ЗМІ про нас

Ранок, коли військовослужбовці Збройних Сил України почали спецоперацію зі звільнення Слов’янська, ми зустріли на борту військового літака транспортної авіації, який прямував на Cхід країни.

Про мету та терміни відрядження в зону проведення АТО наша група військових журналістів могла лише здогадуватися. Зайвих запитань офіцерам підрозділу спецпризначення, які були поруч з нами, ніхто не задавав.

Пересіли у вертоліт, який летів на максимально низькій висоті. Здавалося, можна було торкнутися руками золотого колосся на полях. На душі було спокійно, адже всі знали, що на низьких висотах крилата машина стає невразливою для ворожих зенітних ракетних комплексів.

За 20 хвилин дісталися штабу АТО, звідки згодом у броньованих авто вирушили у визначеному напрямку.

Того дня потрапити у Слов’янськ можна було тільки в супроводі розвідників. Адже дороги в місто все ще могли бути заміновані, а безпечний прохід знали не всі. Нам пощастило бути в колоні супроводу та дістатися міста слідом за передовою групою.

Перші ознаки війни було видно вже на підступах до Слов’янська. У приватному секторі чорніли діри від снарядів. В одному з житлових блоків снаряд прошив декілька поверхів. У будинку поряд не було даху.

Скрізь повалені дерева, сотні метрів обірваних електродротів, згорілий міський транспорт. Автобусні зупинки та кіоски вздовж дороги були подірявлені кулями. Про мирне життя нагадували лише кози та корови, які розмірено пощипували траву поруч.

Місто зустріло нашу групу безлюдними вулицями з посиленими фортифікаціями та центральною площею із забарикадованою будівлею міськради. Розвідники увійшли до Слов’янська майже одночасно з приїздом зі штабу АТО тодішнього Міністра оборони Валерія Гелетея у супроводі групи генералів і офіцерів, серед яких були й ми.

Вийшовши з машини на площу, зловив себе на думці, що десь я це місце вже бачив, а тоді згадав картинку з телевізійних новин, що останніми місяцями не сходила з екранів телебачення. Це й був Слов’янськ.

Будівля міськради опоясана щільним рядом мішків з піском. У ньому виднілися отвори-бійниці на випадок нападу. І він таки стався. На нас. Проте із зовсім іншого боку.

…Під час підняття Державного прапора пролунала автоматна черга, потім ще і ще. Всі миттєво лягли на землю та зайняли кругову оборону. Поруч знаходився військовий журналіст полковник Владислав В., який не переставав знімати портативною відеокамерою та з «калашом» наперевіс.

До речі, про цього відчайдушного офіцера потрібно розповідати окремо, але не можу не сказати про його сміливість та відвагу. Адже саме він зайшов у Слов’янськ з першим променем сонця разом із передовою групою розвідників, що здійснювала зачистку міста та розміновувала будівлю міськради. І все це зняв на відеокамеру, відеоряд з якої миттєво розлетівся по всьому світу.

…Охорона, що стояла по периметру площі, спрацювала чітко, терориста ліквідували. Пізніше виявилося, що бойовик, озброєний двома «Мухами», вибігши з укриття, намагався зробити прицільний постріл. Одна «Муха» була на бойовому взводі, а його палець — на спусковому гачку.

Проте терориста випередили на якусь десяту секунди. Отримавши кілька куль, він замертво впав на землю, не встигнувши вистрілити. Всю нашу групу врятували професіоналізм і миттєва реакція бійців охорони. Це були армійські спецпризначенці.

Коли все вгамувалося, стало відомо й інше. Банда бойовиків, яка поспіхом тікала, покинула у підвалах міськради величезні запаси зброї та боєприпасів.

Згодом звідти почали виносити значний арсенал протитанкових ракетних комплексів, снарядів і ПЗРК. Потім з’явилося чимало ящиків з патронами, деякі з яких були заміновані саморобними вибуховими пристроями. Тож всередину будівлі пускали тільки військових, вже знайомих з внутрішньої постановкою розтяжок — спеціально обладнаних пасток, контакт з якими міг призвести до вибуху.

— Товаришу підполковник, ви мене впізнаєте? — знімаючи тактичні окуляри, звернувся до мене один із спецпризначенців, який стояв у периметрі охорони будівлі міськради.

Через отвір у балаклаві на мене дивилися очі, за якими важко було вгадати людину, навіть якщо ти її добре знаєш.

Знявши шолом та стягнувши балаклаву, він запитав:

— А так?

На мене з усмішкою дивився молодий чоловік з короткою рудою бородою, а я ніяк не міг згадати, де ми зустрічалися. Згодом з’ясувалося, що з цим офіцером декілька років тому були разом у миротворчій місії на Африканському континенті, а зараз він служить в одному з полків спецпризначення, підрозділ якого вранці того дня проводив зачистку міста.

Зрозуміло, що спецпризначенці — хлопці круті, але й вони — живі люди з усіма притаманними почуттями, зокрема й страхом. Просто хтось його приборкує краще, хтось гірше. Я подумав про це і запитав:

— Боязко було заходити в місто?

Після невеличкої паузи він з властивою цим хлопцям відвертістю відповів:

— Боязко. Але… робота в нас така.

За деякий час на центральну площу почали виходити мирні жителі, з інтересом розглядаючи наших військових і обережно розпитуючи їх, щоб зрозуміти, якою мовою вони говорять. Коли чули російську, їхня войовничість одразу зникала, вони заспокоювалися, починали розуміти, що їм не загрожує те, чим їх лякали бойовики.

І мені подумалося, що завдяки таким, як цей хлопець, тисячам українців, які сьогодні зі зброєю в руках продовжують відстоювати територіальну цілісність України на Донбасі, відбувається переродження нашого духу. І Державний прапор, що гордо замайорів над міськрадою Слов’янська, де кілька місяців було лігво бойовиків, став черговим підтвердженням цього.

Того дня був також звільнений Краматорськ. Непевні дії бойовиків на Донбасі дозволили Україні виграти час і стабілізувати ситуацію в інших областях. Була ліквідована загроза наступу на Харків, а також в інші точки на Південному Сході, оскільки розташування Слов’янська і Краматорська було і залишається найважливішим центром комунікацій. То була потужна символічна перемога для України, що зміцнила бойовий дух армії.

Вадим КОВАЛЬОВ