттів хліборобів, у яких забрали все. Навіть курей уже не було видно на подвір’ях.

Усі були в передчутті війни. Наставала післяжнивна пора – надзвичайно сприятливий час для повстання, адже врожай, попри голод в Україні, окупаційна влада планувала повністю конфіскувати на потреби російського народу і його каральних інституцій. Чорний Ворон (Черненко) активні дії уже розпочав: посадивши на коней 160 козаків, розгромив Березівський та Антонівський виконкоми…

Не сиділи без діла і чекісти. Вони активно розробляли агентурну справу № 140 3-го цивільного району Південно-Східного фронту. Серед їхніх секретних співробітників були й інші колишні підпільники…

Чекісти підбиралися все ближче, дедалі більше збирали інформації про Шкляра-Сірка. Помічник уповноваженого контррозвідувального відділу Катеринославського ҐПУ А. І. Голомбек прийшов до висновку, що на Катеринославщині від 1921 р. існували “антисоветские группировки, имевшие своей целью поднятие вооруженного восстания против Соввласти. (…) В многочисленных организациях принимал деятельное участие в качестве руководителя их Сирко-Скляр, агент Петлюровского Штаба, прибывший из-за кордона с повстанческими заданиями. Указанный Скляр-Сирко, будучи на территории Екатеринославской губ. и встретившись с некоторыми из своих единомышленников, заложил ряд петлюровских ячеек, имевших быть объединенными в одну повстанческую военную организацию при поднятии восстания”.

Одним із провокаторів, який активно працював на ЧК, був Олексій Лисенко. Намагаючись з’ясувати, де з подівся Сірко, він пішов до підпільника Р. І. Міхельсона. Міхельсон відповів, що Сірко вирушив в Одесу, бо прочитав у газетах, що там 19 липня 1922 р. заарештовано Андрія Гулого-Гуленка. Сірко мусив довідатися, чи через цей арешт не провалено одеську організацію.

Висловлюю припущення, що з Одеси Василь Шкляр-Сірко вирушив за кордон. Так чи інакше, але 1922 року він опинився в Подєбрадах, де того року відкрилася Українська господарська академія. Вступаючи на економічно-кооперативний факультет УГА, написав автобіографію.

З неї довідуємося, що Василь Прохорович Шкляр народився в м-ку Синявці Сосницького повіту на Чернігівщині 25 лютого 1887 р. (тепер це село Менського району Чернігівської області). Закінчив 4 семестри архітектурного відділу 1-х Петроградських політехнічних курсів та 2 семестри Київських середніх курсів будівничих і дорожніх техніків. 1917 року, під час українізації окремих частин російської армії, став головою Української ради 243-го полку, відтак – делегатом Другого всеукраїнського з’їзду військових. Улітку 1917 р. Василя Шкляра обрали до Всеукраїнської ради військових депутатів та Центральної Ради. У листопаді Василь Шкляр став учасником Третього всеукраїнського з’їзду військових.

У листопаді 1918 р. Шкляр взяв участь в антигетьманському повстання (у складі “Головного Штабу Республіканських військ” та Головного інформаційного бюро Армії УНР). Працював у Міністерстві внутрішніх справ, тоді й, очевидно, очолив Департамент політичної інформації МВС, або, як його ще називали, Головний політичний відділ УНР.

14 грудня 1928 р. Професорська рада економічно-кооперативного факультету визнала Василя Шкляра інженером-економістом. Оскільки знайти роботу за фахом в ЧСР було важко, Василь Шкляр поїхав до Речі Посполитої. Роботу знайшов у м. Галичі – очолював районну молочарню. Перебування в Галичі засвідчує і спільна фотографія з підполковником Йосипом Рифальським (Рихвальським). З Йосипом, колишнім повстанцем отамана Соколовського, Василь служив в Окремому корпусі кордонної охорони УНР.

1932 року в Синявці на Чернігівщині померла від голоду Василева мама Секлета, у дівоцтві Гриценко. Напередодні мама написала йому листа, що немає що їсти “і ніхто Тобі нічого не дасть, бо ніхто нічого не має. Я вирушаю до старшого сина Івана, якщо я дійду, то я ще Тобі напишу. Якщо не дійду, то знай, що я померла під чужим плотом”.

Більше листів не було…

Василь та його дружина Євгенія збирали пожертви для голодних в Україні, але Москва цієї допомоги не пропустила. Не для того ж вона морила голодом українців…

З Іваном Василь листувався. Той був комуністом, посідав ніби високу посаду. Навіть пообіцяв “желізного листа”, який забезпечить спокійне життя на Батьківщині. Мовляв, вертайся! Що тобі робити на чужині?!

Василь йому відповів: “Дай Боже, щоб ти сам вижив!”…

Не переповідатиму далі біографії Василя Шкляра – її розширений варіант можна прочитати в моїй книжці “Батькам скажеш, що був чесний”. Скажу лише, що товаришував з його дочками – Лідою і Леонтиною. Вони допомогли мені в реставрації біографії свого батька. А 19 вересня 2017 р. приїхали вперше на його малу батьківщину – в с. Синявку, тепер Менського району Чернігівської області. У цей день на школі, де він колись навчався, зусиллями Олександра Ясенчука та його друзів було відкрито меморіальну дошку. Звичайно, без сліз не обійшлося. Було радісно спостерігати, як вони ходять батьківськими стежками.

Була в сестер і тривога: як сприймуть їх тут батькові земляки, адже він воював проти совєтської влади, а хто зна, може, ще є прихильники тої влади в селі… Але вийшло все добре: прийняли їх сердечно! Думаю, що в селі вже й пишаються, що їхній земляк Василь Шкляр – член Центральної Ради, творець Української держави!

Ми поїхали, а меморіальна дошка на будівлі колишньої земської школи в Синявці на пам’ять про Василя Шкляра залишилася! Олександр Ясенчук слушно назвав його “головою СБУ Української Народної Республіки”. Та ініціатор створення концентраційних таборів для ворогів нашого народу, зокрема для полонених з російських армій, – пізніше додав дослідник Віктор Моренець. До слова, у цій школі навчався Василів світлий земляк – Павло Дубрівний, синьожупанник, випускник подєбрадської академії, інженер і науковець!

Участь у вшануванні пам’яті Василя Шкляра, окрім дочок – Леонтини Плахтій і Лідії Дмитрук – взяли його онуки – Ярослав, Тарас і Роман. Усі вони приїхали зі Львова. Велика подяка й членам Історичного клубу “Холодний Яр” Тарасові Силенку, Ігореві Гаврищишину, чудовим діткам і вчителям школи, до якої від 1897 р. ходив Василь Шкляр, тоді десятилітній хлопчик! Нехай у цій школі починають свої перші кроки нові визначні люди, які захистять і розвинуть те, за що боролися їхні земляки Павло Дубрівний і Василь Шкляр!

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”

На світлинах:

1. Василь Шкляр, член Центральної Ради.

2. Василь Шкляр з родиною. Село Дубрівка-Руська (тепер Польща), орієнтовно 1943 р.

3. 1 стор. “Обвинувачувального висновку” у справі № 123.

4. Василь Шкляр і Йосип Рифальський (Рихвальський).

5. Автор нарису з родиною на могилі Василя Шкляра у м-ку Комарно. Львівщина, 2006 р.

6. Відкриття пам’ятної дошки Василеві Шкляру у с. Синявці. Чернігівщина, 19 вересня 2017 р.