У 17 років ви потрапили на Майдан, а потім подалися на фронт – так минає ваша юність. Не жалкуєте щодо такого вибору?

– Це такий етап життя, який ми жертвуємо заради країни і власного майбутнього. А почалося все з того, що на Майдан поїхала моя старша сестра, до якої я згодом і підтягнувся. Це був той час, коли приходило усвідомлення, що потрібно бути в рядах тих, кому не байдуже, що буде з Україною. Тоді поруч перебували активісти “Правого сектору”, з якими мені було по дорозі.

Найбільше запам’ятався останній штурм Майдану в лютому 2014 року. Багато “правосєків” тоді пішли до міліцейського натовпу, який стояв біля автобусів у напрямку вулиці Грушевського, сотні “Самооборони” було кинуто на штурм Маріїнського парку, а наша група перебувала біля так званого Мосту закоханих. За якийсь час до нашої барикади почали підходити десятки людей із різними пораненнями. Саме тоді до нас приїхав автомобіль “ТСН” і звідти теж почали виходити поранені активісти. Я здивувався: дорогоцінна апаратура всередині була заляпана кров’ю, але журналісти й далі допомагали людям.

Неподалік від нас метушилися беркутівці, але ми не надавали цьому великого значення. Якоїсь миті мій покійний друг “Собр”, колишній спецпризначенець, підняв голову і сказав: “О, зараз буде штурм”. І після цього беркутівці посунули на наші барикади, як сарана. Міліція наступала з усіх боків, ми змушені були відходити. Пригадую, як один із беркутівців виліз на барикаду й почав стріляти з помпової рушниці. У нас були міліцейські щити для захисту, і ми прикривали ними простих людей, коли відходили від барикад. Усюди панував хаос, чулися крики людей. Під самою барикадою якийсь здоровий “мєнт” бив дівчину. Я встиг підскочити до нього й ударити в район шиї, але він майже не відчув удару – лише здивовано глянув на мене. Дівчина встигла підвестися й утекти, а мені вдалося сховатися разом з іншими протестувальниками.

Припускаю, що саме ці події стали причиною того, що ви пішли на фронт...

– Інакше й бути не могло. У нас на Майдані сформувалася злагоджена боївка, і ми всі вирішили, що йдемо воювати. До того ж уже було розуміння, що Майданом це все не закінчиться. Нас готували до контрдиверсійної боротьби, чим ми перші місяці війни й займалися. Згодом відбули безпосередньо на лінію зіткнення з ворогом. Тоді відбувалося багато всього – і цікавого, і не зовсім. Але ми були молодими й патріотичними – нас не лякали проблеми, нам хотілося воювати і знищувати ворога. Хоча бажання воювати і знищувати ворога не зникло досі, а навпаки зросло. Тим паче, що на початку війни мене підтримали батьки. Вони, звісно, хвилювалися, проте розуміли, що я не зійду із свого шляху боротьби за країну. Коли матір побачила, що я збираю рюкзак, то сказала: “Ти їдеш не на львівський Майдан і їдеш надовго”. Так воно і сталося.

Що вас найбільше вразило у 2014–2015 роках? Адже ви пішли воювати студентом, який раніше ні разу не тримав у руках зброї?

– Війна всього навчить. Вона змушує інакше діяти і сприймати людей. У ці роки тривали жорстокі бойові дії, а мені запам’яталося, як ми коригували стрільбу наших “Градів” по Донецьку. Надворі ніч, а ракети летять, залишаючи за собою золотистий слід. Коли ми перебували вже в Широкиному, то в одному з гаражів знайшли з побратимом велосипед і самокат. На останньому я їздив на позиції.

Ми постійно перебували в підвалах і знаходили там чудові консерви, які колишні власники заготовляли для себе. Щоб не їсти жахливої їжі, яку тоді видавали у ЗСУ, ми вживали залишки продуктів, які були всюди. Це факт, який немає сенсу приховувати: довкола триває війна, бої та розруха, і ти не знаєш, чи житимеш завтра. А тут знаходиш консерву й радієш як дитина.

Не хочу образити чиїхось почуттів такими кумедними спогадами, адже поряд із ними була і смерть. Першим із побратимів у ДАП загинув “Сєвер”, потім були наступні втрати, проте я не хочу постійно говорити про сльози і страждання. Війна – це дружба, здобутки, випробування на вірність і мужність.

Після двох років перебування в лавах ДУК “Правий сектор” ви перейшли в 74-й окремий розвідувальний батальйон. Чому?

– Уже під кінець 2015 року в нас була окрема група, яка виконувала різні бойові завдання. Ми вважалися “правосєками”, я й досі вважаю себе “правосєком”, проте співпраця з підрозділами ЗСУ та спільні операції з ними залишили відбиток на моєму житті. На початку 2016 року ми розпочали підготовку до заходу на авдіївську промислову зону, так звану “промку”. Паралельно з нами працювала група Гонти, добровольчий підрозділ “Гарпун” і група бійців 74-го окремого розвідувального батальйону під командуванням Олександра Старини (“Старого”). Під час одного спільного виходу група “Гарпун” і 74-та ОРБ зазнали втрат. Сталося це в районі села Кам’янка. “Гарпунівці” втратили двох убитими й іще кількох пораненими, із військових розвідників поранення отримав Сашко Колодяжний (“Кол”), який потім, у 2019 році, загинув під Мар’їнкою під час сумнозвісної операції із захоплення терориста Цемаха. Тому мій вибір упав на розвідників не випадково.

Про те, що українські війська зайняли промзону, люди довго не знали. Навіть ватажок “ДНР” Захарченко заявляв по телебаченню, що “укропов на промкє нєт”. Чи можете розповісти якісь деталі?

– Ми зайшли на “промку” спокійно, окупанти реально не сподівалися на таке нахабство. У нас склалося враження, що вони “промку” просто патрулювали. Ми знайшли кілька їхніх лежанок і російські харчові набори. Коли ж там вдалося закріпились, вони кинули всі сили на те, щоб нас вибити: танки, артилерію, БМП, піхоту.

Пригадую, що наступного дня після заходу наших бійців частина хлопців зібралася біля ангару, а окупанти почали гатити із РПГ. Одна граната розірвалася так близько, що мене зачепило повітряною хвилею. Я був у звичайному комбінезоні. Після розриву гранати відійшов убік, оглянув себе, переконався, що не поранений, і пішов далі виконувати бойове завдання.

Російські найманці перебували дуже близько від нас, але це нікого не лякало, ми проявляли ініціативу й контролювали ситуацію. Одного разу побратими “Росомаха” й Вова вирішили вилізти перед будинком Павлова (це була наша крайня позиція), щоб насипати цим потворам. Хлопці піднялися нагору й “Росомаха” випустив у бік ворога приблизно два кулеметні короби. Тільки вони встигли спуститися, як у вікно другого поверху, звідки лунала стрільба, прилетіло кілька пострілів із РПГ. Тоді боєць 58-ї бригади ЗСУ дядя Ваня почав передавати по рації, що бачить БМП, яке працює по наших позиціях. Між її першим і другим заходами ми встигли перебігти й заховатися в будинку. Я був на сходах, коли почала працювати “беха”: полетіли іскри й осколки, мене вибуховою хвилею скинуло вниз. “Волинь, Волинь, ти як?” – кричать хлопці. Я їх заспокоюю, і тієї миті забігає “Собр” і каже: “Прикинь: сиджу в кімнаті, а переді мною осколки летять”.

Тільки ситуація трохи заспокоїлася, дядя Ваня передає: “Бачу російський танк, який тягне інший танк”. Ми заховалися в підвалі, проте вони тільки один раз вистрелили й поїхали. Тобто ти розумієш, які там іноді кипіли пристрасті. Усе змінювалося щохвилини, і ти не знав, що буде далі, надто вже вони не хотіли віддавати “промку”.

Зараз ви активно використовуєте у своїй роботі літальні апарати. Як відбувалося трансформація звичайного піхотинця на кваліфікованого військового фахівця?

– Після того, як закінчилася активна фаза боїв на промзоні, безпосередній командир Тенгіз і покійний побратим “Спікер” сказали мені, що потрібно вчитися і зростати професійно. Я впирався, проте накази не обговорюють. Тим паче, що я збирався йти в 74-ту ОРБ, а цих хлопців знав із 2015 року, адже ми разом виконували бойові завдання. Вагомим аргументом, звісно, був сам командир роти “Старий”, у підрозділі якого воюю досі. Він своїми діями викликав довіру, саме тому до нього йшло багато хороших бійців. Після цього в мене почалося різне навчання, зокрема й робота з БПЛА, адже сучасна війна – це завжди розвиток. Що краще ти підготовлений, то більше маєш можливостей здобути перемогу. Але основні знання я все ж таки здобував на фронті. Він дав набагато більше, ніж полігон в Острозі, де інструктори навчали нас за радянськими книжковими термінами й намагалися засипати паперовою роботою – це вже спадок української армії зразка довоєнного періоду. Я з ними сперечався й доводив, що їхнє вчення неефективне в бойових умовах і так далі. Усе це відбувалося ще у 2017 році, а як тепер – не знаю. Хочеться думати, що дурнів, які не були на війні, звідти прибрали.

Наскільки покращилися бойові можливості наших військ після того, як ми почали застосовувати спецтехніку?

– Ми поки що не працюємо на повну потужність, але результати вагомі. Як тільки ми почали коригувати міномети 120 калібру, точність попадань зросла в рази. На початку такої діяльності ми з побратимами ледь не загинули. Ми виїжджали на автомобілі “ЗІЛ” і коригували артилерію з однієї точки. Коли виїхали туди само вдруге і втретє, росіяни нас засікли й почали гатити з мінометів. Ця помилка могла вартувати нам життя, адже є неписане правило: не використовувати двічі одну робочу точку. Нам вдалося втекти, але цей випадок став наукою для нас на все життя.

Пригадуєте перші знищені цілі?

– Так, і за цим дуже круто спостерігати. Особливо душа радіє, коли по ворогу влучає не міномет, а саме артилерія – тоді результат неймовірний. Хоча в нашому випадку не все залежить від того, хто коригує: по суті, ми просто підказуємо артилеристам розрахунки, усе інше – їхня робота. Одного разу нам дали завдання знищити російську техніку, яка стояла на краю села. Із 60 пострілів влучили тільки тричі – і це вважалося дуже хорошим результатом. Деякі наші артилеристи працюють за радянськими книжками, автори яких чомусь вважають, що якщо ціль перебуває в межах 300 метрів розльоту осколків, то стрільба вдала. Ми пояснюємо, що 300 метрів – це дуже далеко. А вони нам: “Ось, у книжці написано, що радіус ураження осколками – 300 метрів, тому ціль уражена”.

Хоча наголошую: це окремі епізоди. Були випадки підтвердження знищення від п’яти до восьми російських окупантів, їхнього ротного опорного пункту, техніки. У росіян був тоді великий переполох, вони нагнали багато спецвійськ і перекрили квадрат. Вивозили потай убитих і поранених. Приємно, коли є відповідний результат, але це важка робота, яка стає успішною, коли працюють усі підрозділи: аеророзвідка, артилерія, піхота.

Чи трапляються вам такі, кому аби тільки постріляти – і неважливо, чи потраплять снаряди в ціль, чи ні?

– Бувають різні випадки. Назву один з них, проте без прив’язки до конкретних підрозділів. Зранку командир батареї підняв нас і каже: “Сьогодні працюємо”. Я кажу, що сильний туман і нульова видимість, тому ми не зможемо бачити, куди ви стріляєте. Він накричав і сказав, що все буде гаразд, і артилерія 122 калібру почала гатити по цілях. У росіян у цьому квадраті були танки, БМП та інша техніка. Коли ми почали оглядати результати роботи, то побачили, що всі снаряди лягли далеко від цілі, хоча щільність була чудовою. Але нагору встигли передати, що, мовляв, ми всіх убили, ми перемогли. За кілька днів знову працюємо, але маємо вже іншу проблему: одна пушка б’є ліворуч, інша – праворуч. Усі про це знають, проте кажуть: “Насипай! Щось та й попаде”. Проте ще раз повторю: на противагу таким невдачам, ми маємо чим похвалитися, але поки що цього не робитиму.

Ви шість років свого життя віддали війні, а що буде далі ніхто не знає. Як ви можете описати цей відтинок свого шляху?

– Це величезний життєвий досвід. Спочатку був “Правий сектор”, багато побратимів у різних куточках країни, які тебе приймуть і допоможуть. У мирному житті ніколи не зустрів би стількох чудових людей. Адже пліч-о-пліч із ними я відвойовував наші землі й хоронив друзів. Це величезне бойове братерство, яке живе й дає надію на життя. Ми іноді кидаємося одне в одного лайном, але коли потрібно, то можемо об’єднатися. Під час панахиди за заглиблим другом “Спікером” у 2018 році я побачив людей, які готові кинути виклик ворогу. Тоді не було поділу на ДУК чи УДА, добровольців або ЗСУ, ми всі рівні перед народом.

Що ж до 74-го ОРБ – тут окрема розмова. Це той підрозділ, із яким хочеться воювати та здобувати перемоги. Тут люди працюють, а не просто перебувають на фронті й чекають, щоб минула ротація. У нас є деякі бригади, які заходять у зону бойових дій і нічого не роблять. Для них важливіші гроші та здобуття зірочок, а визволяти країну – ні. Мій батальйон – це протилежність таким заробітчанам. Через таких побратимів хочеться продовжувати незавершене у 2014 році, а нині це дорого коштує – і йдеться зовсім не про гроші.

Михайло Ухман