Уродженець селища Локачі Волинської області Ігор Скучинський з 2017 року боронить Україну. І не з телевізійних новин знає про ситуацію на фронті. Там інший світ, і часто твоє життя залежить не від зброї, якою маєш захищатися, а від молитви матері та вірного побратима. Саме він витягнув з поля бою важко пораненого Ігоря, а далі за його молоде життя боролися лікарі. І хоч тоді хлопець втратив ногу, проте не втратив сили духу, віри в себе. Попереду ще тривала реабілітація, та головне, що він лишився живим. Може обійняти своїх рідних та маленьку донечку Єву.
Спортом захоплюється з дитинства
35-річного Ігоря Скучинського добре знають у спортивних колах України. Він – майстер спорту з гирьового спорту, учасник різних змагань, п’ятикратний чемпіон Волинської області. Тричі ставав чемпіоном України. Має цілу гору нагород та дипломів. Цікаво, що любов до цього виду спорту почалася з книжки про Леоніда Жаботинського – відомого українського важкоатлета, який здобув чимало титулів, зокрема, чотириразового чемпіона світу. Коли Ігор вчився в Ірпені, то познайомився з Олександром Лаврентьєвим, який став першим його тренером. Хлопець здобував призові місця. Якось після чергової перемоги до нього підійшов керівник Володимир-Волинського спортивного клубу «Любарт» і запропонував тренерську роботу.
– Це було щось нове, тож я погодився, – усміхається Ігор. – Один з моїх вихованців став чемпіоном України серед юніорів.
Успіхи учнів – це особлива гордість для кожного вчителя. Були у Ігоря й особисті плани, але все перекреслила війна. Совість не дозволяла сидіти вдома, коли на Сході гинули молоді хлопці. І у 2017 році Ігор підписав контракт на військову службу. Дуже швидко став командиром розвідувального взводу 14-ї ОМБР імені князя Романа Великого.
Орки поховалися в лісах і заблукали
24 лютого Ігоря Скучинського застало на Київщині. Захищав різні населені пункти нашої країни. Керівництво не¬одноразово відзначало не лишень його досвідченість, а й аналітичне мислення, інтуїцію. Ні для кого не секрет, що розвідники найперше мають оцінити ситуацію, тож від них залежить успіх бою. Ігор неодноразово опинявся у складних обставинах, але завдяки своїй миттєвій реакції, швидкому аналізу рятував не лишень себе, а й підлеглих. Саме за відвагу старшого лейтенанта Ігоря Скучинського нагородили двома орденами: «За мужність» ІІІ ступеня та Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Перший отримав за те, що разом з побратимами зупинив колону ворога.
– Мали завдання не допустити просування орків на Житомир, – пригадує Ігор. – За останніми даними, це була колона з двадцяти танків у супроводі двох гелікоптерів. Коли ми з моїми хлопцями збиралися, хтось запитав: «Скучинський, ти хоч знаєш, куди ти йдеш? Ти йдеш творити історію!» Ми зайняли вигідні позиції на пагорбах. Звідти добре було видно центральну дорогу. Саме заходило сонце і сліпило росіян. Чесно, я злякався, коли побачив колону, якій не було кінця краю. А на БМП ворогів – як мурах! Ми розуміли, що наші сили нерівні, бо мали лише два танки та стареньку БМП, але мусили їх зупинити! Хлопці-танкісти та екіпаж бойової машини діяли героїчно!
Не будемо переповідати читачам усі деталі бою, бо особисто мені ці подробиці видаються якимось фільмом, а не реальністю. Проте результат цієї битви вразив навіть бувалих командирів.
– Буквально за 20 хвилин бою ми знищили 14 машин, близько 50 пошкодили. Навколо лежали трупи росіян і їхні ж танки розверталися по них, аби втекти. Я доповів командиру, що завдання виконано, – розповідає Ігор.
Орки, які вчасно не пішли за своїми, поховалися у лісах. Ігор з іншими розвідниками взяв дев’ять рашистів у полон, серед яких було троє офіцерів. Ще й вдалося знищити два «Урали». За успішне виконання відзначили не лишень Ігоря Скучинського, а й семеро його побратимів.
Щоб прикрити хлопців, викликав вогонь на себе
Та виграти битву – не означає виграти війну. І путінська нечисть продовжує лізти на нашу землю. Не варто забувати, що поки ми мирно спимо вдома, такі, як Ігор, стоять на сторожі нашого спокою. Вони захищають великі міста та малесенькі села. Взявши карту України, Скучинський легко покаже населені пункти, які доводилося обороняти. Під час чергового бою отримав важкі поранення.
– Мали розвідати наявність сил противника у напрямку міста Снігурівка на Миколаївщині, – продовжує Ігор. – Розпитували у місцевих, і більшість нас запевняли, що попереду нікого нема. Але мене дуже все насторожувало. І пройшовши більшу частину шляху, прийняв рішення за допомогою квадрокоптера обстежити територію. Ми виявили ворогів, але й вони помітили нас. Почала працювати їхня БМП. Оцінивши ситуацію, зрозумів, що своїми силами ми не впораємося, тож дав команду на відступ. Щоб прикрити хлопців, почав стріляти по росіянах, викликаючи вогонь на себе. Вони лупили осколково-фугасними зарядами. У мене весь бронік був в осколках, поранило ногу, поперек. Від великої втрати крові став непритомніти, але ще встиг доповісти керівництву. Коли наші вдарили з мінометів, орки відступили. У мене злетіла каска. Лежав під вогнем і думав, що як влучить у голову, то капєц. Та Бог оберігав. А потім до мене підповз солдат Нідєлкін і на ремені з автомата взявся відтягувати до своїх. Пів дороги сунув, а там уже забрала швидка.
За те, що прикривав відхід своїх, отримав другу нагороду. А у лікарні в Ігоря знову почалася боротьба. І хоч тут не лунали постріли, поранений перебував на межі життя і смерті. Два рази у нього зупинялося серце. Лише у Кіровоградській обласній лікарні вдалося стабілізувати стан.
– Я довіку буду вдячний хірургу проктологічного відділення Олександру Михальченку та завідувачу приймального відділення Миколі Цепіну, – наголошує Ігор. – Обоє родом із Західної України, тому, напевно, переживали за земляка. Вони витягнули мене з того світу. До речі, хтось з лікарів у розмові згадав, що якби не постійні заняття спортом, серце не витримало б. Два місяці був у важкому стані, а загалом уже п’ять перебуваю під наглядом медиків. Втратив ліву ногу, проте надіюся, що завдяки протезуванню та реабілітації, яку маю проходити у Німеччині, все буде добре.
У тілі Ігоря й досі 11 осколків, болем озивається кожен рух, та голос у нього оптимістичний, адже спортсмени так просто не здаються. Тож тримаємо за нього кулаки і віримо, що незабаром він повернеться додому.