“Без мене Україна не виграє цю війну” – подумав наприкінці літа 2014 року мешканець Білої Церкви Антон Бростовський. Не маючи військової освіти, але з “білим квитком” у кишені юнак, тим не менше, вирішив стати солдатом. У результаті, Бростовський став розвідником, виконував бойовій завдання у “сірій зоні” у районі Маріуполя і Широкиного. Повернувшись додому, змінив сучасну зброю на зброю давньоруських воїнів у рамках історичних реконструкцій. Слово – Антонові Бростовському.

– Спершу я знайшов навчальний центр – він був неофіційний, на базі одного з добровольчих підрозділів – зараз це вже повноцінна військова частина. З таких добровольців, як я там формували роту, яка з часом мала висунутись у визначене місце і виконувати бойові завдання.

Я потрапив у другу ротацію цього навчального центру, хоч наразі розумію, що “навчальний центр”, то була гучна назва: це була покинута військова частина, на території якої, за домовленістю з місцевою владою, добровольці зайняли один з корпусів для навчання новачків.

– Яким чином ви потрапили під мобілізацію?

– Час, коли наша друга ротація закінчила підготовку у центрі, збігся з четвертою “хвилею” мобілізації, ми всі були мобілізовані й за домовленістю з однією з військових частин ми усі прибули до Новоград-Волинського.

– Тобто, ви були мобілізовані через військкомат, офіційно?

– Так, ми з побратимами були зареєстровані у військкоматі, пройшли медичну комісію, отримали військові квитки і ми стали бійцями 54-го окремого розвідувального батальйону. Якщо точно, то ми з побратимами були мобілізовані у січні 2015 року.

– Якщо не секрет, якою була географія вашого перебування на Донбасі?

– Південь Донеччини, район Маріуполя. Фактично ми там дислокувались та виконували завдання більш як рік, без ротації до 2016 року. Ми туди заїхали у складі 54-го батальйону, там дві наші роти були переформатовані, стали частиною 131-го окремого розвідувального батальйону.

За батальйоном був закріплений район від Маріуполя і Широкиного (від моря) і до Гранітного. Оскільки ми виконували доволі специфічні завдання, то постійно по району пересувались, посилювали батальйони морської піхоти, котрі зайшли у Широкине після виведення звідти батальйонів “Азов” і “Донбас”. Ми працювали з морпіхами влітку 2015 року.

– А на той бік (лінії розмежування) ходили?

– Так, одного разу ми вели розвідку на території, яку контролював противник. Але більшу частина завдань ми виконували у “сірій зоні”: на той час була певна відстань між нами і супротивником, була така собі “нічийна” земля, “сіра зона”, там ми і відпрацьовували свої завдання.

– Коли у 2016 році ви повернулись додому, чи відчули певні проблеми?

– Для мене дуже важким став сам факт повернення додому. Я коли у короткострокові відпустки додому приїжджав, почувався некомфортно, розумів, що моя група на передовій, хлопці працюють, мене поруч з ними немає. Тож вдома я почувався некомфортно і намагався швидше повернутися до хлопців. Так у мене з’явився внутрішній страх перед поверненням додому.

Водночас, я себе до цього готував і вирішив: головне – щоб не було часу на дурні думки. І от я повернувся додому, здається, у середу, а вже у четвер був на роботі. Оформив документи, відкрив власну справу і працюю – виробляю різноманітні речі з дерева.

– І встигаєте тренуватись і брати участь у змаганнях клубів історичних реконструкцій…

– Так, наша команда має назву “Гюргів”, це стародавня назва нашого міста Білої Церкви. Я створив команду 4 роки тому, у ній дванадцятеро спортсменів.

Маєте рацію, ми їздимо на різні змагання, “Гюргів” стала бронзовим призером України у змаганнях десятеро на десятеро бійців (спортсменів). Не виключаю, що цього року поїдемо на чемпіонат світу у складі збірної України.

Богдана Костюк