Повідомлення

Третього дня зголосився чотовий у сотника, коменданта розвідчиків. Коло нього стояла Наталка у військовому однострою. Ніхто й не подумав би, що цей молодий козак – дівчина.

– Мене вже з полку повідомили, що ви, чотовий, зголоситеся в мене. А ця дівчина була в мене кілька разів, просила, щоб її прийняти. Не хотів я згодитися, але що (оскільки. – Ред.) вона хоче бути розвідчиком, родичів не має й не хоче кидати вас – я прийму її, якщо ви нею будете опікуватись. Ваша праця – догляд за всіми нашими розвідчиками. Серед них є кілька жінок і дівчат, то й з Наталкою клопоту не буде, – говорив сотник.

Так Наталка залишилася й надалі біля чотового.

2-й Запорізький полк перейшов Київ, Полтаву й підходив до Харкова. Тут почалися знову більші бої.

Наталка ходила вже кілька разів між большевиків, ці не звертали уваги на дитину, яка, мабуть голодна, крутилася між вояками та вистоювала коло кухонь. Згодом виявила себе дуже хитрою і спосібною розвідчицею і принесла не одне цікаве звідомлення про рухи большевицьких військ.

Бої розгорілися. Большевики здержували наступ Запорізької дивізії. Фронтовим наступом годі було їх вибити з міцно укріплених становищ, і полк. Болбочан задумав заскочити їх ззаду. Але для цього необхідно було знати, які большевицькі частини є за фронтом. Вислані розвідчики – їх було вже трьох – не верталися, й розвідчий старшина не знав уже, що робити. Тоді прикликав Наталку. Розказав їй завдання: головне, треба точно розвідати, які і скільки панцирних поїздів мають большевики. Врешті запитався:

– Ну, що ж, Наталочко? Підеш?

– Піду, пане сотнику! – відповіла Наталка.

– Отже, добре, Наталочко! Йди. Пам’ятай тільки: якщо в большевиків є панцирні поїзди, треба було б мене про це найскорше повідомити.

– Зроблю, пане сотнику! – відповіла Наталка й пішла перебратися по-жіночому в дорогу.

А чотовий? Коли довідався, що Наталка йде знову за большевицький фронт, пішов до сотника і зголосився: хоче йти з нею. Сотник згодився.

Ще того самого вечора чотовий, переодягнений за російського салдата, що вертався з австрійського полону, ішов з Наталкою на схід, на Харків. Дві години пізніше були вони вже в селі, де чотового задержала большевицька стежа й повела до команди полку. Хоч мав він усякі документи й посвідки, що вертається з австрійського полону, большовики не повірили й своїм звичаєм кілька хвилин пізніше лежав уже на городі труп розстріляного чотового. Зрадила його недавня рана.

Наталка не була біля чотового в моменті, коли його задержала большевицька стежа, й тільки з розмов червоноармейця, що чванився зловленням та розстрілом українського шпигуна, догадалася швидко, що сталося.

З трудом розпитала, де це сталося, віднайшла неживого вже дядька й розплакалася. Завважили це большевики, й один з них спитався:

– Ти чого плачеш? Це ж мазепинський шпигун! Ти хто?

Наталка вмить усвідомила собі свою завдачу, усвідомила собі, що тепер вона мусить виконати її сама, й відповіла:

– Так само розстріляли німці мого батька. Я пригадала це, бо і його підозрівали, що він шпигун.

Большевик вдоволився відповіддю й залишив Наталку у спокою; вона до ранку, всю ніч просиділа коло тіла свого дядька. А коли піднялася вранці, це вже не була та сама дівчинка-підросток: за цих кілька годин личко її споважніло, змінилося – вона виглядала на двадцятьлітню дівчину. Малий ріст і дівочі ще форми тіла – вони одні зраджували, що це дитина.

І в душі Наталки за цю ніч зайшла зміна. Вона ще більш завзялася помститись: тепер уже й за смерть свого коханого дядька, що вирятував її з горіючої хати.

За день встигла добре розглянутись, а під вечір прямувала вже здовж залізнич[н]ого шляху на Полтаву – в бік українських військ. Доходила вже до залізнич[н]ого моста, коли наздігнав її великий, чудовий большевицький панцирний поїзд, на вагонах якого яріли червоні п’ятираменні зірки. Поїзд прогуркотів попри неї, переїхав міст і сховався на скруті за горбком. Небаром почулися й гуки: це далекобійні гармати цього поїзду обстрілювали позиції Запорожців.

Наталка йшла далі. Входила вже на міст, коли спинив її голос стійкового большевика:

– На міст не вільно! Пішла звідти!

– Дядьку, дайте хліба! – було її відповіддю. – Я ще сьогодні нічого не їла.

– Чого волочишся? Куди йдеш?! – кричав далі большевик.

– Хліба дайте! Голодна! – просила-вдавала дівчина.

Крик стійкового вчула й решта червоноармейців, що сторожила мосту. Збіглися й почали собі допитуватись: хто вона й куди. А Наталка торочила своє: що німці спалили її село, що вбили її батьків і що вона йде за хлібом. Плакала, що голодна. Один з червоноармейців дав їй хліба, другий велів підождати, обіцяв дати чаю. Завели її під міст, де в котелку варився окріп. Наталка ждала, розглядалася.

Другий місяць жила вже серед війська. Пізнала його вже наскрізь вродженою жіночою цікавістю. Як розвідчик, цікавилася сама цим і тим, знала з оповідань, що мости можна підмінувати і як це роблять. Бачила і приладдя до цього. І ось – увагу її повернула невеличка скринька, що стояла осторонь. Точнісінько була така сама, як ті, з якими часто йшли в запілля большевиків розвідчики – зривати мости та внеможливляти большовицьким поїздам втечу з військовим майном перед наступом Запорожців.

Оце була така сама скриночка. Від електричної батерії в ній бігли оце на міст дроти – Наталка це знала. Піднялася й підійшла до неї.

– Не рухай цього! Геть від неї! – скричав один з вартових.

– Нічого, дивлюся! – відповіла спокійно й наївно дівчина й уся аж тремтіла від страху та бажання натиснути червоний гузок, що ярко виставав зі скриньки. Большевик залаяв московською лайкою, піднявся й хотів кинутись до неї, але дівчина простягнула вже руку.

З[а]верещали вартові.

Сота секунди в моменті, коли натиснула ґу[д]зик, видавалася їй неймовірно довга. Думкою мелькнуло їй, що, може, ці дроти не злучені у підривні ладунки, але в черговому моменті в підвечірний сумерк скочило полум’я, ніби взяло на себе міст.

Гук розбитого мостового руштовання (риштовання. – Ред.) й важкий удар в голову були останнім вражінням Наталки. Запалася ніби у щось темне, неймовірно темне і глибоке.

У кімнаті сільської школи, в якій лежало кільканадцять ранених Запорожців, уже дві години сидів старий лікар біля одного ліжка. Поруч стояв столик, а біля нього на другому кріслі сидів сотник-розвідчик, старшина Запорізької дивізії. Дивився то на лікаря, то на ліжко, де лежала мала постать із бандажованою голівкою і блідим личком – Наталка.

Зрив мосту попереднього дня чути було далеко в цілій околиці. Вчули його гук большевики в панцирному поїзді. Командант наказав негайно відворот – і швидко побачив, що міст зірваний і що він відрізаний від своїх.

Вчули гук і Запоріжці, а що розвідчиків вислали ще вчора, полк. Болбочан знав небаром про все, що сталося. Кіннота рушила негайно вперед, обійшла луком панцирний поїзд – і він по недовгім бою піддався.

Пішли, використовуючи збентеження большевиків, вперед і піші сотні. Санітарі найшли Наталку під румовищем мосту. На щастя, залізна штаба, що злетіла в повітря, зачепила тільки трохи голову Наталки, й фель[д]шер пізнав зараз, що дівчина живе.

Сотник-розвідчик, цікавий, як воно сталося, що міст зірвано, прийшов на міст разом зі санітарами, пізнав свою розвідчицю і щиро нею заопікувався. Лікар знав Наталку ще з того часу, коли лікував її з чотовим, від сотника дізнався про її геройський вчинок. Тепер сиділи оба біля ліжка дівчини і ждали, що буде з нею. Наталка жила, але рана була для неї важка – боялися за її життя.

Минула добра нетерпелива година, коли Наталка розхилила легко повіки і спеченими устами прошептала:

– Пити хочу!

Оба старшини зірвалися, лікар накапав чогось у склянку з водою й подав Наталці. Вона жадібно випила й за хвилину відчинила очі ширше, розглядаючи кімнату. Нарешті пізнала лікаря й сотника – і болячим личком промайнула слаба усмішка.

– Ну, слава Богу! Тепер буде вже добре, а то я вже боявся! – озвався лікар, і по обличчі його пробігла втіха.

Сотник відітхнув теж і, хоч у кімнаті було холодно, обтер хустинкою густо потом зрошене чоло.

– Підемо геть, – наказав лікар. – Вона буде тепер спати, і сон її підкріпить! – і оба старшини піднялися.

Пішли. Біля ліжка сіла сестра і доглядачка.

Наталка пролежала у шпиталі більш місяця, й коли вийшла з нього, був уже червень. Вернулася до сотника, але той рішуче відмовився призначувати їй будь-яку завдачу й заопікувався нею, як рідною дочкою. Ще в лічниці годували її добре, а що й Наталка була здорова – за два місяці вона змінилася до решти: личко її майже заокруглилося, виглядало молодо й здорово. Тільки очі, сумні й поважні, робили її старшою. Кілька разів просила сотника, щоб дав їй працю, але той і слухати про це не хотів, дарма що Наталка погрожувала, що втече.

І справді: якось вранці жінка сотника не найшла Наталки в кімнаті, яку обоє з чоловіком відпустили їй. У записці, що лежала на столі, просила Наталка не шукати за нею й щиро-гаряче дякувала за дотеперішню опіку над нею.

Іван ЛЕМКІВСЬКИЙ (ВИСЛОЦЬКИЙ)

Дж.: Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи // Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 13). – С. 298 – 301.