Молодший сержант, що воює з 2014 року, - про бій за Карлівку, про повернення у Піски, які він брав на початку війни, про “авантюру”, яка стала для нього найстрашнішим за усі роки боєм, про небажання бути офіцером та про “очікування смерті, що гірше за саму смерть”.

“СМІЛИВОСТІ НЕ ВИСТАЧАЛО, ЩОБ СКАЗАТИ: "ЧУВАКИ, Я ХОЧУ З ВАМИ”

До війни я був продавцем комп’ютерної техніки, системним адміністратором - займався різною фігнею непотрібною... У 2005-2006 роках проходив строкову службу, служив рік, бо у мене вища освіта. Потім займався страйкболом, це мені було цікаво, я бігав, стрибав... І всі казали, що я дурний: атака, я підкрадаюсь, розстрілюємо всіх... Гарно це все було! Ми і у Кам’янці-Подільському проводили ігри, і у Чернівці виїжджали, і у Хмельницький.

Революція Гідності для мене почалася десь 13-14 січня 2014 року. Мені сказали, що на Майдані кіпіш, що там хєрачать людей... І я, певна річ, зібрався та поїхав. У Київ прибув з місцевими “ударівцями”, які якраз збирали команду. Але на Майдані я побачив, що “ударів ці” стоять та нічого не роблять. Мене ж потягнуло на двіж. 16 січня я потрапив у атаку на Грушевського. У мене був щит, була “дубинка” - і мене, природно, поставили у першу лаву. Я відчував, що менти ідуть на мене, що справа та зліва від мене стоять пацани. Газ. Світлошумові гранати... Це був мій перший бій. Ми вистояли. Беркутня відступила. І понеслося...

Ті, з ким я приїхав, мене за це, звісно, по голові не погладили: “Навіщо? Там провокатори!” Це я вже потім зрозумів, що “провокаторами” насправді були ми...

На Майдані у мене швидко з’явилося декілька друзів, з якими я виходив на двіжі. Але з “Правим сектором” я тоді ще не зв’язувався. Я бачив їх, певна річ, і мені цікаво було... Але, мабуть, сміливості ще не вистачало, щоб сказати: “Чуваки, я хочу з вами...”

“Зав’язався” з ПС я вже у другій половині лютого. 22 лютого мені сказали везти поранених у Львів, адже тоді всіх на Львів перекидали. І ми поїхали, а коли 24-го повернулися у Київ - вже все закінчилося.

“ПОВЕРНУТИСЯ НА СТАРІ МІСЦЯ – БЕЗЦІННО”

Далі і вибору особливого не було. Нас запитали:

-Хто на війну?

-Ну, я на війну... - відповів я.

3 квітня я поїхав у Межигір’я, де збиралися тоді найперші добровольці. За декілька днів ми вирушили у Дніпро, де почалися навчання, тренування... Тоді ж відбувся перший бій, коли група на чолі з Ярошем заїхала на блокпост під Словянськом.

Я тоді просився у цю групу, але у мене не було зброї… Так починалася війна.

З Дніпра ми згодом перемістилися ще кудись у Дніпропетровську область, а вже потім потрапили на базу у Великомихайлівку. Поки там не було Хорвата я виконував обов’язки коменданта цього табору. А коли з’явивися Хорват - у мене вже була повноцінна робота у Пісках та навколо.

Перший мій бій - бій за Карлівку. Хоча це важко назвати боєм, точніше, вже зараз я розумію, що ніякі це були не бої... Так, імітація. Ми зайшли, провели розвідку боєм, нічого у нас не вийшло - і ми відійшли назад. Потім був обхід через Орлівку, захід у Тоненьке, у Піски... 21 липня я був у групі, яка заходила у Піскі першою. Я тоді був координатором цієї групи. Частиною людей командував Вульф, частина була з Ярошем, багато бійців брали у цьому всьому участь.

Зараз, у 2021 році, я знову знаходжуся у Пісках - вже у складі 58 мотопіхотної бригади. Повернутися на старі місця взагалі безцінно. Коли ми плануємо операції, то вже знаємо, що там є ось такий будиночок, а там - така позиція.

“НА ВІЙНІ СТРАШНО? ЗВІСНО, СТРАШНО!”

З 2014 до 2016 року я був у Правому секторі. А навесні 2016 підписав контракт з ЗСУ. Що мене спонукало? Гроші. У мене родина, двоє дітей...

Я пішов у 54 ОМБр - тому, що там начальником розвідки був мій побратим Варвар. Адже на війну я йшов воювати, і хотів, щоб у мене були розв’язані руки, щоб усе було нормально. Якщо хочеш дійсно воювати - потрібно іти тільки туди, де є твої побратими. Інакше тебе чекає фарбування бордюрів.

У бою 54 бригади, в якому загинув Міф, я участі не брав. Був тоді на Новолуганці, нас не задіяли. Я чув, як "виплюнули" на Мурашник снарядів 200, мабуть - арта тоді нормально працювала. Про те, що Міф загинув, я дізнався вже під вечір.

Під час бою за ліс на Світлодарській дузі я вже командував групою нашої бригадної розвідки. Вже зараз, з висоти того, що довелося побачити на війні, я розумію: тоді було задіяно дуже мало резервів. Це була авантюра, а не щось добре та чітко сплановане.

Були до лісу у мене і бої, і розвідка боєм була... Але... Знаєш, завжди питають: “На війні страшно?” І я кажу: “Звичайно, страшно!” Так от - у лісі було найстрашніше. Тому, що там було дохріна “непоняток”. Ніхто не розумів “ху із ху”, куди бігти... Як я вже казав: це була авантюра. І так серйозні дядьки, офіцери, які позакінчували якісь військові виші, не роблять...

“МИ ВИКОНУВАЛИ ЗАВДАННЯ ПО ЛІКВІДАЦІЇ. БУЛО ЦІКАВО, БУЛО КЛАСНО”

У лісі мене контузило, і влітку 2017 я звільнився з 54 бригади за станом здоров’я. І думав, що вже все: війна закінчилася для мене.

Вдома я пробув півтора року... А на початку 2019 року пішов у 17 танкову бригаду, у взвод снайперів. Там була найкраща робота з точки зору тактики, стратегії. Ми реально займалися тим, що виконували завдання по ліквідації терористів. Було цікаво, було класно, було технічно - для мене це був найцікавіший час.

У 17 танкову я йшов, пообіцявши родині, що “це останній раз”. І треба сказати, що потрапив я у підрозділ саме тоді, коли, як то кажуть, і карти зійшлися, і небо захотіло. Коли я звідти пішов - почалися незрозумілі ситуації з керівництвом бригади, бійці почали “весело” виконувати зовсім не ті завдання, які мали б... Почалося, знову ж таки, фарбування бордюрів.

 А я посидів вдома... І знову сказав рідним, що ще “сходжу трошки”. Зараз я у 58 бригаді. Тут служать і ті люди, з якими ми і у 2014 разом “бодалися” у Пісках, і ті, з ким я був у 54 ОМБр.

Я і далі у розвідці. Це моє. Розвідник - це, звичайно, людина, яка пройшла спеціальну підготовку... Але ми можемо і завдання піхоти виконувати. Треба з гвинтівкою попрацювати? Працюємо. Треба з кулеметом, грамотно? Працюємо! Можна дати ворогу по зубах з АГС? То треба вміти з АГС... Якщо кажуть, що треба стріляти - то треба стріляти. Треба з артилерією працювати - то будемо з артою працювати. Розвідники - універсальні люди, насправді.

“СЕРЖАНТУ НАБАГАТО ПРОСТІШЕ ВИЛІЗТИ У СІРУ ЗОНУ”

За званням я молодший сержант. Так, маю вищу освіту... Але не хочу ставати офіцером. Сержанту набагато простіше вилізти у сіру зону, сержант може піти і влупити з ПТУРа десь на позиції. А офіцер відповідає за особовий склад та має зовсім інший геморой. Я не за тим пішов в армію. Я хочу воювати.

… Я з тих людей, які очікують, що москалі почнуть активну фазу бойових дій. Знаю, що вони це зроблять - і зроблять тоді, коли ми будемо не готові. Думаю, ми будемо не готові ситуативно. Можемо мати залізобетонну завісу з боку так званих ДНР-ЛНР, а вони влуплять з боку Білорусі. Це як приклад. Бо, зважаючи на всі конфлікти, у яких брала участь Росія, “приймаюча сторона” (тобто, ті, на кого РФ нападала) завжди була не готова до того розвитку подій, який росіяни приготували.

Але, по перше, у нас вже є НАТО, США та всі інші “занепокоєні люди”. А по друге - ми вже навчені. Ми вміємо воювати. Подивимося... Треба чекати.

Хоча РФ використовує і те, що “очікування смерті гірше за саму смерть”. Коли ми чекаємо, чекаємо, чекаємо, ми напружені, ми витрачаємо ресурси, а РФ усе не нападає... Тоді ми перегоряємо. Це важливий момент - не перегоряти.

Мене війна навчила спокійно все сприймати. Будь-яку ситуацію, змінити яку ти не можеш, можна прийняти. Не можу - та й не можу. Почекаємо... Може, вона зміниться сама.

… Як я відреагую, якщо мій старший син скаже, що вирішив іти в армію? Він цього не скаже. Він дуже добре знає, що війна принесла у нашу родину. І він, і мама дуже багато терплять, тримаються... Знаю, що він цього не скаже.

Валерія Бурлакова