Олексій Угня із Херсонщини до війни був звичайним чоловіком: працював у своєму селі, їздив на заробітки. Але з початком бойових дій проти російських окупантів він пішов служити у розвідку в 74-й окремий розвідувальний батальйон і донині не полишає війська.
Олексій підтримував Майдан 2014 року, проте не міг попасти туди з низки причин. Оскільки в його сім’ї були маленькі діти, потрібно було заробляти гроші. У рідному селі було ніяк заробити. Тож Олексій поїхав до Москви. Перший раз вдало з’їздив – заробив чимало. За другим разом опинився в Росії якраз тоді, коли розпочалася активна фаза війни в східних регіонах України. Фірма, у якій чоловік працював, не заплатила людям кошти за виконану роботу. Він переїхав в інше місце, де працювали молоді донеччани, які повтікали від бойових дій. Ці хлопці запитували Олексія: “Херсон – це Донбас? Ні! Значить ти бандера!”. Ці слова дуже вплинули на нього, він подумав: “Напевне, нам потрібно вчити краще свою історію, напевне, ми справді бандери”. Отримавши розрахунок на роботі, він приїхав в Україну, пішов добровольцем у військкомат, а звідти – воювати проти росіян. Перед від’їздом на війну батько Олексія запитав його: “Невже так припекло?”. “Так”, – відповів син татові й відправився на Схід України, де тривали важкі бої.
Це був 2015 рік, шоста хвиля мобілізації. Серед бійців можна було зустріти бізнесменів, багатих фермерів, банкірів, які копали окопи з учорашніми п’яницями й безхатьками. Як згодом сказав один зі знайомих Олексію: “Як би не ця йо..ана війна, ми не відчули б себе українцями”.
Олексій до сьогодні пригадує свій перший бойовий вихід. Група бійців, у складі якої перебував Пельмень – таке псевдо дали йому хлопці, – вийшла за лінію фронту в село Кам’янку, що поблизу Авдіївки, яке на той момент перебувало ще під контролем російських окупантів. Там розміщувалася наша спостережна камера, яка перестала подавати сигнал. Як виявилося, ворожі солдати перерізали кабель і замінували територію біля камери. Українським бійцям потрібно було зайти на ворожу територію і зняти камеру.
“Я весь тремтів, коли виконував це завдання, адже в будь-який момент вороги могли підійти до нас і розстріляти, проте все обійшлося”, – пригадує Олексій. Після Кам’янки в хлопців ще було чимало розвідувальних виходів, попереду завжди йшов покійний Олександр Колодяжний, потім командир роти Старий і Пельмень із побратимами. Вони збирали інформацію про особовий склад російських найманців, їхню техніку, прикривали групи БПЛА, які виконували свою роботу. Проте по-справжньому грандіозна бойова операція мала відбутися згодом.
Командування ЗСУ і безпосередньо 74-й ОРБ запланували тактично поліпшити своє становище й захопити величезний промисловий масив на околиці Авдіївки, так звану промку, себто промзону. У бойовій операції також брали участь підрозділи 58-ї бригади ЗСУ й добровольці.
Кілька груп заходили на цю територію, російські окупанти не очікували від наших воїнів такої сміливості, тому в перші дні жодної протидії їм не було. Навіть більше, коли вся промзона аж до Ясинуватської дорожньої розв’язки була під контролем українських військ, тодішній ватажок терористів Захарченко впевнено говорив по телебаченню, що вони контролюють цю територію.
Спочатку російські найманці пробували вибити наших воїнів зі стрілецької зброї різного калібру: кулеметів, АГС, СПГ, та це їм не вдавалося. Українські воїни перекривали їхнім ДРГ шляхи наступу, доброволець Володимир Регеша (Санта) знищував їхню живу силу з гранатометів. “Мій командир Олександр Старина перед заходом на промзону сказав нам: “Це буде другий аеропорт, я вам обіцяю. Я не був у ДАПі, але те, що творилося згодом на промці, запам’яталося мені надовго. У першу ніч, коли я стояв на посту з побратимами Парусом і Тофом, мені прилетів осколок від гранати – урятував бронежилет. Наступного ранку до мене біг веселий Старий і кричав: “Вітаю, ти пройшов перше хрещення”, – пригадує ці події Олексій.
На дачах, що неподалік промзони, тоді стояли бійці 53-ї бригади ЗСУ, але між хлопцями із 74-го окремого розвідбатальйону й ними взагалі не було комунікації. Бійці з 53-ї вночі влаштували величезний бій із кремлівськими найманцями, проте їм боєкомплекту вистачило тільки на пів години. Тоді вони вирішили замінувати підходи до своїх позицій і йти до розвідників, щоб позичити патронів. Пельмень із друзями почули, що хтось до них крадеться вночі, звели зброю в бойову готовність, щоб відкрити вогонь. Вони не знали, що це бійці з 53-ї бригади ЗСУ. Розвідники вирішили підпустити незнайомців ближче, і в останній момент, сумніваючись, хтось із побратимів Олексія закричав: “На землю, руки в гору”. У відповідь прозвучало: “Свої, свої, свої!”. На щастя, дружнього вогню вдалося уникнути. Наступ наших військ на цій ділянці фронту тривав до точки, де розміщувався так званий будинок Павлова (так, аналогії зі Сталінградською битвою нерідко виникають у сучасних конфліктах). Далі нашим хлопцям не давали команди наступати, не звучало політичного рішення, хоча всі передумови для цього були.
Російські найманці відповідно пробували відбити втрачені позиції, працювали їхні БМП, танки, міномети, але наші хлопці стояли на місці. Терористи викладали відео з-під моста, посту ДАІ, який був навпроти наших позицій, де показували, як стріляють по українських воїнах. Наші бійці переглядали ці відео, вираховували вогневі точки ворога й знищували їх. Хоча був промах також із нашими позиціями. До українських захисників приїхали журналісти, зробили репортаж про бої в промзоні й висвітлили окремі елементи наших позицій. Російські окупанти зорієнтувалися й почали гатити туди – така журналістська необережність принесла чимало лиха українським військовим.
Після півтора року служби з мобілізації Олексій повернувся додому, але вже через два місяці почав думати, що знову потрібно їхати воювати. В одному регіоні з ним жив його бойовий побратим на псевдо Комар. Вони зустрічалися час від часу, обговорювали можливість поїздки на війну, тим більше що мирне життя вже їх не влаштовувало. В окопах були їхні справжні друзі, які готові на все заради перемоги над ворогом. Комар поїхав першим на фронт, Олексій провів його до Маріуполя. Вийшовши з автобуса, вони закурили, а в цей час речі Комара поїхали далі. “Сергій, може повернемося додому, іншим разом приїдеш у частину?” – запитав Олексій свого друга, але той категорично відмовився й пішов оформлятися. Пельмень узяв тим часом своє запрошення від частини й поїхав додому готуватися — це було востаннє, коли він бачив свого друга.
Через три дні Олексію зателефонував побратим Карсон – сказав, що Комара вбили російські окупанти. Згодом він теж приїхав на фронт і підписав уже контракт із 74-м окремим розвідувальним батальйоном. Це був 2018 рік.
Хоча характер бойових дій змінився, але стратегія війни не змінилася для наших розвідників. Олексій із побратимами під Маріуполем займали сіру зону, допомогли лінійним підрозділам утримувати вже зайняті позиції.
Через кілька місяців їх перекинули знов на промзону, планувалося, що спільно з бійцями ДУК “Правий сектор” готуватиметься подальший наступ, але знов у командування не було політичної волі. Тому всі плани на місцях зводилися нанівець через слабодухість військового керівництва.
Олексій Угня перебуває на війні вже п’ять років, проте ще не втомився, він готовий воювати та знищувати ворога. “Це не я прийшов на російську землю, а вони прийшли до нас зі зброєю, тому мають бути знищені. Їх не потрібно жаліти: це нелюди, шлях яких має закінчитися в землі. А наша країна має бути вільною від російської нечисті. Тому ніякого перемир’я з терористами”, – каже сьогодні боєць 74-го ОРБ на псевдо Пельмень.