В Україні проживає людина, яка сьогодні є єдиним живим свідком Нюрнберзького процесу, на якому привселюдно було винесено вирок фашизму. Це гвардії сержант, а нині полковник у відставці Йосип Гофман.
Через пекло Великої Вітчизняної війни він пройшов колишнім полковим розвідником, після неї – був особистим охоронцем головного обвинувача СРСР Романа Руденка на Нюрнберзькому процесі
З-під його пера вийшла книга “Нюрнберг застерігає”, де розкриваються сутність і глибина величі подвигу переможців, живих і мертвих, на долю яких випали тяжкі випробування у найкривавіший війні минулого сторіччя. В ній йдеться про покоління, яке, попри величезні втрати та лихоліття, зуміло не просто зламати хребет фашизму, а й вселити на довгі роки в серця народів світу життєдайну віру в добро та найкращі ідеали людства.
“Злочини, які ми намагались осудити та покарати, настільки умисні та… мають настільки руйнівні наслідки, що цивілізація не може терпіти, тому що вона загине, якщо вони повторяться…”, – саме так підсумував хід Нюрнберзького процесу головний обвинувач від США Роберт Джексон. Але до виголошення цих слів довелося подолати довгий воєнний шлях, який пройшов і простий солдат війни Йосип Гофман.
Воєнний шлях розвідника Гофмана
Його воєнна біографія почалася, як і в тисяч його однолітків, 22 червня 1941 року. Безодня війни навіки поглинула його батька Давида Михайловича, який пішов добровольцем на фронт і зник безвісти. Тоді п’ятнадцятирічний юнак разом з матір’ю та чотирирічним братиком покинув рідний Миколаїв і під гуркіт ворожих канонад, розриви бомб долав важкий шлях евакуації до Астрахані. Щоб прогодувати сім’ю, він у неймовірно важких умовах працював землекопом на будівництві залізниці Астрахань-Кізляр, отримуючи за це 400 грамів хліба.
– Ці чотириста грамів приносив на трьох, – згадує ветеран. – Хоча мама завжди віддавала хліб мені і брату… Утомлювався страшенно. Бувало, доки мати збиралась нагодувати мене, я засинав за столом. Отже, в нього був свій рахунок до фашистів. І особистим він став після того, як німецькі окупанти живцем закопали в землю його дідуся та бабусю – простих селян – лише за те, що ті були євреями.
Бойовий шлях рядовий Гофман розпочав стрільцем. З літа 1943 року він – розвідник взводу полкової розвідки. За високі професійні та моральні якості, бойову виучку та героїзм його призначають старшим групи захоплення, а потім – і полкового взводу розвідки.
Про складність і неймовірну відповідальність служби Йосип Давидович згадує коротко: “Ні для кого не було секретом, що фронтового лиха нам дістається значно більше, ніж іншим, що праця наша більш важка та небезпечна. Я жодного разу не чув, щоб хтось позаздрив нашому більш ситному харчуванню, кращому обмундируванню й особливому відношенню до нас полкового начальства. На фронті сама обстановка виховує у воїнів вольові якості, відвагу, особливо – обстановка постійної небезпеки. Як неможливо навчитись плавати по книзі, так і неможливо стати розвідником без тяжких бойових буднів”.
Про те, що він став справжнім асом розвідки, свідчать десятки небезпечних фронтових епізодів і численні бойові нагороди.
– Якось ми вирішили атакувати бліндаж у тилу ворога, щоб захопити “язика”. У бою в мене заклинило автомат, але мій товариш Володя Повага встиг застрелити ворога, що цілив у мене. “Язика» ми захопили. Ним виявився німецький капітан. Я був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня, – розповідає Йосип Гофман.
Досить часто межу між життям і смертю розвідника становили навіть не на години, а секунди. Хоча у засідках і секретах доводилось висиджувати добу та навіть більше. І тут головною зброєю були не тільки ненависть до ворога, а й холодний розрахунок, витривалість, уміння оперативно приймати єдино вірне рішення та, звичайно, віра в товаришів. Саме це і допомогло сержанту Гофману уникати пасток та небезпеки. Навіть тоді, коли на Одерському плацдармі навесні 1945-го довелось у складі зведеної розвідгрупи під шквальним вогнем буквально під носом у фашистів полонити чергового “язика”. Відзнакою за цей подвиг стала медаль “За відвагу”, яка для колишнього розвідника є найдорожчою.
А найважчим періодом випробувань вважає останні дні війни, коли радянські війська штурмували Берлін, коли “після важких фронтових доріг довжиною в тисячі кілометрів залишились лічені метри…
По нас стріляли з кожного вікна, горища, даху. Доводилось вибивати фашистів з кожного будинку, поверху, кімнати. Ворог боронився з відчаєм смертника”, – згадує ветеран.
Судний день фашизму
Йосип Гофман таки подолав ці останні кроки, підбивши підсумок війні своїм автографом на стінах рейхстагу. Та чи міг коли-небудь звичайний сержант-розвідник мріяти про такий вияв довіри, як охорона радянських юристів під час судового процесу над гітлерівською верхівкою? Йосип Давидович пояснює, що на таке рішення командування вплинули кілька факторів. По-перше, військовослужбовці його полку та дивізії виявили мужність і героїзм під час Сталінградської битви, тому представництво саме “сталінградівців” серед охоронців радянської делегації було бажаним. Певну роль відіграв той чинник, що частина сержанта Гофмана дислокувалась у безпосередній близькості від Нюрнберга. До уваги взяли й особисті якості та бойові заслуги бійця.
Кількома рядками неможливо описати всю глибину почуттів і вражень людини, яка стала свідком незабутніх подій тих днів, коли привселюдно було винесено вирок фашизму. Попри те, що, за словами Йосипа Гофмана, його роль на Нюрнберзькому процесі була скромною та обмежувалась конкретними службовими обов’язками – особистою охороною головного обвинувача від СРСР Романа Андрійовича Руденка, цей період для нього став можливістю осмислити велич історичних подій, свідком яких він став.
Кожен день був визначним по-своєму, і ветеран дуже тонко відчував, що кожна мить того часу – це і є історія.
– Коли я кажу, що брав участь у прийомах або їздив на полювання, то це зовсім не означає, що я просто весело проводив час, – говорить Йосип Давидович. – Я завжди був готовий захистити Романа Андрійовича від ворожої кулі. Причому навіть ціною свого життя… І генерал Руденко, хоча і був людиною неоднозначною, але відповідав мені щирим людським ставленням. Після завершення процесу він написав листа командувачу 8-ї гвардійської армії генералу Василю Чуйкову, в якому висловив щиру подяку за мою сумлінну службу та клопотав про надання місячної відпустки.
Ветеран добре пам’ятає атмосферу, що панувала в ході процесу.
На пам’ять про ті події військовики різних країн фотографувалися разом та обмінювалися сувенірами й подарунками. Знімки, на жаль, у Гофмана не збереглися, адже радість спільної перемоги над фашизмом згодом почала затьмарювати завіса “холодної війни”.
Нюрнберг, 65 років потому
– Після повернення з американської окупаційної зони я певний час відвідував різні військові частини, де розповідав про Нюрнберзький процес. У 1947 році вступив до Івановського військово-політичного училища, після якого продовжив військову службу та закінчив її на посаді начальника політичного відділу ракетної армії, – розповідає ветеран.
Кілька років тому доля зробила полковнику у відставці Гофману приємний подарунок. Провідний історик Документального центру в Нюрнберзі доктор Екарт Дітцфельбінгер напередодні відзначення 65-ї річниці Нюрнберзького процесу випадково дізнався, що в Полтаві проживає живий свідок тієї історичної події. Причому чи не єдиний у світі! І можна уявити почуття вченого, коли той зустрівся з ветераном і познайомився з Україною.
– Враження таке, що я гостював у вас не день, а цілий тиждень, – ділився тоді своїми почуттями німецький гість. – Так багато довелось побачити та почути, з такими людьми познайомитись!
У відповідь Йосип Гофман відвідав Нюрнберг. Бачив, як відбувалось відкриття меморіалу “Зал 600”. Побував на пам’ятних місцях, пов’язаних з тими подіями. Спілкувався з німецькими громадянами, ділячись спогадами. Як почесний гість був запрошений на прийом до обер-бургомістра Нюрнберга Ульріха Малі. І той факт, що поважний чиновник приділив особистій бесіді з українським гостем більше часу, ніж передбачено офіційним протоколом, свідчить: Йосипа Гофмана дуже поважають і цінують як унікальну людину.
– Коли Ви були в нашому місті востаннє? – запитав ветерана обер-бургомістр.
– 65 років тому, – відповів той.
– А чому раніше не приїздили?
– Бо ніхто не запрошував…
Обер-бургомістр дуже здивувався й запевнив, що віднині Йосип Гофман – завжди бажаний для них гість.
Ось так переможені висловили свої почуття переможцям. І можна було б порадіти цьому, якби не одна деталь. На форумі, в якому брали участь дві сотні делегацій з Німеччини й інших країн світу, Йосип Давидович одноосібно представляв Україну, не маючи навіть статусу офіційного гостя. Тому цілком можна зрозуміти голову протоколу офіційного прийому, який, без перебільшення, розгубився від того, що нашому ветерану обер-бургомістр міста приділив так багато часу. Але і тут народна дипломатія та вроджена тактовність полтавчанина взяли верх над німецьким педантизмом: гості були просто вражені, коли Йосип Давидович подарував місту чудовий гобелен роботи народних майстринь із селища Решетилівка, що на Полтавщині.
“Немає в мирний час ворога страшнішого, ніж забуття”, – ці слова, що належать письменнику Костянтину Симонову, Йосип Гофман використовує сьогодні як головний девіз своєї багато-гранної творчої та громадської діяльності. Його день починається численними дзвінками з усіх куточків України. Він – бажаний гість для воїнів, учнівської молоді та сивочолих бойових побратимів. Його книга “Нюрнберг застерігає” видавалася вже двічі, до виходу друком готується третє, доповнене і більш змістовне, насичене фактами та історичними дослідженнями.
Із закликом до світу
Як справжній патріот своєї держави він гостро сприйняв неоголошену війну Росії проти незалежної України. Ще навесні минулого року Йосип Гофман звернувся до лідерів світових держав – учасниць Нюрнберзького процесу – із закликом зупинити путінську агресію, що може спровокувати третю світову війну.
“Потурання тим, хто намагається вирішувати питання військовим шляхом, – говориться у зверненні, – це повернення до тих років, коли Гітлер і Сталін ділили Європу, вирішуючи долі цілих народів. Тільки нинішні наслідки будуть більш жорстокими та непоправними. Правителі країн, що недооцінюють цю загрозу, сповідують принцип, що “зубний біль – це дрібниці, коли зуби болять в іншого”.
Поки що “зуби болять” у громадян України та її найближчих європейських сусідів, які відчули на собі смертельні обійми “братнього” СРСР. Адже у пам’яті світової спільноти залишились радянські танки на вулицях Будапешта та Праги, ми пам’ятаємо Вільнюс і ризький ОМОН, саперні лопатки в Баку та Тбілісі, відчули анексію Криму і ще багато-багато чого. А зараз російська армія грає м’язами під псевдопатріотичними гаслами, цинічно та брутально нехтуючи правом наших громадян обирати свій шлях розвитку.
На превеликий жаль, свого часу засудивши нацизм, ми не змогли знищити передумов його відродження у подобі нинішнього російського тоталітаризму. Тож якщо демократичні держави не об’єднають свої зусилля для протидії подальшому розвитку військової ескалації на Сході України, то “зуби будуть боліти” в усього людства…”
Що можна додати до цих слів? Крім того, що в них акумулюються біль і надія, мудрість і віра, глибокий аналіз процесів світового розвитку та висока відповідальність за долю України.
Від усього серця бажаючи здоров’я та наснаги ветерану, дуже хочеться вірити, що його пам’ять, висока громадянська свідомість та оптимізм стануть невід’ємною часткою нашої совісті та національної гідності, яку ми збережемо та передамо прийдешнім поколінням.
Володимир ЛАЗАРЄВ