Коли Вадим одягнений у штани, люди, які не знають його навіть не здогадуються, що він ходить на двох протезах. Він не спирається на тростину. Його хода рівна, без кульгавості. В Одесі перед церемонією нагородження недержавної нагороди “Народний герой України” я запитала Вадима, чи зможе він піднятися на сцену по сходинках, чи його краще провести за лаштунки. Спецназівець знизав плечима і відповів: “Ніяких проблем немає. Я дійду”. Коли сержант 3-го кіровоградського полку спецназу Довгорук йшов за нагородою, йому аплодували стоячи інші герої, включаючи лідера кримськотатарського народу Мустафу Джемільова. У Вадима така сила духу, що вистачить на десятьох. У свої 24 роки він пережив занадто багато. Але не зламався, а загартувався, став міцнішим, сильнішим.

Минулого тижня вийшов новий відеокліп Святослава Вакарчука на пісню “Мить”. Її створення виявилося прямо пов'язане з Вадимом Довгоруком.

– Історія пісні значить для мене не менше, ніж сама пісня, а може, й більше. Я написав "Мить" буквально за 15 хвилин, – розповів на офіційному сайті музикант. – Вона була майже готова. За винятком маленької, але важливої “деталі” – останнього рядка. Я відчував, що сказав не все...

Дописав пісню Святослав після того, як провідав бійців в Київському опіковому центрі.

– Перед однією палатою лікар мене попередив: хлопець, якого зараз побачу, поранений на війні, дивом вижив у нелюдських умовах, – продовжує Вакарчук. – Йому відірвало руку. І з цим дуже важким пораненням він провів чотири доби на морозі. Один. Тому що інші загинули або замерзли. Потім лікарям довелося ампутувати йому ще й обидві відморожені стопи... Я хвилювався перед знайомством, але тільки до того моменту, поки не зайшов до палати і не побачив перед собою впевнену, усміхнену людину, яка заряджала мене своїм оптимізмом, планами на майбутнє і якоюсь неймовірною енергетикою. У його душі була весна! Він ділився нею з усім світом! У той же вечір я дописав останній рядок своєї пісні.

Напиши на простому конверті
Те, що так у житті не сказав.
І за крок до відважної смерті
Будь таким, яким Бог тебе знав.
І поглянь, як навколо світає
І як сніг неймовірно блищить.
Не спіши, хай вона зачекає ще мить.
Потерпи, най вона зачекає ще мить.
Не спіши, вже весна наступає за мить.

Я познайомилася з Вадимом, коли він перебував у реанімації Київського опікового центру. У моєму телефоні зберігається знімок, на якому у Вадима ще є ноги. Вони були повністю перебинтовані. Лікарі намагалися врятувати їх. Але обмороження виявилося занадто серйозним. І коли я приїхала навідати спецназівця через кілька днів, ноги нижче колін були вже ампутовані. А боєць впевнено говорив: “Повір мені, я буду ходити”.

Саме третій полк спецназу, в якому служив Вадим Довгорук, першим вступив до терміналу Донецького аеропорту у вересні минулого року. Тоді бійців ще не називали “кіборгами”.

– В аеропорту я отримав перше поранення, – розповідав мені Вадим в реанімації. – Куля увійшла трохи нижче лівої ключиці. У дніпропетровській клініці я полежав два дні, після чого поїхав додому до Кіровограда. Поранення було несерйозне. Наклали всього один шов. Я вирішив, що перев'язки мені можуть робити і вдома, нічого займати ліжко. Тим більше, що тоді у клініку імені Мечникова привозили дуже багато поранених, потерпілих в Іловайському котлі.

Після першого поранення Вадим повернувся у зону АТО. У складі рідного полку він забезпечував відхід наших військ з оточеного Дебальцевого.

16 лютого БТР, в якому знаходилися Вадим і бійці полку, був обстріляний. У люк влетіла граната і відірвала хлопцеві руку. Побратими витягли спецназівця з підбитого БТРа і прийняли бій. Машини, які їхали слідом з пораненими і бійцями розвернулися і відправилися в місто. Розуміючи, що потрібно сховатися, Вадим відповз у лісосмугу. У метушні бою побратими його втратили і не змогли знайти. Тоді двоє спецназівців загинули, інших взяли у полон. Чотири дні Вадим пролежав на 20-градусному морозі. Те, що він не стік кров'ю, – справжнє диво. Українця виявили “еленерівці”. Вони відправили Вадима до лікарні міста Луганська. Через кілька днів його погодилися віддати українській стороні.

Чотири доби на морозі Вадиму запам'яталися дуже добре.

– Я розумів, що потрібно накласти джгут, навіть дістав його з кишені, але не зміг дотягнутися до плеча – заважав бронежилет, – продовжує мій співрозмовник. – Було дуже холодно. Промерз тоді до кісток. Весь цей час перебував у півсні. Приходячи до тями, чув навколо постріли, канонаду, але, що відбувалося, не знав і не розумів. Дуже сподівався: мене знайдуть і заберуть наші. У луганській лікарні одна медсестра мені співчувала. Я продиктував їй номер мами. Медсестра їй подзвонила і сказала, що мене потрібно якнайшвидше забрати, інакше до моєї палати поставлять охорону, і я стану полоненим. Я тоді теж поговорив з мамою. Та медсестра досі дзвонить їй та запитує про мене.

Ми познайомилися з Вадимом в лютому цього року у реанімації Київського опікового центру.

Після того як у Вадима загоїлися шрами, волонтери привезли йому маневровий електромобіль. Боєць одразу ж навчився на ньому їздити по клініці. Те, як він вправно пересідав з ліжка на крісло машинки, я бачила своїми очима. І не могла повірити, що це робить людина з однією рукою.

Вадим дуже самостійний – незабаром після ампутації він освоїв електромобіль і став виїжджати на вулицю.

– Головне – продумати кожен рух, – посміхаючись, пояснював Вадим. – Я тримаюся рукою за кермо і підтягую тіло на крісло. Все просто.

Маневровий засіб пересування розширив можливості Вадима. Він одразу став провідувати інших поранених, які перебували в опіковому центрі, виїжджав на вулицю, де волонтери не раз організовували для нього пікніки.
– Та я без проблем доїжджаю до станцій метро “Дарниця” та “Лісова”, – говорив мені тоді Вадим. – Правда, неможливо заїхати на тротуари і переїхати дорогу. Практично ніде немає заїздів для колясок. Думаю, на протезах ходити буде набагато простіше.

Вадиму пропонували протезування в декількох центрах. Він вибрав харківський.

– Це ближче до рідного Кіровограду, – продовжує боєць.

Кілька разів ми домовлялися з Вадимом побачитися в Харкові, коли я бувала там проїздом. Але боєць був просто невловимий. То відправився у Полтаву на день народження сестри, то зустрівся з друзями, то поїхав у частину. Активність хлопця дивувала. Коли ми нарешті зустрілися, Вадим... йшов мені назустріч. Я не могла стримати захопленого вигуку: “Красень!”

– Легко навчився знову ходити?

– Моментально, – посміхається Вадим. – Протези у мене німецькі. Комплектуючі прислали українським фахівцям, а вони вже підігнали їх під мої культі. Протезисти відзначили відмінну роботу опікового хірурга В'ячеслава Назаренка, який, ампутуючи ноги, правильно сформував культі. Коли наділи протези, я відразу зробив крок, другий... Спочатку спирався на паличку. Але дуже швидко став ходити без додаткових опор. Перші тижні фахівці щодня підганяли культеприймачі. Робили все, щоб мені було зручно, нічого не натирало. Сучасні силіконові чохли роблять класні. У них моїм ногам комфортно. Я зараз такого зросту, якого був завжди.

– Ти часто перезуваєшся?

– Коли планую одягнути форму, беру берці. Але частіше ходжу в кросівках.

– Протеза руки у тебе поки немає?

– Все ще не сформована культя. Тому штучну руку використовувати ще рано. Але мені обіцяють, що буквально днями почну пробувати користуватися простим тяговим протезом. Це необхідно, щоб потім легше було керувати “розумною” рукою. Її мені зроблять німецькі протезисти. Вони мене вже запросили приїхати до них. Вчитимуть, як працювати кожним пальцем окремо. Пам'ятаєш, я мріяв в опіковому центрі про руку, яка розуміє і виконує команди господаря? Така в мене і буде. З новими ногами я почуваю себе цілком комфортно, – говорить спецназівець. – Тепер чекаю “розумну” руку.

– Багато бійців розповідають, що відчувають ступні, які відсутні...

– У мене не було фантомних болів. Просто я відразу себе переконав: раз ніг і руки немає, значить, і боліти нічому.

– З тобою працював психолог?

– Ні, хоча я добре розумію: усім, хто отримав важкі поранення, обов'язково потрібна психологічна корекція. До мене якось прийшла психолог. Стала задавати питання. Я їй чесно відповідав. Так вона через двадцять хвилин сказала: “Мені тепер самій психолог потрібен”. І пішла. Тоді я і зрозумів, що проблема не у хлопцях, які відмовляються від психолога, а в тому, що немає хороших фахівців у цій галузі. Так як розумію, що воювати більше не зможу, вирішив здобути освіту психолога. Думаю, після того, що пройшов сам, зможу працювати з хлопцями, які воювали. Навчаюся у Кіровоградському педагогічному університеті. Вже здаю першу сесію.

В черговий раз ми зустрілися з Вадимом в Києві кілька днів тому. Він приїхав на фотосесію. Причому для зйомки його попросили набивати ногою м'яч. Боєць з легкістю прийняв цей виклик. І робив це, як професійний футболіст. М'яч легко і весело підскакував то над лівим, то над правим протезом. Коли він відлітав убік, Вадим ловив його єдиною рукою.

– Ще трохи потренуюсь – і займу місце Мілевського, – жартував Вадим. – Де він там зараз грає? У мене, здається, виходить не гірше.

– Ти тренувався вдома набивати м'яч? – Запитала хлопця, коли йому дозволили відпочити.

– Зовсім небагато, – посміхається Вадим. – Просто раніше я дуже любив грати у футбол. Коли в полку збиралася команда, завжди приєднувався. Так що для мене набивати м'яч – справа знайома. Правда, трохи втомлююся. Все-таки довго ходити або стояти на протезах не можу. Важко. А от сидіти – скільки завгодно. І в машині їхати – не проблема.

– З ким ти приїхав до Києва?

– Один.

– Що значить – один? – Не зрозуміла я.

– Отримавши компенсацію за поранення, купив машину. Кермувати вмів. Так що тепер я зовсім самостійний. Якщо викликають протезисти – сів і приїхав. Потрібно до Києва? Немає проблем. Правда, по столиці не їжджу. Паркуюся при в'їзді та пересаджуюся до знайомих або волонтерів.

– З бійцями свого полку спілкуєшся?

– Звичайно. Регулярно буваю у рідній частині. Хлопці до мене приїжджають.

Мені було дивно почути про те, що Вадим і досі не отримав жодної державної нагороди. Не відмічені ні його мужність, ні сила духу, ні вірність клятві захищати Батьківщину.

– Орден “Народний герой України”, який вручили в Одесі, мені дуже дорогий і важливий, – говорить Вадим. – Тим більше що срібло, з якого виплавляють потім тризубці, присилають люди з усього світу. У моїй нагороді є і чиясь ладанка, і хрестик, і ложка, і ланцюжок, і браслет. Цей орден додав мені сил. Прості люди вдячні мені. І я не можу впасти духом. Повинен і далі робити щось корисне, не бути нікому тягарем.

По секрету скажу, що серце цього красеня вільне. Сам Вадим зовсім не проти знайти любов, створити сім'ю. Тій дівчині, яку він полюбить, пощастить. Цей чоловік захистити зможе у будь-якій ситуації, навіть незважаючи на відсутність ніг і руки.

Вадим стверджує, що йому не потрібна допомога. Але протези мають властивість ламатися, силіконові культеприймачі потрібно регулярно міняти.

Для бажаючих підтримати бійця ми залишаємо реквізити “ПриватБанку”: 5168 7572 9403 3602 (Рахунок відкрито на ім'я Вадима Довгорука).

Віолетта Кіртока
Інформаційний інтернет-портал “Гречка”