Спецпризначенець, який зі своєю групою в авангарді Сил оборони України або в тилу ворога знищував російську техніку й особовий склад, нині продовжує реабілітацію після поранення в березні 2022 року, а також служить інструктором для новобранців бойових підрозділів ГУР МО України.

Його персональний досвід, підходи до виконання завдань та розказані історії з поля бою нині дають змогу повніше усвідомити масштаб навислої над Києвом загрози, а також секрети важкої, але переможної битви за українську столицю.

У цивільних кросівках

До широкомасштабної війни служив у воєнній розвідці України, брав участь у бойових діях на Донбасі в межах АТО/ООС, потім звільнився в запас.

До лав ГУР МО України повернувся 24 лютого 2022. Напередодні ми вже мали інформацію про можливе російське вторгнення, тому узгодили час і місце збору. Зібрались у визначеному місці в Києві, а звідти вже висувались колоною в Гостомель.

Перші бої були в цивільних кросівках, куртці, шапці. Це безпосередньо 24 лютого — Гостомельський аеропорт. Після того ми вже змістились, і це був Мощун, Буча, Ірпінь.

Зібралась моя група — люди, які колись служили й повернулися. В бої вкотилися зразу. Ніякого злагодження, ясна річ, не було. Зброю перевіряли на перекурах між боями. Було весело.

З “покемона” по Ка-52

Зайшли ворожі гелікоптери у великій кількості. Раніше таке міг спостерігати тільки в кіно, та й то у фільмах, напевно, було не настільки масовано.

Вони почали працювати НУРСами. Працювали загалом по об’єктах. На мою думку, це було трохи нелогічно. Але, звісно, це мало свій психологічний вплив. Це вплинуло на подальший перебіг і дії наших сил безпосередньо в аеропорті.

“Вертушки” зайшли з вогнем, а ми пробували працювати по них. Безпосередньо я працював з кулемета, але від Ка-52 кулі просто відлітали як насіння.

Коли прийшов наказ “Залишаємо аеропорт”, я подумав: а чого ми відходимо? Тобто цього рішення особисто я не розумів.

Мені хотілось бути ближче до злітно-посадкової смуги, де росіяни робили десантування. Потім пізніше ми бачили ці відео, як вони десантувались. Мені хотілось бути конкретно там і зустрічати їх вогнем кулеметів.

Особисто моя думка, очима бійця. Тобто в мене не було повної картини для об’єктивних суджень, але морально-психологічно хотілось цього.

Мощунський “рок-н-рол”

Після боїв у Гостомелі ми змістились ближче до Києва й очікували, що, можливо, піде колона через Старогостомельський міст уже безпосередньо на Київ.

Ми зайняли оборону, окопались. Була така позиція — ми її називали “М’ячик”: ключове перехрестя з боку Гостомеля й Пущі. Там чекали противника, але через декілька діб зрозуміли, що передній край, власне, перебуває дещо далі.

Почали робити виїзди, зв’язались із передовими підрозділами — це 72-га бригада. Знайшли взаємодію й уже почали допомагати їм.

Перший виїзд до Мощуна. Там підказували піхоті, як треба зустрічати.

27 лютого через річку Ірпінь, навпроти якраз Мощуна, зайшла російська колона — більше як 30 одиниць техніки. Я не розумію, яке в них було завдання. Можливо, що вони заблукали. Пів години покаталися Мощуном і тією ж дорогою, тим же мостом повернулись назад.

Противник тоді зрозумів, що тут може бути потенційне місце створення плацдарму на іншому боці від річки для подальшого наступу. Потім це призвело до того, чим, власне, і став Мощун: чесно кажучи, зустріли їх там слабувато. Вони надалі почали проводити активні дії саме на цьому плацдармі.

Там ми вже почали їхні групи бити та знищувати. Відповідно, вся ворожа артилерія та авіація сфокусувались на тому, щоб усе ж таки зайняти Мощун, який перетворився в пекельне місце.

У Мощуні тривав “рок-н-рол” аж до моменту звільнення. Це плюс-мінус 20 березня. Я там був до 13 березня. Того дня дістав поранення під час стрілецьких боїв. Конкретно в Мощуні в нас було п’ять таких боїв. Дистанція — від 20 до 70 метрів.

Евакуювали автомобілем, усе нормально.

Дике поле

Хаос, звісно, був. По-перше, в Мощуні не було мобільного зв’язку. Це відразу ускладнило управління. У кожного підрозділу були свої радіостанції та свої частоти. Був певний колапс управління.

Зв’язок — це координація всередині груп, зі своїм штабом, із суміжними військами. Ми там якось уже намагалися впоратись із таким становищем: використовували, приміром, цивільні радіостанції.

72-га бригада? Вони билися, як могли, але я вважаю, що був упущений момент. Певною мірою ми спровокували ворога, впустивши до Мощуна в оті перші дні, 27 лютого. Якби в той момент дали їм гарненько по зубах, то оця ідея, скажімо, померла б у зародку.

Характер дій противника тоді зводився до того, що вони рухались колонами. Єдиним місцем для переходу річки був місток, котрий, скажімо, можна було б підготувати та зупинити їхню спробу одразу.

Утім, хлопці з 72-ки бились. Не кидали до останнього своїх позицій, хоча реально зазнавали значних втрат саме від арти.

Ми були в авангарді 72-ї. Робили перед їхніми позиціями спостережні пункти, певні секрети, засідки на противника.

Великою нашою перевагою була наявність БПЛА у складі груп. У нас були Mavic, був Autel — тобто ми могли бачити і вдень, і вночі.

У росіян БПЛА, ось ці “Орлани”, літали реально в колосальній кількості, але вони працювали в інтересах штабів та бригад. Отримана інформація або не передавалась до їхніх передових сил, або вона передавалась не оперативно.

Я ж піднімав “пташку” в конкретних ситуаціях і розумів, де перебуває противник і яким чином я можу побудувати маршрут до нього, як я можу його вжалити.

У єдності ― сила

Багато цивільних залишалось у містах. Найпоказовіший випадок із цивільними відбувся, коли ми повертались до Гостомеля. Нашим завданням було зайняти п’ять ключових перехресть. Це Гостомель і Буча. Закріпившись там, ми б змогли контролювати ці населені пункти.

Дві точки — це конкретно в напрямку аеропорту, де сконцентрувались ворожі сили. Одна — це Ворзель. І ще дві по Бучі.

Ми висунулись на Гостомельську “стєколку” (Гостомельський завод скловиробів. — Ред.), приїхала наша перша машина. Ми діяли так, що збоку це здавалось доволі хвацько. Приїхали туди, зробивши попередньо розвідку з БПЛА, виявили, що на “стєколці” немає нікого. На маршруті до “стєколки” також порожньо. Коли ми приїхали, люди почали пильно нас роздивлятись, мовляв, ви хто — наші чи не наші?

Зрозумівши, що українці повернулись, бо на декілька днів сили, власне, вийшли звідти, люди почали зносити просто все: зі “стєколки” поїхали машинки-рогачі розвозити бетонні блоки, хтось уже з лопатами вибіг копати траншеї, хтось ніс нам їжу, а ми казали “нам не треба, залиште собі”, хтось бензопилами валив дерева на трасу, хтось тягнув всілякі лавки — створювали барикади. Пів години — і позиція вже була готова.

Тоді це було дуже показово. Це підбадьорювало. В такі моменти ти розумієш, що ти тут робиш. Це трохи… Ні, це не трохи, а дуже відрізнялось від Донбасу, від нашого досвіду 2014 року.

Це було неймовірне єднання. А в єдності — сила.

Усе відбулось дуже швидко і злагоджено. Реально — пів години, і ми вже зайняли перехрестя. Підійшла велика група людей, більше як 20. І буквально через два дні відбувся той бій на “стєколці”, про який ми знаємо, коли ворожа колона вирішила просто маршем пройти через цей блокпост, з бійцями на броні, без спроб, наприклад, піти вулицею правіше. Там, звісно, ми влаштували їм просто пекло.

Цю ворожу колону, якщо не помиляюсь, 3 березня ми виявили з БПЛА. Я був на позиції в Бучі й наші розвідники за допомогою дрона побачили колону, яка почала шикуватись якраз у бік заводу скловиробів.

І знову ж таки — зв’язок. Його не було між моєю позицією й позицією на “стєколці”. Ми поїхали туди, попередили хлопців. А потім висунулись утрьох на кілометр ближче в бік аеропорту та облаштували там СП. Пробували викликати артилерію з 72-ки. Якраз тоді ворожа колона почала рух. Її зустріли на “стєколці”.

Їхня спроба провалилась. Загалом, так само мало би відбутись і в Мощуні 27 лютого. Це моя особиста думка.