Розвідник з одним оком, який виконує бойові завдання і щодня пробігає мінімум по п’ять кілометрів, хоча в нього після поранення бракує шматка м’яза ноги, а куля і досі в черепі. Такий унікум є в 93-й окремій механізованій бригаді “Холодний Яр”. Його звуть Олександр, позивний “Сакура”, він сержант.

Першу ротацію Сашко відбув у Донецькому аеропорту ще влітку 2014-го як доброволець. Невдовзі підписав контракт зі Збройними силами, потрапив у розвідроту 93 омбр. Був п’ять разів поранений, двічі – важко. Зараз готується до чергової ротації на фронт.

Як Сакура воює, що думає про наступ та як реформує бригадну розвідку, сержант-“термінатор” розповів “Новинарні”.

Перша ротація – добровольцем у ДАПі

– Війна почалася для мене, мабуть, із Майдану. Хоч я був там недовго, – починає розповідь Олександр. 41-річний військовий – із Чернівців, говорить російською, злегка розтягуючи слова.

Невисокий, підкачаний, зграбний. Носить косу, заплетену й зав’язану, як у японського самурая. Решта голови виголена. У волоссі видно сивину.

– Посивів, як уперше одружився, – сміється. Олександр загалом дуже любить сміятися, жартувати.

Він – кікбоксер, шестиразовий чемпіон України. Займався спортом з дитинства, виступав за різні клуби в різних країнах. Іще в дитинстві став “Сакурою” – жив в інтернаті при клубі з такою назвою.

На Майдан у Київ, каже, їздив із цікавості. Подивився, що відбувається, і повернувся додому. За кілька днів до лютневих розстрілів.

А влітку він уперше поїхав на фронт добровольцем, приєднався до ДУК “Правий сектор”. Перша ротація – у Донецький аеропорт. Пробув два тижні в старому терміналі. Тоді оборона летовища фактично тільки починалась.

– Ще був вільний проїзд [у ДАП]. Підрозділи могли вільно пересуватися. Тоді вже були обстріли. Починалося все зі стрілкотні. Хто досвідченіший – казали, що працює снайпер. А для мене все було нове, я ніколи не служив, і одразу потрапив у таку пригоду. Мені сподобалось. Тому і вирішив продовжити, – розповідає Сакура.

Продовжив він уже в складі 93-ї бригади ЗСУ – підписав контракт. Потрапив у розвідроту, потім – у розвідвзвод, трохи побув зенітником.

– Трохи покидало життя, – сміється.

Але про те, що розвідка – це не романтика, а неприємна і небезпечна річ, Сакура говорить серйозно.

Його посада – головний сержант розвідувальної роти. Каже, цей пост – найкращий, особливо враховуючи те, що Україна рухається в бік НАТО. Навіть почав учити англійську – на перспективу. Хоча english дається поки важко.

– Ніколи б не подумав, що буду військовим, – каже Сакура. – Але армія кардинально змінила життя. Потім подумав, що пів року побуду у війську, поки все вляжеться, а воно, бачте, як вийшло”.

Литку відірвало, око видалили лікарі, осколок сам вийшов через ніс

З початку війни Олександр дістав п’ять поранень. Але всі – у 2015 році.

Найперше зачепив розтяжку. Тоді йому пощастило – уламки увійшли в ноги, але не зачепили ані кісток, ані великих судин, тож Сакура навіть у шпиталь не їздив, за два тижні повернувся до виконання завдань.

Іще раз потрапив на розтяжку на шахті “Бутівка”. Теж, каже, нічого серйозного.

До речі, в районі Бутівки він знову перетнувся з “правосеками”-розвідниками, співпрацювали.

– Хлопці не те, щоб були дуже професійні, але мали харизму, удачу.

Бо розвідник без удачі – дуже поганий розвідник.

Із такими людьми було комфортно працювати. Для мене “Правий сектор” показав себе з найкращого боку, – каже Сакура.

Ще одне його поранення – в ліву ногу. Уламок танкового снаряда, який воїн досі зберігає, вирвав частину м’яза. М’яз зібрали і “склеїли”, залили силікон, щоб не було ямки. Але той не прижився.

– Я розходив ногу, розбігав. Вона в мене болить весь час. Тому я весь час бігаю. Так вона в тонусі, і дошкуляє менше, – говорить поранений.

Тоді він пролікувався три місяці. Повернувся. А невдовзі, в липні, дістав уже п’яте поранення.

– Шльопнуло в голову. Є дві версії: працював снайпер або рикошет. У мене знайшли шматочок кулі в голові. Є знімки, на яких з одного боку уламок від снаряда, а з іншого – хвостик від кулі. Могло бути так, що зрикошетило. І цей хвостик влучив у голову, зніс черепуху, око, пробив ніс і вибив 17 зубів, – розповідає розвідник.

Куля і досі в нього в черепі – хірурги вирішили, що недоцільно витягати.

– Якщо виходитиме, її просто можна вирізати. А якщо лізтиме далі в голову, я можу ласти склеїти. Але поки нікуди не лізе, все в порядку, – ніби заспокоює сержант, бачачи мій вираз обличчя.

Лікарі говорили, що Сакура більше не може бігати й боксувати. Але Олександр усе одно активно займається спортом: бігає аж до 30 км за раз, спарингується (бокс, кікбоксинг), займається кросфітом.

Коли йому прилетіло в голову, розвідник мав вихід і вже майже повернувся в укриття. Але почало “летіти все підряд”.

– Тоді ще хлопець із “Правого сектора” загинув. А мене ляпнуло, я ще посмикався.

Болю не було, та я відчував, що пів башти немає. Присів і запитав: “Пацани, а в мене око на місці?” А один глянув: “Сакуро, ти що, женеш, у тебе дірка в голові!”

Ну, зрозуміло. І мене почало вирубати. Мене тягли, намагалися говорити зі мною, щоб не знепритомнів. Та я опритомнів уже в шпиталі днів за десять. До мене ще якась незнайома жінка прийшла, а я наче в якійсь скляній колбі. “Сашо, як справи?” Я подумав, смерть прийшла. Підняв великий палець вгору, типу “добре”. Більше нічого не міг зробити.

Сакура пригадує, як у палаті зібрався консиліум лікарів, обговорювали його стан, що робити з пошкодженим оком.

– …І вони все не можуть сказати головне. То я їм: “якщо треба щось відрізати чи видалити око, то ви ріжте”. Зробили мені операцію. Важко вона пройшла. Мене наркоз не брав, бо я води випив, сушило дуже, – ніби виправдовується Олександр.

Якось серед ночі він прокинувся у шпиталі від того, що не міг дихати. Підійшов до рукомийника висякатися.

– І в мене з носа випала якась металева хрінь, – сміється. – Я отетерів. Покликав медсестру, вона почала нервувати, покликала лікаря. Той сказав, що то просто осколок сам вийшов.

Вже у вересні того року він поїхав на протезування в Харків. Замість лівого ока в Сакури тепер протез – тонка пластина, яку можна вийняти, замінити на іншу.

– Я його чищу зубним порошком. Мені так лікар сказав. У мене кілька їх. Дуже зручно. Можна чорний поставити, червоний.

– А чому Ви не носите пов’язку, як у пірата?

– Вдягаю, коли їду на ротацію. Там пил, ще якісь штуки, вони заважають, коли залітають. У цієї пов’язки, до речі, якась така складна назва, весь час забуваю, – усміхається Сакура.

У нього часом болить голова. Почалися проблеми з пам’яттю. Тож пробіжки – не тільки для того, щоб тримати в тонусі ногу, а й щоб розвантажитися. Встає о п’ятій і годину чи дві бігає, потім душ, сніданок.

– Коли поганий настрій, то бігаю більше. Мені добре думається, коли бігаю. Якось із хлопцями пробігли 33 кілометри.

Із такими пораненнями Олександр давно міг би комісуватися, але, каже, і не думав про це. Повернувся в підрозділ.

Спочатку було непросто. Але звик. Добре бачить і на одне око.

– Якби не було правого ока, було б значно гірше, довше перелаштовувався б.

Сакура впевнений: якщо є бажання, людина може пристосуватися до будь-чого, і тоді її важко зупинити.

– Ось якби я був хорошою людиною, певно, не вижив би. Зазвичай хороші гинуть. Гинуть хлопці, які добре себе зарекомендували, у них родини лишаються, діти, – філософствує боєць-кікбоксер.

Останні пів року бригада “Холодний Яр” реформує роту розвідки – така ідея виникла в комбрига Дмитра Брижинського.

Найважче, говорить Олександр, було зібрати кістяк команди. Ухил зробили у фізпідготовку. Випробування неабиякі – скажімо, робити все те, що завжди, але не спати, щоб перевірити, чи надовго вистачить людського ресурсу.

– Розвідник має бути розвинений фізично, але й морально та інтелектуально теж. Має швидко приймати рішення, іноді складні й нестандартні. Має швидко вийти з небезпечної ситуації, при цьому неушкодженим. Але ФІЗО – це як фундамент. У випадку якогось кіпішу потрібно буде, наприклад, пробігти в броніку з автоматом 5 кілометрів. Повірте, це дуже важко. Буває так, що кидають спершу бронежилет, потім зброю. Просто не витримують.

А якщо людина слабка фізично, психологічно вона теж слабка. І їй узагалі нічого робити в армії, – переконаний Олександр.

Ідеальна розвідка, на його думку, – дружня. Де всі знають, що робити, коли операція піде не за планом, і впевнені, що побратим прикриє.

Готуючись до чергового виїзду на Донбас, Сакура прогнозує: ця ротація буде гаряча. Він готовий до ескалації та наполягає на тому, що Україні потрібно повертати окуповані РФ території.

– Я прихильник наступальних дій.

І своїх пацанів у розвідроті я поступово підштовхую до того, що наше завдання – свої землі відвойовувати назад.

Це складно. Тут потрібна командна робота і сила характеру.

– Думаєте, ми вже готові наступати?

– Якщо чекатимемо, ніколи не будемо готові.

Сакура по-філософськи ставиться до смерті, але ніколи не забуде, як їздив наприкінці 2016-го ховати на Херсонщину побратима. Той пішов на фронт після загибелі сина.

– Тоді я зрозумів, наскільки це все неправильно, що матері, дружини бачать безпричинну смерть рідних, яка глобально нічого не змінила. Багато смертей, по суті, марні. Хлопці гинуть, але я не бачу, щоб ситуація змінювалась. Ми стоїмо на одному місці. Треба або брати цю ситуацію в руки, або… я не знаю.

Водночас я тоді зрозумів, що якщо ми зараз зупинимося, ніколи вже не буде цієї України.