ЗМІ про нас

Смерть “Артиста”: командир розвідувальної роти Максим Пресняков загинув, прикривши собою солдата

4 лютого 2015 року // “Факти і коментарі”

У селі Мошни Черкаської області поховали 28-річного капітана Максима Преснякова, командира розвідувальної роти 93-ї окремої механізованої бригади. Боєць української армії з позивним “Артист” загинув 18 січня поблизу села Піски Донецької області.

З ним прощалися у Будинку офіцерів в селищі Черкаському, де він, випускник Одеського інституту сухопутних військ, жив і служив протягом останніх п’яти років. На церемонію прощання військовослужбовці принесли портрети загиблого і прапор з написом “Кращий серед рівних”, волонтери і жителі селища – квіти і вінки. Наступного дня героя поховали в рідному селі.

З мамою Максима Валентиною Володимирівною ми говорили незабаром після похоронів. У Мошнах її син – перший загиблий у зоні АТО.

– Мені важко розповідати про сина, сльози душать, – зізнається мати. – Але триматимуся щосили. Хочу бути гідною його пам’яті.

Валентина Володимирівна – сільська вчителька української мови і літератури, чиї уроки з теплотою згадує не одна сотня школярів. Разом з чоловіком виростили двох синів, за яких ніколи не доводилося червоніти. Молодшому, Артему, незабаром виповниться 27 років. Максим був на рік старший.

– Головна риса в характері Максима – відповідальність, – зітхає Валентина Володимирівна. – Це виявлялося з самого дитинства, ще коли діти були зовсім маленькими. У них з братом невелика різниця у віці, але Максим все життя опікав молодшого, піклувався, захищав від кривдників. Адже і загинув так само – захищаючи свого бійця, віддав за нього життя.

За словами матері, Максим завжди допомагав рідним у домашніх клопотах. Дуже добре вчився, займався спортом. Твори з англійської писав такі, що вчителька зберігала їх “як зразок”.

– Тільки не подумайте, що я так хвалю, тому що мій син! –спохвачується співрозмовниця. – Вам в селі це кожен підтвердить.

Закінчивши школу із золотою медаллю, хлопець спочатку хотів присвятити своє життя цивільній авіації, вивчитися на льотчика або авіаконструктора. Але при здоровому міркуванні обрав військову службу.

– Максим вступив до Одеського інституту сухопутних військ. Багато пізніше син зізнався, що обрав військовий вуз, щоб нашій сім’ї матеріально було трохи легше – все-таки стипендія, повне забезпечення, пільги,– продовжує Валентина Володимирівна. – Тільки вийшло, що не армія його годувала, а навпаки. Весь час, поки Максим навчався і проходив службу в Дніпропетровській області, ми возили йому продукти, домашню консервацію. Він любив приїжджати додому, на канікули або пізніше у відпустку. Миттю організовував колишніх однокласників, хлопці збиралися на посиденьки, їздили на рибалку. Але і в частину повертався із задоволенням. Що там казати – служба синові подобалася. Виявилось, що у нього природжені здібності бути армійським командиром. Так говорили всі хлопці, які вчилися, служили, а потім воювали разом з ним. Та я сама це бачила і розуміла.

– За ці страшні сім місяців рота не втратила жодної людини! – з гордістю каже мати. – Розвідники, що приїжджали на поховання, казали, що Максим, хоч і був молодше за деяких за віком, вважався в роті рідним батьком. Піклувався про своїх бійців у всьому – починаючи від забезпечення продуктами, обладнанням, технікою, аж до навчання правильній тактиці розвідки і бою. Навчав усім тонкощам – як обчислювати і “накривати” снайпера, самому залишатися непомітним, брати “язиків”.

Про те, що син воює на сході країни, ми дізналися тільки у серпні. До цього він по телефону весь час розповідав нам, що знаходиться в частині у Черкаському, служить інструктором, навчає мобілізованих. І от наприкінці літа ми з батьком зібралися до нього – завезти, як завжди, продуктів, огірочків-помідорчиків. Зателефонували напередодні – мовляв, скоро будемо. Голос у нього раптом зробився якимсь розгубленим, він несподівано буркнув: “От дідько!” І тут же виправився: “Ну звичайно, приїжджайте, чекаю на вас!” Наступного дня син зустрічав нас біля воріт частини. Проте нам здалося дивним, що його кімната в гуртожитку виглядала неприбраною і запущеною, наче в ній давно ніхто не жив. Ми переночували, а наступного ранку за сином зайшли товариші: “Пора їхати”. Тільки тоді він зізнався, що примчав на кілька днів в частину заради нашого приїзду. А насправді давно воює в АТО.

Ми з синочком здзвонювалися регулярно, майже щодня… – голос матері все-таки зірвався, як вона не кріпилася. – Тільки одного разу, у вересні, зв’язку не було цілий тиждень, я думала, помру від переживань. Виявилось, що у них розбомбило генератор, не було можливості підзарядити мобільний.

У грудні Максим приїжджав у відпустку, на моє прохання виступив в школі. Розповідав, у цілому, всю правду. Про те, як вони воюють. Про те, що допомоги від держави практично ніякої, військові частини виживають тільки завдяки населенню і волонтерам. Та що там! За весь час, поки він знаходився в зоні військових дій, в частині з його зарплати щомісячно утримували по 500 гривень за кімнату у гуртожитку. Казав, яка це брудна віроломна війна, наводив приклади. Показав старшокласникам прийоми рукопашного бою. Хлопці та і дівчата ніяк не хотіли його відпускати, потім захоплено говорили мені: “Ось би такий вчитель вів у нас допризовну підготовку!” Я так шкодую, що не записала тоді його виступ на диктофон!

– Коли ви востаннє розмовляли з сином?

– 16 січня у нашого тата день народження. Напередодні я розмовляла з сином незвично довго, хвилин двадцять. Нагадала, щоб не забув привітати батька. Наступного дня зібралися гості, проте дзвінка від Максима все не було і не було. Він подзвонив лише ввечері. Батько, вислухавши поздоровлення, потемнів на обличчі. Вже потім зізнався, що Максим – завжди жвавий, оптимістичний – вимовив: “Сьогодні тут пекло”. Виявилось, ввечері снаряд впав в трьох метрах від його землянки. Того разу хлопці вціліли, нікого навіть не поранило. А 17 січня він вже не дзвонив. Проте довгий гудок йшов – ми заспокоювалися хоча б цим. Але вранці 18 січня на дзвінок відповів чужий голос: “Максима більше немає. На жаль, це правда. Його тіло лежить тут, біля мене. Зараз відправляємо його в морг до Червоноармійська”. Не знаю, яким зусиллям волі вдалося змусити себе не завити, не закричати. Вдома були молодший син з вагітною невісткою, я боялася її налякати.

Мати зізнається – чимало було дівчат у сина. Але він все шукав ту, що “загляне йому прямо в серце”. І знайшов – у свою останню відпустку, зовсім недалеко від рідного будинку. Повертаючись в частину, навіть міняв квиток з ранкового поїзда на вечірній – щоб побути з коханою декілька зайвих годин. Мріяв про велику сім’ю, дітей, про військову кар’єру, влітку збирався поступати до військової академії. Але, певно, не судилося молодятам зустрітися ще раз. Не судилося капітану стати генералом…

На похорон приїхали товариші Максима по службі – ті, хто були в БТРі, під час вибуху якого загинув молодий офіцер. Рідні зізнаються: хлопці говорили небагато, були ледве живими від контузій. Привезли каску і важкий бронежилет, які належали командирові. Шматок сталі на бронежилеті вирваний буквально “з м’ясом”. Уламок гранати, який попав в капітана, коли він своїм тілом в бою прикривав пораненого сержанта, не залишив йому шансів на життя.

–Хлопці розповіли, що боєць, якому Максим врятував життя, знаходиться у шпиталі у дуже важкому стані. Ампутація ноги, гангрена…– зітхає Валентина Володимирівна. – Ми всією сім’єю молимося за його життя. Хочеться, щоб наш син загинув не даремно…

“Кричу йому: “Падай, командир, вб’є ж!” А він мене до БТРу за плечі тягне – щоб швидше було”.  

– Максим Пресняков був справжнім, правильним бійцем і командиром, – – згадує волонтер Лідія Ковалевська.. – Я добре його знала. Зв’язок з розвідниками ми підтримуємо з початку червня, коли на базі дніпропетровського жіночого добровольчого батальйону була створена організація “Волонтерська допомога фронту”. Везли в частину все, що могли зібрати і купити – продукти, обмундирування, тепловізори, навігатори. Серед волонтерів багато дівчат-студенток, з ними ми часто виїжджали на передову. Можу підтвердити, що Максим був для хлопців буквально рідним батьком – і для зовсім молодих, і навіть для тих, хто старший. Одного разу ми з ним просиділи в наметі годин п’ять. Розмовляли про все – про життя, про війну. Хоч за віком я йому в матери годжуся, мене вражали його життєва мудрість, тонке відчуття гумору. Він дуже любив українську літературу – ну, це не дивно з такою матір’ю. Добре знав творчість Тараса Шевченка, Івана Франка. І сам писав вірші – хоча зізнавався, що навіть мама про це не знає. Усміхатися він умів надзвичайно – одними очима… 30 грудня ми передали на фронт подарунки. 6 січня знову поїхали. Ситуація там загострювалася. Я тоді казала хлопцям, дівчата заклинали: “Живіть! Ми забороняємо вам вмирати!” Та тільки заборона не допомогла…

Хлопці потрапили в засідку, виїхавши на допомогу командирові батальйону, що потрапив в оточення сепаратистів на об’єкті в Пісках. Проте я думаю, що полювання йшло саме на Максима. Про розвідника з позивним “Артист” в АТО ходили легенди, за нього, живого або мертвого, сепаратисти оголосили солідну винагороду. Комбат зробив помилку, викликавши Преснякова за позивним. Розмови-то прослуховуються! Потрібно було називати якось по-іншому.

Бійці їхали на двох бронемашинах, по чотири-п’ять чоловік в кожній. Перша машина підірвалася на фугасі. Командир Максим Пресняков сидів зверху на броні, тому що єдиний був у бронежилеті. Річ у тому, що всередині в бойовій машині сидіти у бронежилетах тіснувато, влізати-вилізати важко. Після вибуху бронемашину різко розвернуло убік, капітана відкинуло на декілька метрів, слідом за ним з люка десантного відсіку викинуло іншого бійця. Контужений, командир встиг витягнути з машини ще одного. Механік-водій самостійно вийти не міг, ноги затиснуло спотвореним металом. Коли позаду пролунали постріли з РПГ, Максим кинувся до кабіни, прикрив собою бійця, потім помалу почав звільняти його з “полону”. Напевно він був упевнений, що бронежилет (хорошої якості, ми самі йому купували) стане порятунком для нього самого і для пораненого. Йому майже вдалося відтягнути хлопця від лінії вогню, коли зверху їх накрило черговою чергою. Говорять, Максим загинув миттєво…

В ході бою сепаратисти мали намір узяти українців в полон або хоча б заволодіти тілом загиблого. Але тут на допомогу встигли бійці з другого БТРа, що залишився непошкодженим. На ньому вдалося виїхати.

 

Смерть “Артиста”: командир розвідувальної роти Максим Пресняков загинув, прикривши собою солдата*Бойові побратими Максима Преснякова говорять, що для своєї роти Максим (перший зліва) був, як то кажуть, батьком рідним і піклувався про все – від забезпечення продуктами до вивчення тактики розвідки. З метою безпеки бійці, які до сих пір знаходяться у зоні АТО, просять не показувати їх обличчя

Бійця, якого командир врятував ціною свого життя, журналіст “ФАКТІВ” відвідала в Київському військовому госпіталі у відділенні гнійної хірургії наступного дня після чергової операції. Найтяжчі дні, коли медики серйозно побоювалися за його життя, минули. До 23-річного Едуарда Панченка нарешті почали пускати відвідувачів.

– Це була не перша операція, – слабо посміхнувшись на знак вітання, поранений відкинувся на подушку. – У Дніпропетровському шпиталі, куди я потрапив після поранення, мені ампутували ногу. Потім виявилось, що в організм потрапила інфекція, потрібно різати ще вище. Перевели до Києва – тут, говорять, обладнання трохи краще. Та і таких, як я, “гнійних”, менше. Там 60 чоловік, а тут всього троє.

Про те, що трапилося боєць розповідає докладно. Не дивлячись на біль і велику крововтрату, свідомість у ті страшні хвилини не втратив, запам’ятав все до дрібниць.

- Після мобілізації влітку я поривався у 25-у десантну бригаду, де проходив строкову службу, – продовжує Едуард Панченко. – Але вона вже була повністю укомплектована, місць не було, запропонували йти у розвідку. Базувалися в районі Пісків, виїжджали на завдання. Кілька разів їздили в аеропорт, супроводжували боєприпаси. Того дня потрібно було їхати на село Тоненьке двома групами – надати допомогу комбригу. Нам дали координати вогняних точок – мовляв, там чоловік п’ятнадцять наших, тримають точку. Їм потрібне підкріплення.

Вже на виїзді трапилося невелике НП. Моя машина вдарилася о бордюр, зіскочила гусениця. Ми швидко її поставили, звичайно, але все одно це був як недобрий знак.

Приїхали на вказане місце – там ніякої стрілянини, тиша. Навкруги розбиті машини. Тільки розвернулися – раптом вибух прямо під машиною. І постріли з гранатомета. Через мить я зрозумів, що не відчуваю ніг. Командир почав мене витягувати. Тягнув-тягнув, витягнув із кабіни. Я стояти не міг, падав. Навкруги постріли, гранати, ракети з “Градів” лягають, мінометний обстріл. Такого навіть в кіно не бачив. Кричу йому: “Падай, командир, уб’є ж!” Але він не падав, обійняв мене за плечі, тягнув – щоб швидше було. Назад по дорозі, де друга машина.

Потім чергова серія вибухів – і він впав прямо біля мене. Але не по своїй волі. Я трохи полежав поряд з ним. Сепари, напевно, подумали, що ми обидва убиті. Сили скінчилися. Ноги перетворилися на криваву кашу. Стало млосно, багато крові втратив. Хотілося завмерти і не рухатися. І тут звідкілясь я почув голос товариша: “Давай, брат, повзи! У тебе через два місяці син народиться!” Я напружився і поповз з останніх сил. Як дістався до другої машини – не знаю. Стемніло, ніякого підкріплення нам не надіслали. Потім туди ж принесли тіло командира. Пам’ятаю, я його обійняв – і машина полетіла назад, на вихідну точку. Слава богу, була на ходу. Перша машина так там і залишилась…

Смерть “Артиста”: командир розвідувальної роти Максим Пресняков загинув, прикривши собою солдата* Найтяжчі дні, коли медики серйозно побоювалися за життя 23-річного Едуарда Панченко, минули. Після декількох операцій боєць, врятований своїм командиром, поступово почав одужувати (фото автора)

Дружина сьогодні приїжджає, – голос бійця теплішає. – Скучив, скільки не бачилися… Їй зараз непросто – все-таки сьомий місяць вагітності. Але нічого, волонтери обіцяли допомогти, навіть житло для неї знайшли. Що народиться син – ми з нею знаємо точно. Вже і ім’я придумали.

P. S. Капітану Максиму Преснякову посмертно присвоєно звання майора.

Марія ВАСИЛЬ