Грицько Погорілий став лицарем Залізного хреста, коли йому було 14 років. Отримав орден від Юрка Тютюнника за участь у Першому зимовому поході, в якому взяв участь як козак 10-ї пішої бригади 4-ї Київської дивізії. Залізний хрест – це найвища нагорода Дієвої армії УНР.
Увійшов в історію Визвольної боротьби Грицько і як розвідник Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника. Хлопчина не раз переходив російсько-польський кордон, ризикуючи своїм життям.
Разом з ним в окуповану Україну ходив Іван Мамлай. До української армії він вступив 8 серпня 1919 р. – у 15-літньому віці. Мамлай 19 разів успішно переходив кордон, щоб виконати смертельно небезпечні завдання українського командування!
Діти-пластуни, яких працівник ППШ Микола Тобілевич (син знаменитого артиста Миколи Садовського) улітку 1921 р. привіз з каліського та інших таборів до Львова, були, як стверджував він, “останньою ставкою” Повстансько-партизанського штабу “на налагодження зв’язку з Україною”. І вона “справдилася”. Микола Тобілевич згадував: “Хлопці, яких привезли для тяжкої роботи, уявляли з себе добре випробуваний елемент, це були колишні відважні розвідники, які провели не одне блискуче діло, іноді рятуючи [свої] частини…”.
Іван Мамлай народився 5 лютого 1904 р. у с. Михайлівці Холодівської волості Брацлавського повіту (тепер Тульчинського району Винницької області). В іншому документі він зазначив іншу дату народження: 25 грудня 1904 року. (…)
Улітку 1921 р. “в числі 10 чоловік малолітніх” Іван Мамлай виїхав до Львова, до Повстансько-партизанського штабу, який очолював його командир у 4-й Київській дивізії Юрко Тютюнник. У складі цієї десятки був і Грицько Погорілий.
Григорій був на два роки молодший за Івана. Народився він 1906 року в сім’ї Юхима та Одарки в с. Березній Пархомівської волості Сквирського повіту на Київщині (нині Білоцерківського району Київської області).
Якось в їхнє село прийшли тютюнниківці – було це, очевидно, у 1919-му. Не довго думаючи, Грицько з односельчанами приєднався до 1-ї сотні. “Коли загін Тютюнника з-під Умані став відступати, – розповідав Грицько Погорілий, – усі хлопці, крім мене, втекли додому”. Разом з Армією УНР Грицько потрапив до Польщі. Був козаком немуштрової сотні 5-го пішого збірного полку 4-ї Київської стрілецької дивізії.
“В 21 р. в Польщі, – продовжував Грицько Погорілий, – всіх малолітніх Американська місія вилучила з петлюрівських частин і направила нас у школу грамоти. Нас було 36 хлопців… Хорунжий [Марко] Хлюр відібрав 10 хлопців, з яких пам’ятаю [Івана] Мамлая, Івана Рибаченка, Бориса “Беленького”, Пугачевського Петра з Звенигородського повіту (учасник Першого зимового походу. – Ред.), і направив нас у Львів…”.
“З’явились ми до полковника [Леоніда] Ступницького, завідуючого Петлюрівською контррозвідкою (у 1940-х рр. – начштабу УПА-Північ. – Ред.), – доповнював розповідь Мамлай. – Там були два тижні. Вони нас інструктували як проводити шпигунство, тобто як потрібно одягатись, як переправлятись через кордон і [що] казати красноармійцям. Вони казали, що більшовики в Україні [довго] не будуть і до осені Петлюра займе Україну”.
Хлопцям дали псевдоніми, Погорілий став Одарченком, а Мамлай – Попенком Іваном Калістратовичем.
Навесні 1921 року начальник Повстансько-партизанського штабу Юрко Тютюнник вислав в Україну поручника Миколу Якубовича з метою організувати перед загальним повстанням 8-й повстанський район 2-ї (Північної) групи. До повстанського району входили Таращанський, Канівський, Сквирський, Черкаський, Звенигородський повіти та залізниця Черкаси – ст. Бобринська (тепер ім. Тараса Шевченка) – Шпола – Христинівка – Умань. Район бойовий, славний своїм козацтвом, яке вже кілька років вело запеклу боротьбу за Українську державу.
Не отримавши від Якубовича першого звіту, Юрій Тютюнник вислав в Україну з зв’язкового-розвідника Івана Мамлая до панотця Сергія – батька поручника Якубовича – у село за 7 верст від Жмеринки (с. Гришівці Вінницького району). Зашивши у фуражку наказ Тютюнника, хлопець перейшов кордон біля Підволочиська. Сергія Якубовича розшукав. “Отець листа прийняв і ні в чому не признавався”. Виконавши завдання, юнак повернувся до Львова у липні 1921 року. Невдовзі керівник організаційного штабу ППШ Леонід Ступницький дав новий наказ – зашифрований, написаний на полотні. Зашивши його у штани, хлопець знову вирушив в Україну. На дорогу отримав 100000 совєтських рублів.
Мав завдання у с. Загальці біля ст. Трубецької (тепер ст. Спартак) розшукати вчителя Кирила Сліпенка (Слепенка), довірену особу отамана Орлика (Федора Артеменка). Пароль був: “Жони мироносиці”. Кирило Степанович Сліпенко повинен був відвести зв’язкового до отамана Орлика, а той мав допомогти розшукати поручника Якубовича. Іван перейшов кордон у Корці, дістався Загальців, але тут виявилося, що Сліпенко заарештований. Так з наказом хлопчина повернувся назад до Львова.
Тоді зі штабу вислали нових зв’язкових – хорунжого Івана Кузьменка-Титаренка і Грицька Погорілого, 15 років, із с. Березної на Сквирщині.
Грицько Погорілий розшукав поручника Якубовича на Білоцерківщині у с. Саварці, у Хрисанфа Ронського, який тримав явку. Пакет, з яким його відправили з ППШ, хлопець згубив, але його зміст передав: “Ронському Хрисаню, дай відомості про Якубовича, де він і чого від нього немає зв’язків. Ступницький”.
Відпочивши 4 дні у Саварці, Грицько отримав від Якубовича дві газети і наказ вирушати у Львів до підполковника Леоніда Ступницького, “завідуючого Петлюрівською контррозвідкою”. До ППШ дістався живим-здоровим…
Другого разу Погорілого послали в Україну разом з Пугачком – юним звенигородцем Петром Пугачевським. Хлопці мали передати Якубовичу 2 млн. совєтських рублів – на організаційні видатки. В дорогу зв’язковим дали нитки. “Нитки мені давали для того, – розповів Погорілий, – щоб платити селянам за ночівлю і якщо хто небудь затримає, то сказати, що торгую нитками, які купив в Острозі”.
Знайшовши Якубовича, вручив йому гроші, на що він видав шифровану розписку. Окрім грошей, Погорілий привіз поручникові стрічку до друкарської машинки і 8 олівців.
Виконавши завдання, відправилися з Пугачком у с. Гришивці під Жмеринкою, до дружини Якубовича, щоб передати їй листа від чоловіка і “100 тисяч грошей” допомоги. Вона, як видно, мешкала, у чоловікового батька – панотця Сергія. Але в с. Мар’янівці під Немировим їх “накрили” будьонівці. 16 кавалеристів! Погорілий вчасно помітив ворога, відійшов убік і присів. А Петра Пугачевського арештували (згодом йому вдалося втекти).
З’явившись до дружини Якубовича, Погорілий передав їй листа і кошти, повідомив де шукати чоловіка, порадив якою дорогою краще їхати. Від неї хлопець пішов в Острог, де й перескочив кордон. У Львові він з’явився до підполковника Ступницького і здав розписку Якубовича. “Після цього мені видали костюм”. Значить, визнали, що завдання він виконав успішно.
Утретє до Якубовича Погорілий пішов з Мамлаєм. “Дали на дорогу 150000 сов.[ітськими], 16 котушок ниток і 20 тисяч керенками”. “У мене були накази Якубовичу, – розповідав Погорілий, – а у Івана були до Якубовича для [його зверхника] “Карого” (Сергія Яворського, командувача 2-ї повстанської групи. – Ред.). Виїжджаючи з-за кордону, нам у Львові Ступницький сказав, щоб ми більше не повертались”. Сказав так, бо знав, що незабаром ППШ повним складом – вже як штаб Української повстанської армії – вирушить у визвольний похід в Україну.
Розшукавши Якубовича в с. Синиці, Мамлай і Погорілий віддали йому накази. Якубовичу конче були потрібні гроші, і він, попри наказ ППШ хлопцям залишатися в Україні, сказав Мамлаєві повертатися до Львова. Полотнянки юнак зашив у штани, пішов на станцію, але вже в дорозі до Фастова його затримали. Записку він зумів знищити. Було це 16 грудня 1921 року.
А Погорілий тим часом влаштувався прибиральником у районного уповноваженого по “боротьбі з бандитизмом” Василя Мещанюка, який таємно співпрацював з начальником 8-го повстанського району Миколою Якубовичем (В. Мещанюк – льотчик Армії УНР, амністований і поступив у ЧК, але продовжував боротьбу за Україну, був начальником повстанських сил у Таращанському пов. – Ред.). Хто такий Грицько Погорілий, знав лише діловод райуповноваженого Дмитро Тимченко, очевидно, також підпільник.
Коли у березні 1922 р. Василь Мещанюк помер, на його місце призначили якогось Мазура. Новоявлений керівник районного ЧК і подумати не міг, що в його конторі працює розвідник ППШ Юрка Тютюнника!
Та все ж і ниточка долі Погорілого опинилися в кривавих руках чекістів. Його схопили 14 березня 1922 р., очевидно, в Тетієві. На жаль, і Погорілий, і Мамлай під час слідства назвали чимало імен підпільників. Та що казати про дітей, які опинилися в руках досвідчених катів, коли дорослі ламалися в ЧК! Як, наприклад, поручник Микола Якубович, який став на хитку стежку співпраці з окупантом.
Ось постанова слідчого: “1922 року серпня 22 дня, Я, Рибальський о/уповноважений Київської Губ. Відділу ГосПолитУправл., розглянувши справу за № 1/7525 зі звинувачення Погорілого Григорія Юхимовича, 15 років, мешканця Сквирського повіту Київської губернії знайшов, що відомостями слідства гр. Погорілий цілком викритий у тому, що 1) З 1920 р. перебував на службі в Петлюрівських частинах як розвідник; 2) За свою працю з виконання завдань Головного повстан. Штаба розвідувального характеру був нагороджений орденом «Залізного хреста» (№1395. – Ред.); 3) Декілька разів переходив кордон з пакетами від Адмін. Орг. Відділу Штабу Тютюнника до Нач. 8 Повстан. району Якубовича, зміст пакетів був йому відомий; 4) Вступив на службу до райуповноваженого по б/б Тетіївського району Мещанюка-Сніжецького (Сніжецький, – ймовірно, псевдо, бо він із с. Сніжків. – Ред.) і в той же час виконував задачі розвідувального характеру на користь організації 8 повстрайону...” .
Схожий текст й у постанові слідчого про Івана Мамлая… На час написання постанови про його “злочини” перед соввладою Мамлая вже не було серед живих: він помер, а точніше загинув, у тюремній лікарні. В катівні карався 7 місяців і 7 днів.
30 серпня 1922 р. у Києві почався політичний процес. Ось фрагмент звіту комуністичного журналіста про це “судове” засідання: “Разведчик Погорелый. Обвиняемый по делу Погорелый Григорий, мальчик, 16 лет, малого роста, с бойкой речью и хитрыми плутоватыми глазами, дает пространное об’яснение Трибуналу. Он держит себя непринужденно. Говорит уверенно и задорно. Он знает свое дело. Награжден Петлюрой орденом железного креста”.
Справу Г. Погорілого врешті передали в комісію у справах неповнолітніх. Його доля нам невідома. Але, не думаємо, що хлопця помилували. Івана Мамлая реабілітували в 2001 році.
Ось такі долі юних борців – українських розвідників, які ризикнули своїми життями за Україну. Щоб вона була вільною! Вічна їм пам’ять!
Роман КОВАЛЬ, Владислав КАРПЕНКО, Юрій ЮЗИЧ, Володимир БАРЦЬОСЬ