Офіцера з позивним “Літьоха” добре знають та поважають в одній із гвардійських механізованих бригад, що входить до складу сил ОТУ “Луганськ”.

Він начальник розвідки механізованого батальйону, сміливий воїн, грамотний командир та розвідник. Цьому хлопцю з Донеччини довелося воювати в районі ДАПу, селища Опитне, під ворожим вогнем кілька разів вивозити поранених бійців до метеостанції, при чому з осколком в нозі, тримати “опорник” під назвою “Мурашник” та безліч разів ходити на бойові виходи зі своїми розвідниками.

Про це та інше з власних уст героя нашого матеріалу: “Я народився та виріс у Краматорську. Навчався в одному із цивільних вишів, працював у різних приватних фірмах та навіть довелося бути круп’є в казино. Проте ніколи не здогадувався, що колись стану військовим, тим паче бойовим офіцером.

Коли Збройні Сили звільнили моє рідне місто, я твердо вирішив захищати Україну в батальйоні “Донбас”. За кілька днів нас повинні були відправити в район Іловайська, однак Бог відвів… Один із наших авторитетних офіцерів з позивним “Майор” першим вирішив перевестися до гвардійського з’єднання, яка тоді вела активні дії під Донецьком. За ним пішло багато людей, в тому числі і я. В бригаді ми інтенсивно готувалися, приводили в належний стан бронетехніку та озброєння. Спочатку мене призначили командиром БМП-2, а згодом прийняв механізований взвод, так як свого часу закінчив військову кафедру. Згодом наш підрозділ погрузили на залізничні платформи та ешелоном відправили під Красноармійськ (нині Покровськ). За кілька днів зведена група (дві БМП та одна МТЛБ) від нашої роти виїхала в район ДАПу проводити розвідку боєм. Однак, наші хлопці потрапили у засідку. Тоді в бою загинув сержант Андрій Фігурний…

За кілька днів, весь підрозділ відбув на передній край. У Тоненькому наш тодішній комбриг полковник Олег Мікац разом із полковником ВДВ з позивним “Кремінь” поставили бойові завдання лобовій (2 танки та 4 БМП) та фланговій групі (3 БМП та 2 танки). Перша повинна булла після артпідготовки атакувати Іверський монастир, де були добре обладнані ворожі позиції. Я входив у флангову групу, і нам необхідно було рухатися в сторону ДАПу. В новому терміналі, на середніх поверхах були наші “кіборги”, тож вогонь потрібно було вести виключно по “0” та “4” поверхах. Із розбитою “пожежки” також могли працювати ворожі кулемети, які можна було “потушити” вогнем з БМП. Обмінялися частотами, ще раз уточнили завдання своїм екіпажам. І пішли вперед. Заходили через Опитне в сторону метеостанції. По нам відкрили вогонь, підбили нашого “мішку”... Цілей я так і не бачив, орієнтувався по трассерам.

По броні сипали кулі різного калібру, поряд рвалися снаряди, одна із куль пробила борт та поранила мого командира машини. Пропав зв’язок. Як потім стало відомо, це працювали ворожі засоби РЕБ. Ми зупинилися, щоб витягнути пораненого сержанта.

Тим часом десант іншої “бехи” спішився, бійці встали за броню ланцюгом та пішли вперед. За кілька хвилин їх накрило мінометним вогнем, на щастя всі осколки прийшлись по кінцівкам. Моя піхота почала на ходу спішуватися та прориватися до диспетчерської вежі. Я же поїхав евакуювати поранених. Мою гармату заклинило через 15 пострілів, тож довелося вести вогонь лише з кулемета.

Зібравши “300-х”, проскочивши диспетчерську, залетіли на метеостанцію. Там тоді стояв “Правий сектор”. Навколо пробиті стіни, свистять кулі, однак не знаю, чому побіг стукати у фіртку. Добре, що не поліз через дірки, адже вони були заміновані. Занесли туди поранених і негайно за іншою партією.

Вивозили їх на одній машині, за нею менше всього полювали. Після вигризки другої партії, поряд розірвалася міна. Щось сильно вдарило в ногу і припекло. Однак швидко встав та, шкутильгаючи, сів на броню. Болю не відчув, сильно хотілося пити, в крові вирував адреналін. Потім нога вкрилася кіркою, це застигла на морозі кров. “Сепари” постійно гатили, видимості обмаль, болотом заляпало всі тремплекса. Скомандував механіку не смикати за важелі. Щоб не іти в сліпу, довелося відкрити люк, а тут перед обличчям пролетів боєприпас з СПГ. На щастя не зачепило. Так здійснили чотири ходки за пораненими, причому тоді вже заклинило і кулемет. На броні все ще був ПТУР, на випадок, якщо перед нами з’явиться ворожа машина. Раптом поступила команда негайно вивезти “300-х” у Водяне. Там мені обробили рану та відправили у шпиталь. Коли рідні дізналися, що я поранений, мій батько Сергій теж пішов на фронт добровольцем. Воював в Пісках, причому також в тій же частині, лише в іншому підрозділі. В бою отримав сильну контузію та був комісований.

Після лікування я повернувся на “передок”. Моя рота тоді утримували 17-ту висоту, штучну земляну насип, яка неподалік злітної смуги летовища. Її бойовики назвали “Мурашник”. Будували укріплення в ручну, техніка туди не могла підійти. Своїми руками ми зробили із неї такий невеликий “Сталінград”. Там нас по шість годин крила “арта”, не даючи підняти голови. Позиція в тактичному плані була досить відмінною, з нею ми мали змогу спостерігати за переміщенням ворожої техніки в районі “Метро”, Нового терміналу та селища Жаб’яче. Із настанням чергового перемир’я, обстріли зменшилися, однак по нам все ще працювали танки та БМП, навіть були і штурми. Особливо дошкуляла ворожа “беха”, яка виїжджала зі сторони метеостанції. Однак молодший сержант Корнієнко підбив її ПТУРом. Згодом очолив батальйону розвідку, підписав контракт.

Був випадок, коли я разом з групою виявив всі вогневі сили та засоби противника: бронетехніку, важке піхотне озброєння та бойовиків. Ми тоді потрапили під сильний вогонь, але на щастя залишилися живими та неушкодженими. На схему були нанесені всі ці важливі данні.

Скажу так: найвища нагорода для офіцера – це повага та довіра його підлеглих. А її можна заслужити лише в боях. Бійці повинні переконатися, що ти не злякаєшся чи не розгубишся, а в першу чергу подбаєш про них і підеш з поля бою останнім”.

Валентин ШЕВЧЕНКО