Олександр із позивним “Матрос” у 81-й окремій аеромобільній бригаді – авторитетна людина. Це ми зрозуміли відразу, щойно почули його ім’я від заступника командира бригади у відповідь на прохання познайомити з цікавим персонажем. Адже, з огляду на бойовий шлях бригади у війні на Донбасі (наш герой брав участь у бойових операціях у районах Опитного, Пісків, Водяного та в інших “гарячих” точках), тут чи не кожен боєць надзвичайно цікавий для газетних матеріалів. А нам пропонують познайомитися з одним із кращих солдатів бригади
Як відомо, в десанті випадкових людей не буває. Отже, лідер в елітному підрозділі серед сильних тілом і духом та, здається, абсолютно безстрашних людей, – це майже надзвичайна людина.
Упевненим кроком до нас підійшов кремезний чоловік. Суворим тоном по-військовому чітко відрекомендувався: “Головний сержант розвідувальної роти Матрос”. Спокійний, зосереджений… Забігаючи наперед, скажемо, що найбільше він нас вразив своєю залізною витримкою. Про бої, які йому довелося пройти, він говорив неохоче. Хоча його товариші по службі сказали нам: “Кому-кому, а йому є що розповісти, він був у таких колотнечах…” Нас вражало, коли він про деякі епізоди війни на Донбасі, які на слух викликали в нас глибокі емоції, розповідав із такою ж тональністю, як і про своє мирне життя до служби.
– Чому саме “Матрос”?
– Свого часу закінчив Архангельське морехідне училище. Відтоді за мною й закріпилося прізвисько “Матрос”. Так вже багато років мене називають мої друзі та знайомі, навіть дружина (усміхається). На війні прізвисько стало позивним.
– Коли прийшло реальне відчуття війни?
– Скажу по-іншому. Романтика війни зникає за тиждень-два реальних бойових дій і польового побуту. Війна – важка робота. І хто її робить краще, той і перемагає.
– Як витримали перший обстріл?
– Ноги були “ватні” й просто не йшли. І все ж таки зціпив зуби, затис ними ремінець від шолома, пішов уперед. За годину відійшов. Декого ці обстріли вводять у ступор. Нині я вже миттєво можу за звуком визначити, що і куди летить.
– Як долали стрес після першого обстрілу?
– Я вже десять років взагалі не вживаю спиртного. І тоді не пив. На передовій пияцтву нема виправдання. Життя групи може залежати від кожного розвідника. В нас із цим доволі жорстко.
Цигарки – річ звичайна, однак не в “секретах”.
– На чому акцентуєте увагу своїх розвідників?
– Найважливіше в розвідці – бути непомітним для ворога. Непомітно висунутися, зайти в тил до противника та, зібравши потрібну інформацію, непомітно повернутися. Ми рідко вступали у вогневий контакт. Наша зброя – насамперед скритність і терпіння. Одного разу, коли ми були в секреті, бойовики раптово почали стріляти по району, де ми, замаскувавшись, вели спостереження. Ми не зробили тоді жодного пострілу і не виявили себе. Як з’ясувалося, бойовики просто вирішили простріляти це місце.
– Пригадайте деякі епізоди виконання завдань у “секретах”.
– Був випадок, коли сиділи так майже десять діб. І погода тоді була проти нас. Вода у пляшках позамерзала, під ногами мокрий сніг. А тут ще й прилади живлення тепловізора та нічного бачення “сіли”. І ми фактично сиділи, як сліпі кошенята, знаючи, що супротивник може до нас підійти, а ми помітимо його лише за кілька десятків метрів. Нас було восьмеро. Спостерігали за околицями донецького аеропорту. Двійки змінювалися кожної години. У день корегували вогонь, вночі спостерігали. Спати вдавалося по кілька годин на добу…
А ще добре пам’ятаю випадок, коли, відставши від групи, потрапив під обстріл з “Градів”. Раптом опинився перед замінованою посадкою. Вирішив прокласти маршрут по повалених вибухами деревах. Як бачите, пройшов…
– Важко віддавати накази, знаючи, що хлопці ризикуватимуть життям?
– Попервах я завжди разом із групою виходив “на бойові”. Згодом, коли побачив, що той чи той розвідник чи група виконує завдання не гірше за мене, то серце вже не вискакує. Але я завжди дуже хвилююся, коли проводжаю групу. Дні, години до її повернення дуже важкі. Хоча я впевнений у своїх розвідниках, вони – вмотивовані хлопці, іноді виконували, здавалося, майже неможливі завдання не за наказом, а за честю й совістю. Ті місця, які вони пройшли, дійсно були “гарячими”…
– Хороших бійців навіть ворог часто поважає…
– Ворог нас і боїться, і поважає. Мої хлопці свою роботу добре знають. А ось “сепари” не раз, м’яко кажучи, неприємно вражали неабияким цинізмом. Однієї ночі, коли ми виходили із “секрету”, оголосили перемир’я. Бойовики інтенсивність обстрілів зменшили. Раптом канонада. Небо у вогні… Виявилося, що бойовики розвернули стволи в інший бік та почали гатити по Донецьку. А потім російська пропаганда верещала, що це била українська армія. А наша артилерія за своїми можливостями навіть не діставала до району обстрілу. Але більшість донеччан вірили й вірять російському телебаченню.
– На війні були кумедні моменти?
– Якось засікли в тепловізорі об’єкт. “Криємо”, “поливаємо”, а він все бігає. Зрештою, таки поцілили. Перевірили, що там, виявилося — кабан. Щось таке було і з сім’єю фазанів. Досвід допоміг розгледіти птахів і не починати стрілянину.
– До речі, що розвідникам потрібно найбільше: прилади нічного бачення чи тепловізори?
– Коли людина заховається за деревом чи густим кущем – нічний приціл її не побачить, а тепловізор дасть відповідну картинку.
– Після війни, зустрічаючись із бойовими товаришами, згадуватимете бої?
– Згадуватимемо загиблих хлопців… У мене їх п’ятеро, всі були відмінними розвідниками, завжди рвалися в бій. Про кожного можна розповісти цілу історію. І це сприймається як особиста втрата…
Бесіду вели Віталій СТЕЧИШИН,
Валентин ШЕВЧЕНКО.
Фото Романа ДРАПАКА