ЗМІ про нас

“Однакові” ладні й оборону в траншеї тримати, й у розвідвиході задніх не пасуть!”

11 травня 2018 року / газета “Голос України”
Із трьох з половиною років війни безпосередньо на передовій брати-розвідники провели вже понад три роки

Бронетранспортер розвідників підірвався на міні майже одразу після того як виїхав на цю незнайому дорогу. На щастя, обійшлося без загиблих, але п’ятеро бійців дістали поранення й контузії. На тому місці, де мав бути кулеметник Влад, – суцільне місиво з уламків. Був би там він – без “двохсотих” не обійшлося б.

“Однакові” ладні й оборону в траншеї тримати, й у розвідвиході задніх не пасуть!”

– Це ротний так покарав! – усміхається майор Віктор Скатерной. – Поставив у наряд, і хлопчина не поїхав тоді на БТРі...

...Довжелезна траншея завглибшки у людський зріст веде від ВОПу вглиб території, ще донедавна контрольованої противником. Її у донецькому глиноземі розвідники викопали менше ніж за місяць – як і зазвичай, вручну, вклинившись у ворожий тил майже на два кілометри! Просуваючись траншеєю вбік окупованого Донецька, бачиш, що її жовті стіни мають неоднорідну структуру: один шар темніший та, відповідно, твердіший за наступний. І все копалося звичними “бесеелами” – великими саперними лопатами, цими найпершими помічниками бійців за умов, коли підігнати інженерну техніку немає змоги. А як її підженеш туди, де з трьох боків від наших позицій – вогневі точки й позиції апологетів “русского мира”?! Розвідники увійшли сюди, немов гострий ніж через масло, просунувшись дачним селищем між ворожими окопами й будівлями. Увійшли та надійно закріпилися, ставши з цього боку форпостом українського війська на підступах до Донецька.

Розсипавшись по позиціях, облаштованих у ходах сполучення цієї великої траншеї, розвідники несуть службу, спостерігаючи за противником. Копали траншею та донедавна несли службу на позиціях вздовж неї ті, хто займав цей район восени минулого року, – воїни-розвідники. Серед них – і два брати, молоді й невисокі на зріст, але справжні професіонали військової розвідки.

“Однакові” – так називають їх у підрозділі. Владислав і Ярослав Шульгани – двійнята. Зазвичай вони намагаються бути разом, особливо в бою. Та інколи службові обов’язки ненадовго розлучають “однакових”, утім – далеко один від одного вони все одно не розходяться. Якщо Влад на ВОПі, то Ярик несе службу на спостережному посту чи навпаки. Буває, звичайно, й пліч-о-пліч стоять на крайніх від ворога позиціях, захищаючи Батьківщину й прикриваючи спини один одному.

– “Однакові” ладні й оборону в траншеї тримати, й у розвідвиході задніх не пасуть! – говорить про братів командир. – Звичайно, про всі подвиги й нюанси бойової служби розвідників сьогодні говорити небажано – як і про снайперів, і про спецпризначенців – про нас дізнаються, як правило, вже після війни. Але те, що ці брати вже давно стали професійними розвідниками й вправно несуть службу – факт...

Двійнята прийшли до війська восени 2013 року. І одразу – на контрактну службу. – Ми дуже хотіли служити в армії, а призов на строкову військову службу на той час уже було скасовано, тож одразу пішли на контракт, – розповідає Влад.

Спочатку брати проходили службу в механізованому батальйоні, але мріяли стати розвідниками. Коли ж у розвідувальній роті з’явилися вакансії – декілька осіб поїхали виконувати миротворчу місію в Косово – вони одразу ж здійснили свою мрію.

У розвідці Владислав з Ярославом і зустріли війну. Вже 10 березня 2014 року їх підняли по тривозі й відправили ешелоном на схід. Прибули до Бердянського, звідти – у Сонцеве. А там – увесь район проведення антитерористичної операції в Донецькій та Луганській областях, бойова робота в усіх секторах, а згодом – угрупованнях. За три з половиною роки бойових дій їхня розвідувальна рота лише раз вийшла на чотири місяці з району проведення АТО – для бойового злагодження на полігоні “Широкий Лан”. Решта часу – безпосередньо на передовій.

Владислав – старший солдат, розвідник. Ярослав – уже молодший сержант, командує відділенням. Про свої бойові подвиги хлопці розповідають мало – природна сором’язливість не дозволяє.

– А ти розкажи, як колону нашу визволяли під російським кордоном, як завдяки вмілим діям вашого екіпажу були врятовані сотні життів! – встряє у нашу розмову з одним із братів командир ротної тактичної групи. – Чого я все маю про вас розповідати? Вам і самим є що сказати, хлопці!

Владислав ніяковіє й потроху починає говорити...

– Ну, було, так... Колона одного з батальйонів нашої бригади потрапила під обстріл, тож ми прикрили їх вогнем, дали змогу вийти з-під обстрілу...

Отак. Небагатослівно й сором’язливо. Наче йдеться не про порятунок сотень побратимів, а про звичайний добовий наряд.

Іншого разу, розповідають брати, батальйонна колона зупинилася в полі, особовий склад спішився й зайняв оборону, відкрив вогонь по піхоті противника. Одразу ж із території Російської Федерації по українських бійцях почали працювати “Гради” й ствольна артилерія. Довелося відходити. Таких чи схожих епізодів під час бойових дій, і надто влітку чотирнадцятого року, було чимало. А ще брати виконували окремі завдання командування в Ізвариному, Іловайську, Сніжному, Амвросіївці та інших населених пунктах Донбасу.

Восени хлопці та їхній підрозділ уперше за всю війну у складі бригади повернулися до пункту постійної дислокації частини. Та розуміють, що це – ненадовго, адже підступний ворог ані виконувати Мінські домовленості, ані виводити з української території окупаційні війська поки що, очевидно, не збирається. Отож, після нетривалого відпочинку й відновлення, бойового злагодження вже незабаром для них знову знайдеться бойова робота на сході. Поки останнього рашиста не буде знищено чи вигнано за державний кордон. Що-що, а ту місцину брати знають добре ще з чотирнадцятого – аби був наказ, а розвідники його виконають!

Олексій ТРИГУБ