Повідомлення

Ординарець лікаря, розвідник, повстанець, партизан, романтик – така наша оцінка хлопчика з Феодосії, учасника Визвольної боротьби в лавах Армії УНР, Повстансько-партизанського штабу та Подільської групи Другого зимового походу.

Народився він у Феодосії 1906 року.

Під час обстрілу денікінцями Феодосії виїхав з міста та приєднався до совєтської дивізії. Служив у команді кінних розвідників – аж поки денікінці не розбили червону дивізію під Катеринославом. І несподівано опинився в денікінському кавалерійському полку. Та вже у 1920 році разом зі своїм ескадроном “потрапив до Тютюнника в полон”. Це була гарна подія в житті, нарешті 14-тилітній хлопчина опинився серед своїх!

Його взяв до себе ординарцем лікар 4-ї Київської дивізії Василь Антонович Грунтенко. У нього служив аж до відступу в Польщу 20 листопада 1920 року. Разом з козаками 4-ї Київської дивізії був інтернований у табір Вадовиці, а потім в Олександрів-Куявський. “Перед польським Великоднем 1921 року, – розповідав Михайлик, – приїхав в Олександрівський табір Начальник Таємної частини Генштабу УНР [під]полковник [Леонід] Ступницький, і з числа 17 підлітків (…) узяв мене і Петрицького, уродженця Херсонської губернії, і перевів у дивізійний штаб табору, трохи згодом того ж дня взяв додатково ще 10 підлітків і всіх разом взяв із собою без будь-якої варти в Тарнов, у Генштаб УНР. Серед підлітків були: [Іван] Мамлай, [Григорій] Погорілий і [Григорій] Мунтян (…). У Генштабі ми пробули 15 днів, мешкали в канцелярії штабу, де ночували й займались зі Ступницьким питаннями, пов’язаними з переходом Українського кордону і пересуванням по Україні у справах підпільних організацій, для чого нас потім відправляли. Той, що відправлявся, повинен був з’явитися у Львів до [під]полковника [Олександра] Кузьмінського для отримання документів до кордону. Я отримав завдання відправитися в Катеринослав до сотника [Олександра] Нестеренка…”

Завдання успішно виконав. До Польщі повернувся без особливих пригод. Начальник Повстансько-партизанського штабу О. Кузьмінський залишив його при собі, у штабі. “Невдовзі, через декілька днів, – розповідав Михайло Зубченко, – переїхав до Львова Генштаб і я, як і інші розвідники, що повернулися з України, мешкали при останньому близько двох тижнів, тобто до другого відрядження в Україну. За час перебування Генштабу у Львові поручник Польської армії [Стефанія-Ядвіга] Кудельська [“Ганна”] читала нам чи то лекції, чи то давала вказівки, як вести себе під час відрядження в Україну (Кудельська в серпні 1921 року викладала предмети: “Організація большевицької армії”, “Большевицька адміністрація організація цивільної влади, господарче становище Росії та України”, “Практичні відомості по розвідчій службі”. – Ред.). (…) Через декілька днів після мого повернення з України до генштабу прибув Нестеренко, привіз якісь пакети, пробув близько тижня часу і виїхав в Україну з великою кількістю прокламацій і декількома географічними картами. Згідно з наказом Ступницького, я раніше Нестеренка виїхав до останнього в Катеринослав тим самим маршрутом, що й першого разу, отримавши від Ступницького 100000 совзнаками на дорогу. В Катеринослав я прибув щасливо на день раніше Нестеренка. Пробув у нього три дні, після чого з таємним пакетом і двома газетами щасливо повернувся до Генштабу. Під час другого перебування в Нестеренка останній розповів мені, що він керує Катеринославською підпільною організацією (...). Після цього відрядження я більше не відправлявся в Україну до мого переходу з Польщі із загоном Палія і мешкав весь час при Генштабі. Інші розвідники відправлялись і по декілька разів, причому деякі були направлені в Україну для постійної роботи.

У 20-х числах жовтня місяця 1921 року, за день до переходу Палієм українського кордону (тобто 24 жовтня. – Ред.), Ступницький відрядив мене в мій полк – 4-й Київський – в Копичинці, в особисте розпорядження комполка Палія, сказавши, що останній з полком переходить в Україну, не сказавши для чого. З’явився до штабу Палія з атестатом Генштабу. Палій призначив мене до лікаря полку Грунтенка”. Мабуть, і Василь Грунтенко, і малий Михайлик зраділи, що знову будуть разом…

Подільська група УПА, якою командував Михайло Палій-Сидорянський, мала у своєму складі 374 козаків і старшин 4-ї Київської дивізії Армії УНР. 25 жовтня вона перейшла російсько-польський кордон, швидко здобула коней, перетворившись на кінну частину.

У бою під Авратином червоні завдали Подільській групі значних втрат, зокрема розбили її обоз. Багато козаків загинуло, немало поховалося в лісі, серед них і Михайло Зубченко, лікар Василь Грунтенко, Микола Длугопольський та Максим Чміль. 2 листопада вони вийшли до с. Карпівці. Їх гостинно прийняв колишній матрос Слупський. За два тижні в околиці стихло, червоні частини пройшли і паліївці вирушили до кордону маршрутом, яким прийшли в Україну.

Світанок застав їх біля Красносілки на Чуднівщині (тепер Житомирського р-ну), тому повернули до лісу, щоб переднювати, – вдень йти було небезпечно. Та під самим лісом їх виявив озброєний міліціонер. Ворожості він, щоправда, не виявив. Здогадавшись, що перед ним петлюрівці (хлопці були в польських шинелях), порадив знайти у лісі хуторянина, який сховає їх. У кінці розмови сказав, що в його селі переховується поранений поручник загону Палія. Назвав його прізвище. Василь Грунтенко попросив передати поручникові записку. Міліціонер погодився.

Через те, що в хуторянина, в якого вони зупинилися, не було хліба, Грунтенко і Длугопольський попрямували на хутір Пасіку недалеко від с. Трощі, маючи надію чи випросити хліба, чи обміняти на речі. На другий день на хутір Пасіку пішов і Михайло з Максимом Чмілем. Дорогою зустріли селянина. Від нього довідались, що поруч, у Трощі, мешкає Андрій Маслюк – козак чи підхорунжий Подільської групи. Він місцевий, повернувся додому. Матір селянина повідомила Андрія про перебування в околиці його товаришів, й Андрій прислав за ними свого брата Романа. До нього і перейшли жити.

Через декілька днів селянин Марко Стадник запросив до себе на квартиру Длугопольського і Грунтенка, а Михайла Зубченка і Чміля взяв трощанець Корній. У нього жили близько 2 тижнів. Паліївці часу не гаяли – вели підготовку до повстання, “вербуючи весь здоровий молодий елемент села до своїх лав. Головна робота проводилась у районі Трощі – Карпівців”.

Час од часу робили напади на комуністичний актив у сусідніх селах. Так, під час нальоту на Краснопіль наприкінці листопада 1921 р. “захопили 12 гвинтівок, 2 шаблі, трохи патронів, канцелярію волості та міліції і вбили комуніста Богдана”.

15 грудня підпільники ліквідували голову комнезама с. Трощі Дмитра Блощука і сексота губернського відділу ЧК Мойсея Маслюка. 15 січня 1922 року знищили в Карпівцях особливого уповноваженого з викачування продподатку Хулапа. 19 січня у Бурківцях піймали співробітника політбюро (ЧК) і за Трощею позбавили його життя. В останніх числах січня обеззброїли у Карпівцях трьох червоноармійців…

Навесні у Трощі було створено повстанський штаб з Тимофієм Мельником-Тарганом на чолі. У травні на пропозицію Василя Грунтенка Зубченко відправився пішки в Польщу до підполковника Леоніда Ступницького, “щоб зробити йому доповідь про Трощанський Повстанком і отримати директиви для подальшої праці”.

Отримавши на дорогу 3000 польських марок, Михайло з дружиною Тимофія Таргана-Мельника (у дівоцтві Поліщук) відправився в Славуту, де жили її батьки, переночував у неї і наступного дня із жінками-“спекулянтками”, яких порадила дружина Мельника, вирушив до Польщі.

Ступницького шукав у Рівному, але, не знаючи його адреси, не знайшов. Тож вирушив до Львова, в генштаб. Тут довідався, що ППШ уже розформований. Відтак вирішив іти “до польського штабу”, де й розповів кого і для чого розшукує. Поляки довго не думали, затримали хлопця і під вартою направили в табір для інтернованих. Тут Михайло зустрівся з командиром 6-ї Січової дивізії Марком Безручком, якому і розповів про причину свого прибуття. Той негайно дав адресу Ступницького у Рівному і гроші на дорогу. І хлопець знайшов Ступницького! Розповів йому про Трощанську підпільну організацію. Просив директив та інформації про загальну ситуацію. Ступницький на тиждень залишив хлопця в себе на квартирі, сказавши чекати на Тихона Гопанчука, який і переправить його знову до України...

У травні із с. Вельбівного Острозького повіту (тепер Рівненської обл.) Михайло разом з Гопанчуком попрямував до кордону з метою перейти “на СовУкраїну”. Гопанчук справді вказав місце, де можна непоміченим перейти “границю”…

До Трощі добрався успішно. Михайло передав Длугопольському дві газети – українську і польську – та записку Ступницького. Зміст її був такий: “Грунтенку Василю і Миколі Длугопольському. Не робити ніяких нападів, утримуватися від вербування в Трощанську організацію селян, очікувати розпоряджень центру. Підпис: полковник Чайка…” “Чайка” – псевдонім Ступницького.

Длугопольський прочитав записку вголос. Мабуть, справила вона гнітюче враження. А як тоді визволити Україну, коли не воювати проти її ворогів?..

Через 2 – 3 дні Михайло дізнався від Длугопільського і Грунтенка про те, що Трощанська організація з’єдналася зі штабом Волинської повстанської армії, до якої входили житомирська, полонська і коростенська організації. Ніхто не знав, що ВПА (називали її і ПВА) просякнута агентурою ЧК і тепер над трощанцями нависла смертельна небезпека…

Керував Трощанською підпільною організацією Тимофій Мельник-Тарган, а після його загибелі 23 липня 1922 року – Микола Длугопольський. Підпільники продовжували здійснювати нальоти на комуністичний актив, начмілів, красноармійців… Але сексоти все проникли в їхню організацію.

Михайло Зубченко ще не раз переходив кордон, щоб зустрітися з Леонідом Ступницьким та поручником Тихоном Гопанчуком…

З Польщі повертався на “явку” у Славуту, де на нього вже чекав “підпільник” Кивгило (насправді сексот Бунц) – “щоб довезти до Трощі”. Кивгило і наказав хлопцеві разом з головою “Просвіти” Кирилом Онищуком з’явитися у Житомир на Базарну вулицю, № 3. Сюди прийшов ще один “підпільник” Топольський (насправді сексот Бенц), і запросив Зубченка, Онищука і Кивгила на Міщанську вулицю № 32, де їх і заарештували. “Арештували” навіть сексота Кивгила – щоб не провалити його.

Тієї ж ночі “зняли” верхівку Трощанської підпільної організації. А Гопанчука схопили проти ночі на 22 жовтня 1922 р. після переходу ним кордону з метою з’ясувати ситуацію.

Слідство тривало півроку. 18 березня 1923 р. Михайла Зубченка було засуджено до найвищої міри покарання із заміною на 10 років виправно-трудових робіт із суворою ізоляцією та конфіскацією майна. Мав він на той час 17 років.

У справі Волинської повстанської групи до страти засуджено 111 підпільників, деякі померли в ув’язненні до суду. Сімом учасникам страту замінили на 10 років виправно-трудових робіт… Щоб залякати населення, яке ненавиділо більшовиків, лікаря Василя Грунтенка (лицаря Залізного хреста) та кількох інших керівників повстанської організації повісили на одній із центральних вулиць Житомира. Були страчені Микола Длугопольський, Аполінарій Захарчук, його брат Анатолій, а також Павло Гребенюк, Марко Стадник, лицар Залізного хреста Андрій Маслюк, голова “Просвіти” с. Трощі Кирило Федорович Онищук та поручник Тихін Гопанчук…

А підполковник Леонід Венедиктович Ступницький продовжив боротьбу під час Другої світової війни у лавах УПА. Він також загинув – 5 серпня 1944 року, не бажаючи потратити до російського полону, застрелився у криївці. Посмертно йому присвоєно звання генерала-хорунжого УПА.

Вічна пам’ять борцям за волю України!

Роман КОВАЛЬ, Владислав КАРПЕНКО, Юрій ЮЗИЧ

На світлинах:

1. Леонід Ступницький.

2. Олександр Кузьмінський.

3. Стефанія Кудельська.

4. Марко Безручко.

5. Вояки 4-ї Київської дивізії, світлина вилучена чекістами під час арешту членів Волинської повстанської армії.