ЗМІ про нас

“Навколо просто зомбіленд – з тебе все зривають”. Як українські спецпризначенці зробили (майже) неможливе – доставили з Кабулу в аеропорт 700 людей. Розповідає учасник спецоперації

1 вересня 2021 року / інтернет-видання “Бабель”
“Навколо просто зомбіленд – з тебе все зривають”. Як українські спецпризначенці зробили (майже) неможливе – доставили з Кабулу в аеропорт 700 людей. Розповідає учасник спецоперації

Двадцять девʼятого серпня канадська газета The Globe and Mail розповіла про унікальну спецоперацію. Українські спецпризначенці зайшли в захоплений талібами Кабул і вивели звідти групу перекладачів, які працювали з канадськими військовими. Зробити це до них тричі намагалися канадські і американські військові – кожен раз невдало. Деталей української операції канадські журналісти не розповіли. “Бабелю” про них розказав безпосередній учасник спецоперації, співробітник Головного управління розвідки – Олег. Зі зрозумілих причин його прізвище ми не називаємо. Ось як це було – майже як у бойовиках.

Коли і чому ви опинилися в Кабулі?

Це була спецоперація, так звана евакуаційна місія. Задачу поставило керівництво країни в щільній координації з МЗС, міграційною службою та іншими. Вона почалася 16 серпня, а 28 числа ми повернулися назад. На жаль, забрати вийшло не всіх, і зараз ми опрацьовуємо ще кілька сценаріїв евакуації решти людей.

Але аеропорт Кабулу вже в руках талібів, тож ви плануєте евакуацію іншими шляхами?

Невідомо.

Ви прилетіли в Кабул 16 серпня – на наступний день після того, як таліби увійшли в місто. Що ви там побачили? Що відбувалося в Кабулі, в аеропорту?

Аеропорт був розділений на дві частини злітною смугою. Північну частину – військову – контролювали коаліційні сили. Ми перебували там.

Іншу частину – цивільну – контролювали таліби. До речі, росіяни заявляють, що вони вивезли з Кабулу 500 людей, в тому числі українців. Їхні літаки ми бачили – вони стояли якраз на боці талібів, а ось завантаження не зафіксували. Припускаю, що його або не було, або мова про невелику кількість людей.

Тобто у росіян була домовленість із талібами?

Скоріше за все, так. Вони забирали людей з тієї частини. І в місті ми росіян теж не бачили.

Так ось, контингент коаліційних сил, який перебував у аеропорту, за його межі не виходив. Яким чином наші партнери привозили людей, мені невідомо. Але забирали вони їх уже безпосередньо в гейтах біля входу в аеропорт. Там було кілька периметрів, обгороджених стінами. В одному периметрі людей оглядали, щоб не було вибухівки або зброї, а далі везли до точок, де збирали біженців, потім підвозили до літаків, вантажили, і вони летіли. Темп був божевільний – іноді літаки прилітали і відлітали кожні 5-7 хвилин.

Ці літаки забирали біженців?

Так. В аеропорту все було впорядковано. Ми розуміли, де перебувають турки, азербайджанці, британці, американці, німці. Останні до нас підходили, ми пропонували допомогу.

У місті в цей час був хаос – не припинялася стрілянина, бігали люди, повсякчас була загроза вибухів. На вулицях було багато жінок з дітьми. Здавалося, їх більше, ніж чоловіків. Аеропорт буквально брали в облогу люди, які хотіли полетіти з країни.

Давайте докладніше поговоримо про ваші завдання – що саме ви мали зробити в Кабулі?

У нас була одна задача – евакуація людей згідно зі списками, які передало Міністерство закордонних справ. У пріоритеті були громадяни України та члени їхніх сімей – ми не могли розбивати сімʼї, тому забирали всіх. Далі – ті, у кого є дозвіл на постійне або тимчасове проживання в Україні та члени їхніх сімей. Якщо була можливість, ми не відмовляли громадянам з країн-партнерів – з Європи, Північної Америки, Великої Британії. Єдина умова – у них повинні бути документи.

Як відбувалася евакуація? Ви знали місце, де перебували люди, і йшли туди?

Ми в соціальних мережах створювали координаційно-інформаційні групи і говорили людям, в які точки вони повинні дістатися.

Ви називали точки в місті?

Спочатку говорили гейт в аеропорту, через який вони повинні були заходити. Але до гейту часто просто неможливо було дістатися. Люди зупинялися в заторі або упиралися в натовп і не могли заїхати. У таких випадках ми проводили піші операції – виходили за межі аеропорту і супроводжували людей пішки. Це було складно. Потім вирішили, що краще збирати людей в автобуси і намагатися завозити через ворота, які контролювали американці.

Ми також забирали людей з самого Кабулу. Ходили туди, куди не виходив більше ніхто – ні британці, ні американці. Коли потрапляли за перший периметр аеропорту, вивантажували всіх з автобуса, розділяли чоловіків і жінок, проводили повний огляд і змушували викидати їжу, воду і швидкопсувні продукти. У нас було своє харчування – сухпайки. Потім звіряли списки з документами і везли людей безпосередньо до літака, де вони чекали вильоту.

Евакуаційна місія в місто – це вилазки під прикриттям чи ви йшли туди у формі?

У формі, у повному обмундируванні.

Але в місті були таліби, як вони реагували?

Вони звикли, що в їхній країні перебувають військові коаліційних сил. А наше обмундирування мало чим відрізняється від форми провідних країн світу. Єдине, що нас видавало, – яскраві кольорові прапорці України. Ми чіпляли їх всюди – на шоломи, на плечі. Ми хотіли, щоб люди з українським громадянством бачили, що ми українські військові. А по відношенню до талібів ми поводилися не ворожо, але, звичайно, були на сторожі.

Потрібно розуміти, що в Кабулі анархія і хаос. Закони не працюють. Якщо громадянин Афганістану вбʼє свого співвітчизника, ніхто не помітить і не нестиме відповідальність. Якщо ти вийшов в місто без зброї, є ймовірність, що назад в аеропорт уже не повернешся. Наприклад, ті 12 українців, з якими ми звʼязувалися, розповідали, що не можуть вийти з бази, яку охороняли, тому що навколо просто зомбіленд: з тебе відразу все починають зривати, відбирають сумки. Під час кожного свого виходу ми всім своїм виглядом показували, що повинні вивести людей і зробимо це за будь-яку ціну.

По скільки людей ви виводили за раз?

По-різному, мінімум 15, а найбільша група була 29 людей.

І скільки таких вилазок у вас було?

Кожного дня ми виходили в місто по 3-4 рази, бувало – безрезультатно. Іноді люди не могли себе ідентифікувати, і ми їх просто не знаходили. А залишатися в місті довго було небезпечно, потрібно було повертатися в аеропорт.

Тобто таліби могли зібратися і атакувати?

Звичайно, але складно було не тільки в місті. Ми виходили і до воріт Abbey Gate, де потім стався теракт. Там теж дуже важко когось знайти. За воротами система лабіринтів з колючого дроту, яку потрібно обходити. Крім того, уздовж периметра аеропорту в тому місці тече річка, схожа на нашу річку Либідь. І ось в ній стоять афганці – по пояс у воді, в повній антисанітарії, махають паспортами і просять, щоб їх звідти забрали. Там шум, гамір, складно когось знайти, а якщо знайшов – потрібно ще докричатися і якось дістатися.

Тих, кого за першим разом не змогли забрати, ви потім знайшли?

Частину – так, а частина людей з якихось причин не добралася: чи то блокпости якісь не пройшли, чи то просто не встигли. Там одночасно треба було координувати дії всіх: і групи, яка виходить, і людей, які приїжджають, і групи, яка зустрічає – це складно. До того ж афганці з українськими паспортами, скажімо так, трохи неорганізовані і налякані – вони панікують. Щоб тебе почули, треба було повторити три рази, а радіозвʼязку в нас не було, тільки соцмережі.

Розкажіть, як ви евакуювали тих 12 хлопців, які були на військовій базі?

Вони колишні військові, тому з ними було легше. Вони досить організовано дісталися до гейту, ми їх там зустріли.

До вас ні американці, ні канадці не змогли евакуювати перекладачів, які допомагали канадським військовим. Провалилися три операції. Як вийшло у вас?

Я, по-перше, не знаю, які пріоритетні завдання стояли перед ними. Чи мали вони виходити з аеропорту — можливо, у них свої внутрішні інструкції, можливо, їм не дали дозвіл на вихід. Але на момент, коли ми виводили канадських журналістів, канадського контингенту в аеропорту вже не було.

Канадців і американців ви виводили з міста?

Так. Я не скажу, що їх було багато. Була невелика група в складі групи з людей за списками МЗС. Нашим пріоритетним завданням було забрати їх.

Розкажіть, як проходила евакуація перекладачів?

Так само, як і інших. Я не знаю, хто саме з ким контактував і як організовував. У нас були списки, були контактні особи, з якими треба було звʼязатися. Це була одна з кількох задач, ми працювали, як конвеєр – забираємо тих, потім тих, а потім ще тих. Ми все одно виходили в місця, де були автобуси з цими громадянами, тому в нас була можливість їх забрати.

А як все це виглядало в деталях? Ви пішли за канадцями, у вас були номери автобусів і місце, де ви повинні їх забрати...

Ми йшли по периметру автобусів і дивилися, чи немає несанкціонованого доступу в автобус, чи ніхто не намагається туди залізти, кинути в них щось.

Це прямо картинки з бойовиків...

Воно десь так і було.

Скільки людей ви змогли евакуювати?

Близько семисот: українці, канадці, громадяни інших країн, в тому числі журналісти, перекладачі, співробітники недержавних організацій.

Тобто всі люди, яких привезли наші літаки, без вас на борт би не потрапили?

Без супроводу увійти в аеропорт не можна. На вході стоїть військовий блокпост, і за ним самостійно пересуватися заборонено, тільки організовано, у супроводі військових. Звичайні громадяни не можуть підійти до воріт навіть на 200 метрів, в тому числі до Abbey Gate.

Біля цих воріт стався теракт. Правда, що ви вивели людей звідти незадовго до нього?

Так, це було біля Abbey Gate. Там поруч із річкою дуже вузький прохід і завжди багато людей. Із зовнішнього боку вхід контролюють таліби, внутрішній периметр – американці і британці. Тобто щоб пройти, треба проминути і тих, і інших. Звичайна людина там без огляду не пройде. Як туди потрапив смертник, мені не дуже зрозуміло. Він підірвав себе в натовпі людей біля річки, між містом і аеропортом.

За годину до теракту ми намагалися через ці ворота вивести людей – таліби їх чи то не пускали, чи то вони не могли пробитися крізь натовп. Ми рекомендували їм показувати українські паспорти, тому що іноземців таліби пропускають більш охоче. Теракт стався, коли нас там вже не було.

Які ще труднощі були під час операції?

Окремо хочу відзначити екіпаж нашого літака Іл-76 – це фахівці найвищого класу з 25-ї бригади транспортної авіації. Це літак імені Олександра Бєлого — командира екіпажу, який збили під Луганськом в 2014 році.

Всі шість рейсів зробив один екіпаж?

Так, на злітне поле Кабулу не кожен пілот може посадити літак, тим більше такий важкий, як Іл-76. Навколо аеропорту гори. Тому для посадки треба або різко спускатися після перевалу і потім швидко вирівнювати літак, або по спіралі заходити на посадку і злітати так само, а це ще небезпечніше, тому що весь цей час літак – потенційна ціль для ракетно-зенітного комплексу. Можна було втратити всіх за один раз.

Що вас найбільше вразило чи шокувало?

Мене вразила безнадійність. Ці події відкинули афганців на 20-40 років назад. У нас були випадки, коли в наші автобуси силою пробиралися люди, і нам доводилося їх ідентифікувати і витягувати.

Ще мене вразили діти. У цьому натовпі біля гейту були сімʼї з дітьми на руках. Навколо стрілянина, постійна агресія, іноді натовп розганяли світло-шумовими гранатами, а діти прямо біля вибухів чекали, щоб скоріше забрати гумові ковпачки – вони не бояться ні вибухів, ні стрільби.

Ще коли ми опитували людей біля літака, зрозуміли, що жінки нічого не можуть без чоловіків — ні пройти, ні відповісти. Підходить до мене сімʼя, я починаю їх переписувати, кажу: “Фатіма”, чоловік показує, мовляв, вона сидить там. Я прошу її підійти. Питаю: “Ви говорите українською, російською або англійською?” Вона мовчить і на нього дивиться, щоб він відповів. Він відповідає: “Ні, вона не говорить”. Я запитав, чому він за неї відповідає, адже їй доведеться спілкуватися з людьми, водити дітей в садок, ходити в магазин, їй треба вчитися комунікувати. Він пообіцяв, що вона навчиться.

Словом, за мірками середньостатистичного українця там страшно. Це війна, там стріляють. Людське життя там в принципі нічого не варто. Коли хтось падав з шасі літаків, люди на злітному полі майже ніяк не реагували – це видно на відео. Так само вони ставляться до убитих і розчавлених людей у натовпі.

Ваша евакуаційна місія – це видатна історія чи такі евакуації відбуваються часто?

За всю історію незалежної України таких операцій не було ніколи. Не кожна навіть супер розвинена армія світу зважиться провести таку операцію в тих умовах, в яких її провели ми – дуже високий ризик і велика небезпека для евакуаційної групи. Розумієте, такі операції проводять не для того, щоб собі памʼятник поставити, вони дійсно свідчать про високий рівень підготовки людей, які в ній беруть участь.

Скільки готують такі операції?

Довго. Це не один, не два і не три дні. Це хоча б тиждень.

Скільки людей було в групі чи це секрет?

Не скажу вам. Не сто людей. Достатньо, щоб і оборону тримати, і літак охороняти. Стовідсоткової безпеки на території аеропорту немає, тому якась частина людей забезпечувала охорону літака. Потім, коли літак полетів, ми залишилися в аеропорту і зайняли одну з будівель на його території, організували її охорону. На той момент американці почали знімати охорону з зовнішніх периметрів і була висока загроза штурму [талібів] – ми готувалися тримати оборону і приймати бій.