ЗМІ про нас

У перший же день оголошеного Президентом України Петром Порошенком перемир’я під час антитерористичної операції жертвами підступності проросійських терористів стали кіровоградці з 3-го окремого полку спеціального призначення Збройних сил України – старший солдат Олексій Волохов та старший солдат Олександр Кондаков.

Хлопці знаходилися на борту збитого 24 червня торік у районі гори Карачун українського військового гелікоптера Мі-8, який повертався з блокпосту з фахівцями, що встановлювали апаратуру для організації моніторингу простору, фіксації фактів порушення перемир’я в зоні проведення АТО. У цьому польоті вони були бортовими стрільцями. Андрій Неживий, виконувач обов’язків командира військової частини, в якій служили хлопці, розповів, що вони були взірцевими солдатами й добровільно зголосилися бути бортовими стрільцями. У гвинтокрилі перебували дев’ятеро осіб: троє – з Бродів (Львівська область), двоє – з Кіровограда та четверо – з Києва. Усі вони загинули.

Указом Президента України № 599/2014 від 19 липня 2014 року “за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України” обох наших земляків нагороджено орденами “За мужність” III ступеня (посмертно).

– Ми втратили двох наших бійців. Вони героїчно загинули під час перемир’я, виконуючи обов’язки бортових стрільців гвинтокрила Мі-8, який був збитий сепаратистами під Слов’янськом. У цій війні авіація виявилася ненадійним видом транспорту. Чесно кажучи, багато хто боїться літати. Але наші хлопці не побоялися. Не побоялися тому, що служили у “спецназі". Ми втратили справжніх героїв, справжніх солдатів своєї країни. Вони назавжди залишаться в пам’яті нашого полку. А родинам загиблим ми будемо допомагати чим зможемо, все своє життя, – сказав кіровоградцям, які зібралися провести загиблих бійців в їхню останню путь, Андрій Неживий.

Батьки Олексія Волохова, що народився 20 березня 1992 року, розповідають, що їхній син був дуже товариською людиною. І навіть з усіма дітлахами з їхнього будинку вітався за руку. А ще, коли був дитиною, мріяв, аби хтось у них на подвір’ї поставив ігровий майданчик. Саме тому Олег Вікторович і Світлана Юріївна витратили кошти, які отримали від держави у зв’язку із загибеллю сина, на дитячий майданчик, який встановили на подвір’ї “хрущівки”, де виріс Олексій.

Ігрове обладнання за активної участі жителів будинку в провулку Дмитра Донського, 9/1, на чиїх очах зростав полеглий солдат, уже встановлено. Вони та мешканці навколишніх житлових будівель називають майданчик Олексійчиним і переконують, що ані імені, ані подвигу свого земляка, який у дитинстві мріяв про такий майданчик біля свого дому, не забудуть.

На подвір’ї старенької “хрущівки” ніколи не було дитячого майданчика, зате завжди було багато дітей. Тепер їх тут іще більше, бо сюди гратися почали сходитися малюки з усього мікрорайону. Їхні батьки збираються проводити тут для них уроки мужності й патріотизму, аби ті знали, кому зобов’язані мирним небом над головою.

– Олексій був дуже хорошою дитиною, – каже завбудинку № 9/1 на вулиці Дмитра Донського Любов Груба. – Тепер усі ми, жителі нашої й сусідніх багатоповерхівок, зобов’язані розповідати дітям про того, хто поклав за них своє життя…

– Наш син любив дітей і з дорослими легко знаходив спільну мову, – розповідає мати Олексія Волохова. – Закінчив школу № 13, де йому найбільше подобалася фізкультура, навчався добре, а в молодших класах навіть був відмінником. Після закінчення школи спочатку мав намір вступати на факультет фізичної культури в КДПУ ім. В. Винниченка, однак пішов іншим шляхом – вступив до вищого професійного училища № 4, де опанував фах слюсаря-ремонтника- електрозварника. Під час навчання в училищі був такий випадок: майстер мого сина зателефонував мені й попросив прийти насварити Олексія. Можливо, за неналежну поведінку. Але коли я прийшла, то наставник вручив мені синову грамоту за його сумлінну працю. Ніби збирався поскаржитися – і тут же дав нагороду. Після училища син пішов на строкову службу в армію. Дуже хотів потрапити у високомобільні десантні війська, і ця його мрія стала реальністю: служив він в окремій повітрянодесантній бригаді в Дніпропетровську. Після демобілізації трохи попрацював за фахом, а потім пішов служити за контрактом у 3-й окремий полк спецпризначення. Служити у військах спеціального призначення – було його наступною мрією, він дуже любив літаки, вертольоти, усе, що пов’язане з високомобільними десантними військами та військами спеціального призначення. Розповідаючи про перший стрибок з парашутом із літака, казав: “Ніби й не страшно зовсім було, не розібрав навіть, а от коли другий раз стрибав – то це така краса, яку не опишеш словами…” Любив стрибати, бігати, спортивним був, непосидючим, постійно перебував у русі, серйозно займався тхеквондо. Олексій мав намір і далі навчатися військовій справі, планував вступати до військового навчального закладу, готувався до цього. Уже ніби й дорослий хлопець, а на Новий рік попрохав свою дівчину, щоб вона йому подарувала керований невеличкий гвинтокрил, який і зараз стоїть на його столі. Коли я сказала йому, що він же вже не маленький, то Олексій відповів: “Я розумію, мамо, але хочу таку модель…” Тож потяг до польотів був у нього в крові. Олексій мав багато друзів, він не курив, не пив, і друзі в нього всі майже такі ж, спортсмени. Усі вони, і ми, рідні, досі сподіваємося на його повернення, ніхто не вірить у непоправне, усі ждуть, ніхто не видаляє його номер телефону, усі чекають на нього...

Олексіїв побратим Олександр Кондаков так само був військовим за покликанням. Разом вони служили, разом виконували всій військовий обов’язок.

– Народився Сашко 7 січня 1992 року в місті Бердянську Запорізької області. У дитинстві був непосидючим, спритним, веселим, життєрадісним хлопчиком, – розповідає його мама Алла Олександрівна. – Як тільки придбають Сашкові нову іграшку, так він одразу її розбере по частинах для того, аби побачити, що ж там усередині. Якщо вистачало терпіння, то збирав назад, але частіше залишав деталі. Казав: “Якщо буде час, то займусь іграшкою”. Але коли його щось дуже зацікавлювало, то міг просидіти майже всю ніч за цією справою, аж зранку насилу прокидався. У два з половиною рочки Сашко пішов у дитсадочок. Коли йому було п’ять, наша сім’я переїхала до Кіровограда. Тут мій син 1989 року пішов навчатися до першого класу ЗОШ № 35, ішов підготовленим: читав, писав, рахував. Закінчивши дев’ять класів, вступив до вищого професійного училища № 4. Олександр дуже любив спорт, йому подобалися спортивні ігри, змагання. Займався футболом, грав у команді “ДЮСШ-2 – Кіровоград”, яка виступала в Дитячо-юнацькій футбольній лізі України. Сашка неодноразово визнавали найкращим голкіпером, нагороджували грамотами, дипломами й медалями. Футбол він не полишав і дорослим. Майже кожні вихідні разом з друзями виходив на поле. У теплу пору року вони грали на спортмайданчику біля ЗОШ № 35, а в холодну орендували для цього спортивні зали. Сашко з дитинства мріяв стати військовим, хотів присвятити своє життя службі у військах спеціального призначення. Однак після закінчення школи спочатку здобув професію верстатника широкого профілю – оператора верстатів з програмним керуванням, планував вступити до вищого навчального закладу. Син терпіти на міг примусу, прагнув діяти і вибирати самостійно. Тож якось прийшов додому і сказав: “Мамо, я йду служити за контрактом в Збройні сили України, у полк спеціального призначення, а потім вступатиму до вищого навчального закладу”. Коли він разом з товаришами-спецпризначенцями повертався з військових тренувань, то із захопленням розповідав про службу. Мріяв після служби за контрактом вступити до військового інституту зв’язку (у той час син обіймав посаду радиста радіогрупи). Але мрія Олександра так і залишилася мрією. Почалася антитерористична операція. З перших днів АТО Сашко був на передовій. Спочатку охороняв Донецький аеропорт, а потім у складі розвідувальної групи виконував інші ризиковані завдання…

– Олександр Кондаков, старший солдат, радист розвідувально-диверсійної групи спеціального призначення, був універсальним бійцем, одним з найкращих у загоні, – розповідає командир групи спеціального призначення, в якій служив хлопець. – Він відзначався і на землі, і в небі, сміливо та рішуче здійснюючи стрибки з парашутом. Завдяки своїм наполегливості, кмітливості та спостережливості врятував весь особовий склад розвідувальної групи, яка вночі ледь не потрапила в засідку сепаратистів. У складі головного дозору вивів з оточення дві розвідувальні групи спеціального призначення.

Багато разів хлопець виконував бойові патрулювання на вертольотах повітряним стрільцем. У нього було безліч бойових вильотів, з яких, попри всі негаразди, небезпечні ситуації та обстріли, Олександр завжди повертався з усмішкою на обличчі та в доброму гуморі. Але з останнього свого вильоту він так і не повернувся. Гора Карачун у Донецькій області стала тим місцем на карті України, де обірвалося життя мого товариша, спецпризначенця мого відділення, надійного захисника суверенітету України, старшого солдата військової служби за контрактом Олександра Кондакова.