Йдеться про багатодітну родину Ільчишиних із Підволочиська. Коли старші з родини поїхали спочатку на Євромайдан у Київ, а тоді воювати в АТО, дві молодші донечки-школярки Яринка та Оксанка під наглядом родичів залишилися вдома.
Батько, Андрій Ільчишин, (позивний “Святий”) воював на сході 4 роки, мама, Олена Ільчишин-Грех, (позивний “Вишня”) – 1 рік, 10 місяців, син Андрій Ільчишин, (позивний “Правий”) – 2,5 роки.
“Коли нас запитують, чому ми втрьох з однієї сім’ї пішли на війну, чіткої відповіді нема, – розповіло при зустрічі зі мною подружжя. –Сказати, що це на сто відсотків усвідомлене рішення, було б неправильно. Але і спонтанності теж не було, бо ми дуже любимо Україну, бо знали, що війни з Росією не уникнути. Найкраще на це запитання відповів наш син: “Таке виховання. А що ви хотіли?”. І це найбільше наближено до правди, бо історично боротьба українців ніколи не припинялася, а ми – українці…
Андрій старший… майже француз
Родина Ільчишиних ще до Другої світової війни мігрувала з України у Францію. А після війни, під впливом радянської пропаганди, повернулася в Україну. У родині навіть побутує легенда, що пливли до совітів на кораблі разом зі співачкою Едітою П’єхою.
Батько Андрія Ільчишина народився у Франції. Коли з родиною їхав в Україну, мав 14 років, тому пам’ятав багато. Сім’я пройшла так званий карантин у Запорізькій області, де змушена була усе привезене майно обміняти на хліб.
У 1989-му Андрій пішов служити в армію, потрапив в Іркутську область. У той час розгорталися події, що згодом призвели до розпаду СРСР. З дому доносилися різні звістки. Сестра однією з перших привселюдно знищила комсомольський квиток.
У переддень референдуму про незалежність України Андрій Ільчишин повернувся додому.
– У 1992 році вступив в УНА-УНСО, – каже пан Андрій. – Наші вишколи транслювала російська програма “Взгляд”. Така увага росіян була прикута до унсовців через воєнні дії у Грузії, Чечні, Придністров’ї. В Україні тоді відбувалися події, які передували сьогоднішньому утворенню єдиної помісної Православної церкви. Варто пригадати похорон Патріарха Володимира, так званий Чорний четвер. Я був учасником цих подій у 1994 році в Києві. А перемогу з наданням томосу Україна святкує лише тепер.
Моя сім’я брала активну участь у Революції Гідності, а коли ворог ступив на східні території держави, ми пішли захищати Батьківщину.
Першим у родині добровольцем став батько, залишивши роботу в “Укртелекомі”, де працював разом з дружиною. Він закінчив Київський держуніверситет телекомунікацій, вона – Львівський коледж електрозв’язку, а нині заочно навчається у Києві, відвідує і семінари з реабілітації.
Влітку 2014 р. батько Андрій добровольцем пішов у “Курінь УНСО” у складі 54-го розвідувального батальйону на посаду начальника польового вузла зв’язку. Бої сняться йому донині.
У 2015 р. Андрій Богданович поїхав у Київ на офіцерські курси, після яких став начальником зв’язку батальйону.
Олена вирушила в АТО провідати чоловіка, там і залишилася…
Олена Ільчишин-Грех приїхала в АТО до чоловіка і залишилася діловодом, молодшим сержантом служби пально-мастильних матеріалів.
Мій дідусь по батьковій лінії знав кілька мов, багато читав, в юності був учасником різних національних товариств, – каже Олена Євгенівна. – Коли Німеччина напала на Польщу у 1939 р., пішов добровольцем у польську армію і потрапив до німецького полону. Бабуся залишилася з маленькою дитиною і прикутими до ліжка свекром і свекрухою. Важко було, але чоловік сказав: “Я йду Україну визволяти”. І вона чекала 6 років. Їй цього року виповнилося 95. Вона пам’ятає, як знущалися над українцями і поляки, і совєти. Цього року, на жаль, хвороба забрала життя моєї матері. А чоловікового батька-“француза” ми поховали у 2014 р. Він помер, коли син пішов в АТО.
У 1991 р., після проголошення незалежності України, дідусь по батьковій лінії врочисто заніс у хату довоєнну, заборонену совєтами літературу, і згорнутий синьо-жовтий прапор, котрий переховував з 1939-го. Він свято вірив, що Україна стане вільною. Отож і в мене, і в чоловіка родини патріотичні і таке ж виховання. Що передали і нашим дітям.
Життя моєї родини тісно пов’язане і з церквою. Чоловік у 1990-х став на захист УГКЦ. Батьки були хористами, а рідний брат, Руслан Грех, –священником греко-католицької церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Львові. Разом з парафіянами багато допомагав атовцям.
Андрій-молодший поїхав на схід, як тільки йому виповнилося вісімнадцять…
Андрій, залишивши Львівський держуніверситет, став третім з родини бійцем на сході України. У 18 років пішов добровольцем у “Курінь УНСО”, що вже перебував у складі ЗСУ (131-й окремий розвідувальний батальйон). Як розвідник-кулеметник потрапив спочатку на маріупольський напрямок, брав участь у визволенні Широкине Донецької області, з травня 2016 р. по травень 2017 р. воював на Луганщині. Служив в окремій роті розвідки 28-ї окремої механізованої бригади, у складі якої був під Волновахою Донецької області.
Незважаючи на молодий вік, до війни був готовим. Адже, будучи членом молодіжного крила УНСО, проходив вишколи з 12 років, багато почерпнув і від батьків-бійців. Нагрудний знак “Учасник Євромайдану” отримав, навчаючись ще в одинадцятому класі Підволочиської гімназії ім. І. Франка.
– Коли ми були в АТО, – каже Олена, – до дочок з погрозами телефонували невідомі з непідконтрольних територій, шантажували, залякували. Ми ж знали, скільки коштують наші життя – за кожного з нас убитих було… озвучено розцінки.
Намагалися розфарбовувати будні
– Ми з сім’єю намагалися бути активними, – каже Андрій Ільчишин, – ще до війни брали участь не лише у громадсько-політичному житті, а й у культурно-спортивному і Підволочищини, і області, і України. Про нас казали, що Ільчишиних всюди багато – на спортивних змаганнях, на концертах, на масових заходах. Олена в “Укртелекомі” профспілку очолювала.
– Одружившись, ми завжди прагнули розфарбовувати будні, – додає Олена. – Діти наші друкувалися у різних виданнях, виступали на районному радіо, організовували розваги для інших. Перший кліп Яринки “Панна-сонечко” ми записали, коли їй було лише 7 років. Автор слів та музики Уляна Маліцька. А пісня–реквієм УНСО “Три тисячі років йде наша війна”, де є такі слова: “Моліться за нас, ще живі вороги”, звучить у виконанні нашого сина Андрія в Інтернеті. Андрій – талановитий хлопець, у нього гарний голос, закінчив клас сопілки, в АТО співав бійцям під гітару.
Після війни
У травні 2017 р., після смерті мами, Олена змушена булла повернутися до дочок. Нині Яринка навчається у 10 класі Підволочиської школи-гімназії, Оксанка – першокурсниця Львівського торгово-економічного університету.
Син Андрій у березні 2018 р. звільнився за станом здоров’я, перевівся зі Львова на географічний факультет у ТНПУ ім. В. Гнатюка, одружився. Але контузія та травми нагадують про себе – нині він перебуває на лікуванні у Львові.
Цього року у переддень Дня Незалежності додому повернувся і батько Андрій. Він пішов на роботу в “Укртелеком”. А от мама та син поки що без роботи, і пропозицій нема. Аналогічно і щодо забезпечення земельними ділянками. Отримавши одну, чують лише: “Три наділи землі. А чи не забагато буде?”
Звичайно, війна не минула безслідно для їх здоров’я. Однак домогтися грошей на безкоштовне лікування – це велика проблема. Оббивають пороги не для себе особисто, а для усіх, хто був в АТО. Їх дивує ставлення до воїнів-атовців тут, у мирному житті. І не лише дивує, а й сильно обурює…
Як розповіло мені подружжя, виживати вони навчилися, тепер знову вчаться просто жити. Коли воювали на Луганщині, то отримали повідомлення, що виграли американську Грін-карту. А за президентства Леоніда Кучми мали можливість отримати політичний притулок у Франції (на Андрія-старшого була заведена кримінальна справа за участь у політичних акціях). Однак вони залишилися вірними України, тому що люблять її по-справжньому…
Галина ВАНДЗЕЛЯК, інтернет-видання “Свобода”