Традиційно авіаційні екіпажі проводжають на завдання всією бригадою. І неважливо, чи це шоста година ранку, а чи друга година ночі. Адже ніхто не знає, як закінчиться політ. Та 2 липня 2014 року проводжальників не було, бо екіпаж вилітав не з рідного аеродрому. Перед льотчиками стояло непросте завдання – здійснити розвідку в районі окупованого Слов’янська

– Уперед! — сказав командир екіпажу штурманові та ввімкнув форсаж.

Надію на спокійний політ льотчики втратили одразу, коли вони увійшли в район розвідки.

– Ракета! – вигукнув штурман і машинально увімкнув відстріл теплових пасток. Він першим побачив маленьку білу цятку з димовим слідом, що тягнувся за нею.

– Ще одна! – противник явно чекав на український борт: стріляли з ПЗРК з даху місцевої багатоповерхівки. Зосередженість зросла до максимуму. На щастя, ракети трохи не долетіли до цілі. Теплові головки “захопили” літак, але забракло дальності застосування.

Попри емоційний стрес, завдання все одно потрібно виконати! Льотчик вийшов на курс і почав фіксувати місця дислокації російських загарбників.

– Ракети!.. Дві одразу!.. На нас ідуть!.. – доповів штурман.

Цього разу ракети було випущено з відстані кількох сотень метрів, тому шансів на порятунок практично не залишалося.

– Від однієї ухилилися, де ж друга? – уголос подумав штурман.

Відповідь відчули одразу. Літак почало трусити, штурвал не слухався, замерехтіло табло відмов. Нині льотчик жартома признається: “Ніби гігантською кувалдою хтось з усієї сили дав”. А тоді було не до жартів. Лівий двигун загорівся, у ньому критично впала температура. У дзеркалах заднього огляду було видно чорні клуби диму. А тут іще нарвались на зенітні установки. Тому на рішення – секунди!

Льотчик почав різко знижуватися. Треба заховатись від інших ракет, бо жодні маневри й теплові пастки не допоможуть. Командир екіпажу добре вивчив район, тож сховав охоплений полум’ям літак, використовуючи рельєф місцевості, і там екіпажу за допомогою системи пожежогасіння вдалося приборкати вогонь.

Ситуація ускладнилась тим, що через пошкодження літак почав втрачати пальне. Та обробити важливі розвіддані можна було лише на одному аеродромі на Полтавщині, а до нього — 330 кілометрів. Ризикувати чи ні? Таке питання перед пілотами не стояло. Попереду — непрості півгодини польоту. Льотчика хвилювало лише одне:

– Штурмане, пального вистачить?

– До аеродрому маємо дотягнути. Але на посадку буде тільки одна-єдина спроба…

Через двісті з гаком кілометрів польоту в полі зору виник запасний аеродром. Льотчики знали про нього. Можна було б якнайшвидше завершити цей небезпечний політ. Проте вони оцінили обстановку й вирішили летіти далі. На горизонті – мета призначення.

– Горимо! – прокричав штурман. Коли екіпаж уже заходив на посадку, літак загорівся вдруге.

Ситуація без перебільшення критична: охоплена полум’ям 25-тонна машина – і жодного права на помилку.

От і смуга… Льотчик вирівнює машину, знижується. Нарешті колеса торкнулися смуги. Літак зупинився.

Коло бойової машини одразу заметушилися медики й пожежні автомобілі. Пілоти доповіли командуванню про успішне здійснення повітряної розвідки. Уже потім командир екіпажу побачить десятки пропущених дзвінків і повідомлень від дружини: вона вже все знала…

А вже за три дні всі українські ЗМІ повідомили: “Слов’янськ і Краматорськ визволено!” Екіпаж нагородили орденами, але тільки після звістки про визволені українські міста льотчики усвідомили, що ризикували недаремно. Зроблені знімки ворожої оборони допомогли українським захисникам увійти в Слов’янськ і Краматорськ.

Та й літак не “здався”: уже менше ніж за три місяці його вдалося повернути в стрій. Наприкінці серпня машина вже літала.

Нині командир екіпажу має звання підполковника, виконує обов’язки командира бригади. Каже, що спуску підлеглим не дає. Розповідає, що ударна авіація є найпотужнішою та що 2014-го підрозділ це продемонстрував повною мірою.

– У боях багато допомагали піхоті. Усі, з ким тепер зустрічаюся, дякують нам. Бували ситуації, коли наших брали в кільце. Ми вилітали на допомогу. Лупили по цілі – шматки ворожих танків і гармат розліталися в різні боки. Головне, що все це не даремно… На щастя, нині приділяють достатню увагу нашій бригаді. Ми відлітали збори, відбувається інтенсивна підготовка кадрів, постійно підвищуємо класність багатьох пілотів. Сучасний український льотчик повинен уміти літати на гранично низькій висоті й “ховатися за деревами”, а це зовсім непросто, потрібно мати неабияку майстерність, – каже офіцер.

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ