Повідомлення

Спроби виявити, ліквідувати чи полонити Василя Кука радянські спецслужби здійснювали з 1944-го: саме цього року вони встановили його особу й завели на нього кримінальну справу . У 1949-му МДБ змогло затримати дружину організаційного референта, але через брак доказів її відпустили . Можна сказати, що всі спроби “підібратися” до Кука через родичів виявилися марними. Як досвідчений підпільник, він завжди був обережний у контактах і усвідомлював, що противник насамперед використає проти нього близьких людей.

Не зумівши викрити керівника підпілля, МДБ спробувало дистанційно ліквідувати свого дошкульного супротивника . Так, радянські оперативники намагалися підкинути вибухівку до кореспонденції, адресованої провіднику, чи закласти отруту в побутові речі, що могли потрапити до Кука. Про ці й інші методи боротьби з підпіллям Кук регулярно сповіщав соратників.

Зокрема на початку 1950-х радянські спецслужби почали мінувати елементи живлення, які підпільники добували на чорному ринку . Наприклад, восени 1950 року на Волині працівники МДБ замінували батарею для радіо, яку один із перевербованих прихильників ОУН передав місцевим підпільникам . У бункері, під час під’єднання батареї до елемента живлення, міна вибухнула – і загинуло троє бійців . Другий подібний випадок стався наприкінці жовтня 1950 року, коли міну було закладено в конверт на мертвому поштовому пункті ОУН . Дійшовши до адресата, вона розірвалася, ліквідувавши підпільника “Ата” –одного з наближених до члена Головного Проводу ОУН і крайового провідника Організації на Північно-західних українських землях Василя Галаси (“Орлана”).

Також МДБ пробувало фізично ліквідувати Кука через перевербованих членів підпілля, які прямо з ним контактували . Так, у лютому 1951 року воно полонило крайового провідника ОУН на Південно-осередніх землях (територія сучасної Хмельницької і Вінницької областей) Василя Бея (“Уласа”), який мав вийти на контакт із симпатиком у Вінниці . Після невдалої спроби вчинити самогубство його одразу перевезли до відомчої лікарні в Києві, а після одужання завербували до співпраці з МДБ . Завдання, яке своєму новому агентові поставили працівники радянських спецорганів, – вийти на контакт з Куком і ліквідувати керівника Головного Проводу . Проте щойно “Улас” прибув до “Леміша”, одразу перед ним себе розлегендував . Окремим рішенням Проводу Організації від 15 травня 1952 року Василя Бея реабілітували й повернули в підпілля.

Також на початку 1950-х МДБ почало масово використовувати технічні та психотропні спецзасоби в боротьбі проти оунівського підпілля . Так, щоб захопити українських націоналістів живи- ми, застосували снодійний препарат “Нептун-47”, щоб знищити конкретних оунівців – отруйний газ “Спецапарат-28”, що теж вмонтовувався в повстанську пошту . Для боротьби з оунівцями в криївках запускали нервово-паралітичний газ “Тайфун”, а щоб завчасно сигналізувати про прибуття чи пересування підпільних груп, у приватні домогосподарства та комунальні об’єкти вмонтовували радіосигналізаційний апарат “Тривога” . Окрім того, щоб завдати ще більшої шкоди підпіллю, МДБ спеціально вики- дало на чорний ринок отруйні медичні препарати.

Отже, радянські карально-репресивні органи використовували всі можливі способи й засоби, щоб боротися з ОУН . Водночас не обмежене в ресурсах і прийомах МДБ витратило роки на те, щоб знищити організований спротив українського визвольного руху в Україні, і Кук у цій боротьбі був однією з головних мішеней.

Боротьба Василя Кука продовжувалася, він часто змінював місця дислокації . Криївка за криївкою – це гарантувало бодай примарну безпеку, адже радянські спецоргани докладали максимальних зусиль, щоб “вийти” на його слід . Проте завжди відставали . Кук щоразу був на крок попереду від свого противника, хоча МДБ у звітах і зведеннях фіксувала, де й коли востаннє бачили “Леміша” і хто з ним спілкувався . Подекуди емдебісти навіть дізнавалися, у яких криївках він зимував . Головна мета була схопити чи хоча б знищити “Барсука”, або “Трьохсотого”: під такими кодовими іменами Василь Кук фігурував в документах радянських служб безпеки.

АЛІНА ПОНИПАЛЯК

Якщо вас, зацікавило, то книжку можна знайти на полицях в книгарнях ваших міст.