ЗМІ про нас

Подвиг розвідника

28 серпня 2016 року / журнал “Військо України”

Вступивши в нерівний бій з терористами, які готували пастку для тисяч українських вояків, група спецпризначенців на чолі з капітаном Олександром Петраківським врятувала життя сотням людей. Сьогодні Герой України сам потребує допомоги

 

Подвиг розвідника

…Липень 2014-го. Українське військо просувається Донбасом, звільняючи міста і села. Серед визволителів – солдати й офіцери 8-го окремого полку спеціального призначення. У цей час оборонці луганського аеропорту ведуть запеклі бої, відбиваючись від переважаючого у живій силі та озброєнні ворога. Їхні сили тануть і вони просять допомоги. За наказом командування до них ось-ось має відправитись колона у складі кількох частин: завершуються останні приготування до маршу.

Краще загинемо, але не відступимо…”

А в цей час терористи, довідавшись про висування колони, закінчують останні приготування до її “зустрічі”.

Командир полку полковник Олег Нечаєв, чиї підрозділи теж входять до складу колони, попри отриману інформацію, що “на маршруті все гаразд”, нервує, серцем відчуває, що терористи готують засідку.

– Надто підозріло все це, – розмірковує він. – Чи не зачаїлися сепари, щоб посильніше нас вжалити?

І наказує ще раз перевірити майбутній маршрут. Адже на кону – життя тисяч українських вояків. Виконати це завдання доручає двом групам розвідників під командуванням капітанів Олександра Петраківського і Михайла Спринчака – кращих офіцерів частини.

– Для цього достатньо і моїх хлопців, товаришу полковник, – каже Олександр. – Ми не підведемо!

Олег Олександрович, знаючи професійну підготовку офіцера і його підлеглих, погоджується…

За кілька хвилин розвідники на “Уралі” залишають розташування полку. Олександр пильно “промацує” очима зелені насадження, що тягнуться вздовж траси. Неподалік повороту, де чагарі найбільш густі й підступають до самої дороги, наказує зупинитись.

– Не подобається мені ця місцина, – каже бійцям. – На місці ворога я саме тут влаштував би засідку. Тому, хлопці, треба добре оглянути її.

Офіцер розділив групу на дві частини: одну – лівою стороною “зеленки” – повів сам, а другу, що рухалась паралельно, очолив прапорщик Вадим Ігнатьєв. Не встигли пройти і кількох сотень метрів, як один із бійців крикнув:

– Засідка!..

Бійці миттєво попадали на землю, займаючи оборону. І відразу опинилися під шаленим обстрілом. Як зі стрілецької зброї, так і гранатометів та мінометів. Сили були нерівні.

– Здавайтеся! – кричали з тієї сторони, припинивши на кілька секунд обстріл. – Вас мало і ви всі приречені.

Подвиг розвідника

Капітан Петраківський і сам знав, що перевага в живій силі і озброєнні на тому боці. Але знав він й інше: з хвилини на хвилину на трасі, до якої рукою подати, з’явиться колона, на яку – в разі їхнього відступу – бойовики перенесуть вогонь. Отже, треба стримувати їх якомога довше.

– Якщо відступимо, на нашій совісті буде смерть багатьох наших хлопців, – каже офіцер. – Триматимемося до останнього набою: загинемо, а не відійдемо.

Побачивши, що молодший сержант Олександр Рябчич без кевларового шолома, віддає йому свій. Вже потім, після бою, з’ясується, що саме цей шолом, якого офіцер віддав підлеглому, влучило більше 10 осколків, але він витримав, цим самим врятувавши життя солдату…

Але голова капітана незахищена, і в неї влучають кілька осколків. Кров заюшує очі, обличчя, але він продовжує поливати ворога кулеметним вогнем. Сержант Іван Голубка перебинтовує командиру голову і той продовжує бій. З’являються перші поранені. Капітан Петраківський, попри тяжке поранення, евакуює у більш-менш безпечне місце Вадима Ігнатьєва та Ігоря Дмитренка. А згодом й інших, надавши їм першу медичну допомогу і, як скажуть потім лікарі, врятувавши їм життя.

– У тім бою ми втратили двох товаришів, – згадує Вадим Ігнатьєв. – Але втрати були б значно більшими, коли б не професіоналізм нашого командира. Сьогодні, “прокручуючи” в пам’яті ті події, розумію: він просто неймовірно швидко зорієнтувався у надскладній ситуації і обрав єдине правильне рішення. Саме завдяки йому ми зуміли не лише вибратись з тієї пастки, а й – великою мірою – не дали ворогу “пошматувати” нашу колону. Адже відійшли у безпечне місце лише тоді, коли переконались, що вона вже пройшла…

У мене вся надія на Президента України…”

З перших хвилин бою Петраківський доповів командуванню полку про те, що група потрапила в засідку і веде бій. Тож незабаром до місця бойового зіткнення прибула бронетехніка. На ній і евакуювали всю групу. Офіцера, після надання першої допомоги, гелікоптером доправили до Харківського військово-медичного клінічного центру.

– Син, попри тяжке поранення, весь час був при тямі, розмовляв з товаришами і навіть жартував, – розповідає Петро Петраківський – батько Олександра. – Перед операцією Сашко зателефонував і, не розповідаючи про бій, повідомив, що з ним все гаразд. А після операції раптово знепритомнів.

Подвиг розвідника

Сталося це 22 липня 2014 року. Наступного дня офіцера доправили літаком до Військово-медичного клінічного центру Західного регіону, що у Львові. Тамтешні лікарі, незважаючи на всі зусилля, теж не зуміли привести його до пам’яті…

Відтоді минуло 2 роки. Але він жодного разу не приходив до тями. Весь час біля воїна батьки – Петро Станіславович і Тетяна Никифорівна, допомагає доглядати брата і сестра Світлана. Парадоксально, але Олександр, перебуваючи у такому стані, розуміє, що біля нього найрідніші йому люди! А коли його провідують бойові побратими, офіцер виявляє емоції: на його обличчі з’являється усмішка, він намагається їм щось сказати. Та не може…

– З самого початку, попри песимістичні прогнози окремих лікарів, я вирішив боротись за життя сина, – каже Петраківський-старший. – Лікування вкрай дорого коштує, тому довелося звернутись по допомогу до небайдужих людей. Низький уклін усім, хто відгукнувся на моє прохання і переказав гроші на мою банківську картку. Завдяки благодійникам ми побували з Сашком у клініках Ізраїлю та Польщі. Та, незважаючи на всі зусилля закордонних лікарів, істотних зрушень, на превеликий жаль, не відбулося.

На початку літа реанімаційно-операційним літаком Повітряних Сил “Віта” Олександра перевезли до Національного військово-медичного клінічного центру МО України. Сьогодні він перебуває у відділенні неврології центру. Водночас Міністерство оборони України звернулося до посольств США, Італії, Німеччини, Франції, Естонії з проханням надати фахівців, які б провели ретельне обстеження хворого. А ще – визначили методи лікування, які б допомогли поставити його на ноги. У прямому розумінні цього слова.

Говорити про шанси Олександра на одужання зарано. Але, за словами головного невропатолога МО України – начальника відділення неврології полковника медичної служби, кандидата медичних наук Анатолія Ткачова, вони є. І непогані.

– Оглянувши хворого, ми дійшли висновку, що головним його захворюванням є енцефалопатія складного генезису, – говорить Анатолій Володимирович. – При цьому зберігаються певні коркові функції, що свідчить про відновлення нервової системи. Для того щоб Олександра повернути до повноцінного життя, потрібна реабілітація у спеціалізованому закладі. На жаль, у нас в Україні таких немає.

Отже, потрібне лікування за кордоном. Зокрема, з такими діагнозами успішно лікують у Х’юстонському реабілітаційному центрі у США. Тамтешні спеціалісти дають 70-75% гарантії на успішне лікування. Але його вартість захмарна – близько 800 тисяч американських доларів. Оскільки всі благодійні кошти, зібрані раніше, були витрачені під час перебування в Ізраїлі і Польщі, Петро Станіславович звернувся по допомогу до Президента України…

Петро Порошенко, уважно вислухавши його, пообіцяв допомогти у вирішенні цієї проблеми. Тож нині розглядається питання про виділення коштів для відновного лікування майора Олександра Петраківського за океаном.

– Користуючись нагодою, хочу від усієї душі подякувати Петру Олексійовичу, – каже Петраківський-старший. – У мене сьогодні вся надія лише на нашого Президента. Наша родина також вдячна і Міністру оборони України генералу армії України Степану Полтораку, начальнику Генерального штабу – Головнокомандувачу ЗС України генералу армії України Вікторові Муженку. Вони, попри зайнятість, допомагають нам у вирішенні певних проблем, пов’язаних із лікуванням сина. До речі, Степан Тимофійович кілька разів провідував його, залишив нам свій телефонний номер і дозволив звертатись у будь-який час.

Петраківські ще повоюють за Україну…”

Cім’я Петраківських – військова сім’я. Батько Олександра, Петро Станіславович, кілька десятків років життя віддав службі в частинах спецпризначення, полковник запасу. Мати, Тетяна Никифорівна, підполковник юстиції, тривалий час проходила службу у цьому ж полку, має близько тисячі стрибків з парашутом. Сьогодні вона служить в одному з підрозділів Військової служби правопорядку ЗС України. Cестра Світлана – військовий психолог, майор, проходить службу в Національному університеті оборони України. Дружина Олександра Галина – теж, як і її чоловік, закінчила Національну академію сухопутних військ ЗС України, лейтенант, служить у Високомобільних десантних військах.

Подвиг розвідника

Петраківський-старший мріє про той день, коли його син стане на ноги, обійме свою донечку Настю, яку до безтями любить. І продовжить службу в Українському війську, без якого теж не уявляє свого життя.

– Я вірю, що Господь Бог не відвернеться від мого сина, – каже Петро Станіславович. – Надіюсь і на лікарів. Тому і сподіваюсь ще повоювати разом з Сашком за Україну. Тому й поновлююсь сьогодні на військовій службі.

Коли Олександр Петраківський перебував на лікуванні, йому присвоїли військове звання “майор”. А восени 2014-го за виняткову мужність, героїзм і незламність духу, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Президент України Петро Порошенко присвоїв йому звання Герой України з врученням ордена “Золота зірка”.

Сергій ЗЯТЬЄВ