Колишній прикордонник із позивним Чибіс, що воює з 2014 року та дослужився від командира взводу до командира розвідувального батальйону, розповів Цензор.НЕТ про п’ять танкових атак за добу, молодих бійців, контужену шестирічну дівчинку, Мар’їнку та свій погляд на “формулу Штайнмаєра”.
“ОСТАННЯ РОТАЦІЯ БУЛА ВАЖКА: 5 ЗАГИБЛИХ ТА 27 ПОРАНЕНИХ”
Я прикордонник. У 1999 році випустився з академії. Служив на молдавському кордоні, у Чорнобилі та у Мукачевому… Згодом звільнився з прикордонних військ, почав працювати на митниці. І якби мені хтось тоді сказав, що я повернуся на службу, – не повірив би.
Але у 2014 я повернувся. І з жовтня того року я на війні практично безвилазно.
Спочатку я був командиром роти вогневої підтримки у 24 бригаді. Дислокувалися ми тоді на Луганщині, я був між 29 та 31 блокпостами. 20 січня 2015 там почався танковий прорив, і 31 блокпост ми втратили – ми тоді відходили з боєм, був один загиблий… А на 29 блокпосту ми відбили за одну добу п’ять танкових атак.
Незабаром весь наш батальйон перевели у 54 бригаду. Вже звідти я звільнився і пів року тоді посидів вдома. Ну, як вдома… Насправді за місяць після демобілізації я вже був на позиціях як волонтер.
У 2016 році я офіційно повернувся в армію та став командиром взводу у 130 розвідувальному батальйоні. Притягнув туди своїх пацанів, 22 бійців. Стояли ми тоді на Світлодарській дузі разом із 54 бригадою.
Я дослужився від командира взводу до командира батальйону. У мене там було дві ротації на Світлодарській дузі, одна ротація в Авдіївці, де ми тоді разом з 72 бригадою брали “Алмаз”... Потім – Гладосове, Зайцеве. І коли я вже комбатом став - Мар’їнка. До речі, Мар’їнку ми звільнили повністю. Але остання ротація у мене важка була: 5 загиблих та 27 поранених у батальйоні.
… Не люблю я розповідати про війну…
“БУЛИ ДІТЬМИ, А ЗАРАЗ - ДОРОСЛІ ДЯДЬКИ, ЯКІ ПРОЙШЛИ ПЕКЛО”
Всі мої хлопці, всі мої малюки – всі герої… Не бракує у мене пацанів, які прийшли на війну у 18 років. Прийшли у батальйон буквально зі школи. Тоді вони були ще зовсім дітьми, а зараз, дивлюся – це вже дорослі дядьки, які пройшли зі мною пекло війни.
Деякі вже позвільнялися. Буває, дзвонять мені: “Командире, у мене тут проблеми…” А я відповідаю: “Все, давай, повертайся в армію”.
Два-три місяці – і більше вони просто не витримують на гражданці. Молодим бійцям набагато важче, мені за них страшніше, ніж за інших. Адже вони зі шкільної скам’ї, з дому, одразу потрапили у суворі воєнні будні. А потім роками вбивали. Де вони тепер знайдуть себе у цивільному житті? Що робитимуть, коли війна закінчиться?..
Як вона закінчиться, питаєте? Ми підемо уперед (сміється). Найцікавіше зараз тільки починається.
“ПІДТРИМУЮТЬ КАПІТУЛЯЦІЮ ЛЮДИ, ЯКІ НЕ ВОЮВАЛИ І НЕ ПРОЛИВАЛИ КРОВ”
Якщо серйозно, то будь-яка війна рано чи пізно закінчується. Звичайно, мені не хочеться, щоб ми здавали позиції. Важко. Якщо зараз скажуть виводити війська з Мар’їнки – то я з якою метою цю Мар’їнку звільняв? За що віддали життя загиблі хлопці? Чимало бойових комбатів так думають... Але з бойовими комбатами зараз починаються проблеми. У нас великий авторитет у військах, бійці поважають нас, тому що знають наш бойовий шлях. Знають, що ми у 14-15 не сиділи у штабах, а разом з усіма копали окопи та відбивали атаки.
Але зараз на посади намагаються ставити молодих недосвідчених офіцерів. Суджу по одній з бригад, де комбриг усюди намагається всунути молодих лейтенантів, яким я особисто взводами керувати не довірив би. А бойових офіцерів, натомість, прибирають. Чому? Тому що у мене, наприклад, є власна точка зору, яку я буду доводити. А старлею 2017 року випуску що накажеш – те він і робитиме.
Багато незрозумілого. І військо, чесно кажучи, поділилося у цій ситуації 50 на 50. Але ті, що підтримують капітуляцію – це здебільшого люди, які не воювали і не проливали кров. Вони просто не розуміють, якою ціною нам дісталися ці землі.
“ВІН У ТАКІЙ ФОРМІ, ЯК І ВИ, АЛЕ З ТОГО БОКУ”
Парус, мій комбат, мене відправляв у місця, куди інших не заслав би. Він просто знав, що я з тієї позиції прийду відпочилим, та ще й з магнітиками на холодильник. Або і з холодильником – якщо його доведеться забрати, тому що магнітики не віддираються. Так він відправив мене, наприклад, у Гладосове, куди я взяв із собою половину своєї роти. Нашим завданням було ввести противника в оману. Зайшло на позиції 22 особи, два ГАЗ-66 та один “Урал”. Але ми зробили так, щоб сєпари подумали, що туди зайшов цілий батальйон. І вони стягнули під Гладосове війська.
Поки я був капітаном, мене бійці називали “Капітан Війна”, а коли я став підполковником - стали називати “Комбат Міномет”. Тому що, якщо десь працював снайпер – я одразу туди відкривав мінометний вогонь. Крили ми конкретно, мін не жаліли. Коли у нас був двохсотий у Мар’їнці, а наступного дня ще один – ми одразу рознесли терикон “Крокодил”. Чотири роки його ніхто не міг рознести! Сєпари нас боялися, реально боялися. За мою голову навіть обіцяли гроші, а на додачу, що мене вразило – дві путівки у подорож по Золотому кільцю Росії (сміється).
Весело було, звичайно… Але у Мар’їнці я вже був комбатом, тому не з автоматом бігав, а думу думав. Хоча штаб був за 500 метрів від передової, на прямій лінії обстрілу.
Чи є у Мар’їнці проукраїнські цивільні? Так… Але їх меншість. А 70% - це коли ніби людина тобі усміхається, але у цієї ж людини батько, син або чоловік воює з того боку. Під час одного з обстрілів Мар’їнки сєпари влучили у цивільний будинок. Там контузило дівчинку років шести, її витягували мої медики. І я у дівчинки запитую: “А де твій тато?” А вона каже: “Він у такій формі, як і ви, але з того боку”.
“ЩОСЬ ЗМІНИЛОСЯ”
Я коли одружився, дружині сказав: “Ти не думай, що ти на першому місці. На першому місці батальйон”. Вона поображалася-поображалася на мене, але потім зрозуміла.
Нещодавно мене перевели у Сторожинець на посаду заступника комісара у військкоматі. Це тимчасово. Я планую йти у 10 гірсько-штурмову бригаду, але там поки що немає моєї посади.
Куди я – туди і мої пацани підуть. А я, зі свого боку, буду в армії доти, доки вони тут.
Чи залишуся у ЗСУ, якщо закінчиться війна? Ні. На митницю?! Ні, на митницю я не повернуся ні за які гроші. Щось у мені змінилося на Донбасі. І ті речі, які мене раніше цікавили, тепер не цікавлять взагалі. Сидимо з друзями, п’ємо по 50, а я думаю собі: “Про що вони розмовляють?” Мені з будь-яким бійцем-атошником легше знайти спільну мову, ніж з тими, кого я знаю багато років. Щось змінилося.
… У Мар’їнці дівчина в жовтні загинула від кулі снайпера (Ярослава Никоненко, - Ред.), і сталося це на тому ж місці, де колись загинули мої хлопці. Коли у нас був перший двохсотий від снайпера, я одразу зібрав усіх своїх снайперів, і ми тоді розпочали жорсткий снайперський терор. Результат – 43 підтверджених за ту ротацію. У мене в Мар’їнці загинуло п’ятеро, а я обіцяв, що за кожного нашого загиблого заберу 10 душ сєпарів. Поки не встиг.
Хоча 43 – це ж тільки підтверджені.
Валерія Бурлакова, Цензор.НЕТ