Бронетранспортер розвідників підірвався на міні майже одразу після того як виїхав на цю незнайому дорогу. На щастя, обійшлося без загиблих, але п’ятеро бійців дістали поранення й контузії. На тому місці, де мав бути кулеметник Влад, – суцільне місиво з уламків. Був би там він – без “двохсотих” не обійшлося б.

– Це ротний так покарав! – усміхається майор Віктор Скатерной. – Поставив у наряд, і хлопчина не поїхав тоді на БТРі...

...Довжелезна траншея завглибшки у людський зріст веде від ВОПу вглиб території, ще донедавна контрольованої противником. Її у донецькому глиноземі розвідники викопали менше ніж за місяць – як і зазвичай, вручну, вклинившись у ворожий тил майже на два кілометри! Просуваючись траншеєю вбік окупованого Донецька, бачиш, що її жовті стіни мають неоднорідну структуру: один шар темніший та, відповідно, твердіший за наступний. І все копалося звичними “бесеелами” – великими саперними лопатами, цими найпершими помічниками бійців за умов, коли підігнати інженерну техніку немає змоги. А як її підженеш туди, де з трьох боків від наших позицій – вогневі точки й позиції апологетів “русского мира”?! Розвідники увійшли сюди, немов гострий ніж через масло, просунувшись дачним селищем між ворожими окопами й будівлями. Увійшли та надійно закріпилися, ставши з цього боку форпостом українського війська на підступах до Донецька.

Розсипавшись по позиціях, облаштованих у ходах сполучення цієї великої траншеї, розвідники несуть службу, спостерігаючи за противником. Копали траншею та донедавна несли службу на позиціях вздовж неї ті, хто займав цей район восени минулого року, – воїни-розвідники. Серед них – і два брати, молоді й невисокі на зріст, але справжні професіонали військової розвідки.

“Однакові” – так називають їх у підрозділі. Владислав і Ярослав Шульгани – двійнята. Зазвичай вони намагаються бути разом, особливо в бою. Та інколи службові обов’язки ненадовго розлучають “однакових”, утім – далеко один від одного вони все одно не розходяться. Якщо Влад на ВОПі, то Ярик несе службу на спостережному посту чи навпаки. Буває, звичайно, й пліч-о-пліч стоять на крайніх від ворога позиціях, захищаючи Батьківщину й прикриваючи спини один одному.

– “Однакові” ладні й оборону в траншеї тримати, й у розвідвиході задніх не пасуть! – говорить про братів командир. – Звичайно, про всі подвиги й нюанси бойової служби розвідників сьогодні говорити небажано – як і про снайперів, і про спецпризначенців – про нас дізнаються, як правило, вже після війни. Але те, що ці брати вже давно стали професійними розвідниками й вправно несуть службу – факт...

Двійнята прийшли до війська восени 2013 року. І одразу – на контрактну службу. – Ми дуже хотіли служити в армії, а призов на строкову військову службу на той час уже було скасовано, тож одразу пішли на контракт, – розповідає Влад.

Спочатку брати проходили службу в механізованому батальйоні, але мріяли стати розвідниками. Коли ж у розвідувальній роті з’явилися вакансії – декілька осіб поїхали виконувати миротворчу місію в Косово – вони одразу ж здійснили свою мрію.

У розвідці Владислав з Ярославом і зустріли війну. Вже 10 березня 2014 року їх підняли по тривозі й відправили ешелоном на схід. Прибули до Бердянського, звідти – у Сонцеве. А там – увесь район проведення антитерористичної операції в Донецькій та Луганській областях, бойова робота в усіх секторах, а згодом – угрупованнях. За три з половиною роки бойових дій їхня розвідувальна рота лише раз вийшла на чотири місяці з району проведення АТО – для бойового злагодження на полігоні “Широкий Лан”. Решта часу – безпосередньо на передовій.

Владислав – старший солдат, розвідник. Ярослав – уже молодший сержант, командує відділенням. Про свої бойові подвиги хлопці розповідають мало – природна сором’язливість не дозволяє.

– А ти розкажи, як колону нашу визволяли під російським кордоном, як завдяки вмілим діям вашого екіпажу були врятовані сотні життів! – встряє у нашу розмову з одним із братів командир ротної тактичної групи. – Чого я все маю про вас розповідати? Вам і самим є що сказати, хлопці!

Владислав ніяковіє й потроху починає говорити...

– Ну, було, так... Колона одного з батальйонів нашої бригади потрапила під обстріл, тож ми прикрили їх вогнем, дали змогу вийти з-під обстрілу...

Отак. Небагатослівно й сором’язливо. Наче йдеться не про порятунок сотень побратимів, а про звичайний добовий наряд.

Іншого разу, розповідають брати, батальйонна колона зупинилася в полі, особовий склад спішився й зайняв оборону, відкрив вогонь по піхоті противника. Одразу ж із території Російської Федерації по українських бійцях почали працювати “Гради” й ствольна артилерія. Довелося відходити. Таких чи схожих епізодів під час бойових дій, і надто влітку чотирнадцятого року, було чимало. А ще брати виконували окремі завдання командування в Ізвариному, Іловайську, Сніжному, Амвросіївці та інших населених пунктах Донбасу.

Восени хлопці та їхній підрозділ уперше за всю війну у складі бригади повернулися до пункту постійної дислокації частини. Та розуміють, що це – ненадовго, адже підступний ворог ані виконувати Мінські домовленості, ані виводити з української території окупаційні війська поки що, очевидно, не збирається. Отож, після нетривалого відпочинку й відновлення, бойового злагодження вже незабаром для них знову знайдеться бойова робота на сході. Поки останнього рашиста не буде знищено чи вигнано за державний кордон. Що-що, а ту місцину брати знають добре ще з чотирнадцятого – аби був наказ, а розвідники його виконають!

Олексій ТРИГУБ