Командир розвідувальної роти, капітан Богдан Копчатов із Брацлава на Вінниччині був одним із перших, хто зустрів військових рф на Кримському кордоні. У свої 25 років він ветеран ЗСУ та інвалід війни. На його рахунку— дві нагороди від президента України. Про свій шлях військового, поранення та реабілітацію захисник розповів Суспільному.

"Бути військовим — моя дитяча мрія. У 2014 році, коли почалася антитерористична операція, мені було 16 років. Тому піти на контракт, хоча й хотілося, не міг. Вирішив вступати у військову академію", — розповідає Богдан Копчатов.

У 2018 році закінчив Національну академію сухопутних військ у Львові. За розподілом потрапив у 131 окремий розвідувальний батальйон.

Спочатку був командиром взводу вогневої підтримки, далі — командиром розвідувального взводу і врешті — командиром розвідувальної роти.

"У червні після випуску поїхали на полігон, а через три місяці уже були під Донецьком, у селищі Піски. А із початку січня цього року перебував на Кримському кордоні. 24 лютого близько 5 ранку почався обстріл нашого узбережжя реактивними системами залпового вогню, потім авіація вдарила. У ході бойових дій вийшло так, що прийняв під командування взвод морської піхоти, який залишився без командира. Це близько 40-50 людей. Взяли їх у свої автомобілі й почали відхід, — згадує оборонець.

Рухаючися колоною в оточенні, усвідомлював, що наші шанси вийти цілими 50 на 50. Зупинив колону під лісосмугою, зібрав старших машин і сказав, щоб всі подзвонили крайній раз рідним. Повідомили, що деякий час будуть не на звʼязку, і повимикали телефони. Уже коли вийшли в Запорізьку область, приїхав представник морської піхоти, якому передав командування".

У складі розвідувального загону Богдан Копчатов продовжував ведення розвідки в Запорізькій області. 2 березня 2022 року отримав дев'ять кульових поранень.

"У той день близько 11 ранку разом із побратимами виконували бойове завдання, автомобіль потрапив у засідку. Нас було четверо. Один загинув на місці одразу. Залишились троє: двоє з пораненнями середньої тяжкості і я важкий. Отримав вісім кульових поранень по тілу, ще одна куля пройшлася по голові. Лежав обличчям у землю, стікав кровʼю і усвідомлював, що повільно помираю. Сам собі я допомогу надати не міг. Тішило одне: що я помираю на полі бою, як воїн, зі зброєю в руках", — згадує оборонець.

Врятували та винесли із поля бою захисника двоє підлеглих, незважаючи на те, що самі отримали кульові поранення.

"Чую, як хтось біжить, думав, що буряти. Але, повернувшися, побачив обличчя свого побратима. Це був, напевно, найщасливіший момент мого життя. Двоє підлеглих, сержантів, які самі отримали множинні кульові поранення, винесли мене з поля бою. На прострілених ногах. Надали домедичну допомогу. Під'їхав чоловік на цивільному автомобілі й евакуював нас. Потім перезавантажили у карету швидкої і повезли в запорізьку міську лікарню, — розповідає Богдан Копчатов.

Памʼятаю, як мене поклали на стіл, почали розрізати взуття і форму, і світло погасло. Потім прийшов лікар і сказав: "Щоб тебе привезли на 20 хвилин пізніше, ми б не врятували". Була дуже велика втрата крові: дві артеріальні кровотечі на руці та на нозі".

За словами Богдана, його класифікували, як дуже важкого. Один день перебував у комі.

"Коли принесли телефон, зразу подзвонив батькам, сказав, що живий і все добре. Відкрив фронтальну камеру на телефоні, побачив, що з лоба стирчать нитки. Питаю в медсестри, що це таке. Вона сказала: "Кульове поранення в голову". Для мене це було новиною, бо не відчував цього".

5 березня оборонця евакуювали швидкою у Дніпровський військовий госпіталь. Й уже за добу потягом повезли у львівський госпіталь.

"Це був березень місяць, було холодно, сніг, мороз. Мене евакуйовували повністю голим, закрученого в термоковдру. Було дуже холодно. І таких, як я, неходячих, було дуже багато. Це були звичайні пасажирські плацкартні вагони. Для того, щоб нас повантажити, витягали з вікна і так передавали. Відчував, що дуже спекотно, пекли губи і хотілося води. Виявилося, що температура тіла 40 градусів. 21 годину їхав у потязі в такому стані. Думав, що я не доїду до пункту призначення".

У Львові Богдан 14 днів перебував у реанімації. Тоді ледь не втратив кінцівку через інфікування. Загалом, розповідає, у госпіталі лікувався до 10 червня.

"Коли виписали, був ще неходячим. Пересувався на візку, й мене відправили у відпустку по реабілітації. Уже з дому їздив на заняття до реабілітолога. Поступово упродовж місяця вдалося "розходитися". А по закінченню відпустки узяв направлення на військово-лікарську комісію. Поїхав до травматолога. Він подивився мені в очі і каже: "Навоювався ти, капітане. Дякую за службу". Сказав оформляти папери, бо для військової служби вже непридатний. У той день для мене все перевернулося з ніг на голову. Було відчуття, немов я нікому більше не потрібний. Відчуття, що мене армія пожувала і виплюнула".

За словами Богдана, після того вирішив, що "воюватиме" в тилу. Попереду — у нього ще не завершене лікування.

"Якщо говорити, що все погано, то від цього не полікуєшся. Загальний настрій на перемогу допоміг не опускати руки. Займався лікувальною фізкультурою, робив вправи. Зараз можу пройти без палиць і милиць до семи кілометрів. А ще кілька місяців тому ходив із палицею дистанцію до 300 метрів. Права рука працює на 30 відсотків, права нога — на 50, ліва — на 85 відсотків. Лише ліва рука — єдина кінцівка, яка працює на 100 відсотків.

Планую наступного року зайнятися протезуванням ліктя й поставити штучний імплант, можливо, рука навіть буде згинатися. У правому стегні досі не зрісся перелом стегнової кістки. Взагалі. В обидвох ногах — вмонтовані металеві стержні".

17 жовтня Богдан Копчатов офіційно закінчив військову службу. Наразі він працює керівником мобільного офісу у просторі Veteran Hub у Вінниці.

"Надаємо на виїзді юридичні, психологічні консультації для ветеранів та членів їхніх родин, діючим захисникам та родинам загиблих військових. Допомагаємо із пошуком роботи для ветеранів, — каже хлопець. — Також наразі розробляємо план із товаришем з розвитку тренінгового центру по довійськовій підготовці цивільного населення".

Ще до повномасштабного вторгнення почав писати автобіографічну книгу "Се Ля Ві". Після поранення цю справу продовжив. Наразі, за словами оборонця, вона готова. Коли буде можливість, планує віддати текст до друку.

"Коли був у госпіталі, записував у телефоні нотатки, щоб не "загубити" думки. Після виписки почав оформляти це все у книгу. Вона про моє життя. Починається історія із пʼятирічного віку й завершується сьогоденням. Розповідаю, як проходив мій розвиток як особистості, як чоловіка. Про Революцію Гідності, АТО, про навчання в академії, війну. Розповідаю про людей, які вплинули на моє життя: друзів, побратимів, багато з-яких уже немає в живих. Близько половини книги займають розповіді, написані після 24 лютого".

14 жовтня Богдана Копчатова указом президента нагородили "Хрестом бойових заслуг". Цю відзнаку з нагоди Дня ЗСУ бійцю вручив Володимир Зеленський 6 грудня.

"Це жест, що армія про тебе пам'ятає. Це приємно. Але немає особливої радості, адже частина хлопців, яким вручали нагороди, на протезах і з милицями. Стоять батьки, дружини, яким вручають посмертні нагороди їхніх рідних", — каже Богдан.

Для оборонця це друга президентська нагорода. Першу — орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня — отримав 13 квітня 2022 року після поранення.

"Ці всі нагороди отримані завдяки моїм побратимам, друзям, підлеглим. Будь-який командир без своїх людей є ніким. Пишаюся кожним, з ким пліч-о-пліч воював".