Активність Євгена Коновальця і зростання популяр­ності його ідей серед української молоді неабияк тур­бували більшовицьке керівництво в Москві. Під час Голодомору 1932 -1933 років і в подальшому ОУН ще на­полегливіше розвінчувала злочини сталінського режиму, посилила публічний тиск на радянську владу і зажадала розгляду в Лізі Націй питання про становище в Україні. Це дуже непокоїло радянських комуністичних діячів.

У цей період завдання рішучої боротьби із закор­донними українськими націоналістичними центрами було одним із головних для зовнішньої розвідки СРСР та її підрозділів в УСРР. У 1933 році голова ОДПУ СРСР В’ячеслав Менжинський підписав наказ про розробку плану дій із ней­тралізації ОУН та її лідерів.

У червні 1934 року замість Об’єднаного державного полі­тичного управління був створений Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) СРСР. Іноземний відділ (роз­відувальний) став у ньому 5 відділом Головного управ­ління державної безпеки (ГУДБ) НКВС СРСР. Відповідно, в Українській республіці Іноземний відділ увійшов до складу Управління державної безпеки НКВС УСРР.

Після отримання директив про необхідність посилення розвідувальної і контррозвідувальної діяльності стосов­но закордонних українських націоналістичних центрів Іноземний відділ НКВС УСРР одразу розробив і надіс­лав до Москви відповідні пропозиції. Серед іншого був пункт про впровадження в оточення Євгена Коновальця перевіреної і надійної агентури, яка змогла б дізнаватися про плани го­ловного провідника ОУН і впливати у такий спосіб на розвиток подій.

У ті роки співробітники радян­ської розвідки уже мали в середо­вищі ОУН своїх агентів і знали, що Коновалець докладав величезних зусиль для налагодження зв’язків із націоналістичним підпіллям у підрадянській Україні, в існування якого він свято вірив. На цьому й зіграли.

Операція отримала назву “Ставка”.

ДПУ УСРР мало у своєму арсеналі агента Василя Лебідя. Родом із Гали­чини, він ще у Першу світову вій­ну служив у підрозділах Українських січових стрільців Австро-угорської армії. Потім потрапив до російського полону і від 1915 до 1917 року перебував у таборі військо­вополонених під Царициним, де у той самий час утриму­вали в полоні Євгена Коновальця, Романа Сушка та інших галичан. Згодом у роки національно-визвольних змагань в Україні вони разом воювали проти частин Червоної армії та інших ворогів УНР.

Після того як українське військо опинилося на терито­рії Польщі і припинило відкритий спротив Є. Коновалець направив в Україну відданих побратимів для організа­ції підпільних осередків і повстанського руху. Серед них був і В. Лебідь. Але розгорнути підпільну роботу йому не вдалося. Він одразу потрапив до рук українських чекістів і в обмін на життя та спокій для себе й своїх близьких погодився на співпрацю.

Діючи за вказівкою чекістів В. Лебідь спочатку спробував нелегально потрапити за кордон через Фінляндію, але невда­ло. Фінські прикордонники повернули його назад. Невдовзі, у серпні 1933 року прибув до Бельгії на радянському вантаж­ному кораблі. Там розшукав члена Проводу ОУН Дмитра Андрієвського. Згодом до Брюсселя приїхав Євген Коновалець.

Згідно з легендою В. Лебідь, який у цей час мав прізвище Хом’як, пере­конливо розповідав про налагодже­ну ним підпільну роботу в Україні. Нібито він на початку 1930-х років працював фінансистом у будівель­ному тресті Харкова, а коли поча­лися арешти, зник з міста і деякий час переховувався, потім за фаль­шивими документами влаштував­ся до знайомих моряків на радян­ський корабель, на якому й прибув до Бельгії.

Є. Коновалець наполягав, щоб В. Лебідь повертався в Україну для розбудови підпільної мережі. Зрештою, у жовтні 1934 року агент прибув до СРСР і доповів у ДПУ, що поставлене завдання із завоювання довіри керівни­цтва ОУН виконав.

На наступному етапі вирішили за посередництва Лебідя-Хом’яка впровадити в ОУН кадрового співро­бітника центрального апарату НКВС. На цю роль обрали Павла Судоплатова, який був родом із Мелітополя, про­живав в Україні до 1933 року, працював у Харкові в ДПУ УСРР і володів українською мовою. У листах до Є.Коновальця В.Лебідь повідомив, що до роботи в підпіллі за­лучив колишнього комсомольця з яким давно знайомий, виховував його у націоналістичному дусі і вважає, що з цієї молодої людини вийде корисний борець за ідею незалежної України. У листах він пропонував направити хлопця за кордон для спеціального вишколу. Водночас П.Судоплатова майже упродовж року інтенсивно готу­вали до цієї поїздки і навчали німецької мови.

У червні 1935 року В. Лебідь разом із П.Судоплатовим, який узяв ім’я та прізвище Павлусь Валюх, прибули у Фінляндію, де незадовго до цього співробітники НКВС легалізували ще одного агента в середовищі ОУН. Це був Кіндрат Полуведько, 1895 року народжен­ня, українець, родом із Вінниччи­ни, який упродовж 1918-1920 років був українським есером і входив до кола прихильників УНР, але згодом відійшов від активної політичної ді­яльності, влаштувавшись на робо­ту в систему наркомосвіти України.

У 1933 році його заарештували як колишнього есера. Під час слідства він дав згоду на співпрацю. Невдовзі для нього розробили легенду, згідно з якою він входив до однієї з націо­налістичних груп, ліквідованих ДПУ, був засуджений, але зміг утекти з Соловків у Фінляндію.

Упродовж певного часу представники місцевого осе­редку ОУН ретельно перевіряли К. Полуведька. Він усіляко намагався грати роль українського патріота, який постраждав від радянської влади, часто друкувався у на­ціоналістичній пресі, зокрема, в паризькій газеті “Укра­їнське слово”, брав активну участь у громадському жит­ті. Невдовзі його помітили представники Проводу ОУН, увійшли з ним у контакт, а українська громада у Фінляндії обрала його своїм головою. Це створило йому необхідні умови для збирання інформації про діяльність ОУН.

Після кількамісячного мешкання у К. Полуведька П. Судоплатову невдовзі вдалося зустрітися з Є. Коновальцем і встановити з ним довірливі стосунки. Василь Лебідь відрекомендував його своїм племінником, представником нового покоління української молоді, яке розчарувалося в радянській дійсності і готове боротися за відновлення незалежності України. Поступово стосунки між Судоплатовим і керівником Проводу ОУН стали дружніми. Вони разом їздили до Парижа і Відня, де зустрічалися з лідерами української еміграції, обговорювали плани можливого розгортання націоналістичного підпілля в Україні на випадок початку війни.

Після того, як у Кремлі ознайомились із здобутою інформацією про діяльність і плани ОУН, прийняли рі­шення ліквідувати лідера ОУН. Такий задум виник безпо­середньо у Сталіна, який під час обговорення можливих шляхів здійснення цієї операції зауважив, що її головна мета - ліквідувати керівника ОУН і змусити його оточення знищувати один одного у боротьбі за владу в організації.

П. Судоплатов без жодних вагань і докорів сурмління узявся за підготовку до скоєння цього терористично­го акту. У травні 1938 року він як радист радянського судна прибув із СРСР за кордон і в телефонній розмові з Є. Коновальцем домовився про зустріч у Роттердамі. Під час цієї зустрічі він подарував очільнику ОУН коробку цукерок, в якій був вмонтований вибуховий пристрій. Вибух стався через півгодини після того, як П. Судоплатов залишив ресторан.

Убивство Є. Коновальця мало широкий резонанс в українських націоналістичних колах. Як і було передбачено в СРСР, воно посилило внутрішнє протистояння серед членів ОУН і призвело до розколу. Попри це, припинити існування організації шляхом усунення Коновальця не вдалося.

Водночас передумови до розколу накопичувалися ще з першої половини 1930-х років, коли Крайова екзекутива ОУН всупереч вказівкам Є. Коновальця схилялася до самостійної тактики, основаної на радикальних діях.

Попри одноголосне обрання на Великому зборі ОУН у Римі (серпень 1939 року) Андрія Мельника головою, частина членів організації на чолі зі Степаном Бандерою визнала неправомірним рішення форуму, оскільки на ньому були представлені майже винятково діячі емі­граційних кіл націоналістів.

Невдовзі (лютий 1940 року) у Кракові конференція прихильників С. Бандери проголосила створення Рево­люційного проводу ОУН, що згодом оформилася як ре­волюційна ОУН або ОУН самостійників-державників (ОУН Степана Бандери, або ОУН(Б). Інше крило орга­нізації - мельниківці - стало називатися ОУН(М). Між ними одразу розгорнулося жорстке протистояння, у якому провідну роль відігравали спеціальні підрозділи - розвід­ки і контррозвідки.

В ОУН(Б) одразу створили Службу безпеки Проводу. Перед новим спецпідрозділом поставили, серед іншого, завдання зі знищення лідерів мельниківської частини ОУН. Відтоді протистояння між фактично відокремленими організаціями націоналістів було непримиренним. У цьому протиборстві з обох боків загинули сотні людей.

Проте найважчим випробуванням спецпідрозділів ОУН став двобій зі спецслужбами Радянського Союзу на землях Західної України під час Другої світової війни і в післявоєнний період, коли обидві сторони вдавалися до жорстких, а нерідко й жорстоких методів боротьби.

Автор: Олександр Скрипник “Українська розвідка: 100 років боротьби, протистоянь, звершень”