До Дмитра додому їхала, очікуючи побачити зневіреного хлопця, який після важкої операції ледь не втратив надію на повноцінне життя. Натомість зустріла усміхненого худорлявого татуся, який ніжно бавився зі своєю п’ятимісячною донечкою, на обличчі якої сяяла щаслива безтурботна посмішка. За зовнішнім виглядом цього чоловіка ніколи не здогадаєшся, що він – учасник бойових дій, інвалід війни, який неодноразово опинявся на межі між життям і смертю, захищаючи волю України на Донбасі. Сержант Дмитро Карпіч тричі виконував бойові і спеціальні завдання в зоні АТО. Він – розвідник. Він той, хто завжди попереду…
Чомусь більшість вважає військових розвідників такими собі велетнями, обвішаними різноманітною зброєю, що йдуть уперед, поливаючи все навкруги кулями та вогнем… Та це далеко не так. Справжні розвідники на вигляд не вирізняються нічим особливим. Їх екіпірування складається за принципом – нічого зайвого, лише те, що потрібно для виживання та виконання поставленого завдання. І головне, розвідники не люблять шуму. Їхня робота – тиха: залишитися непоміченими і якомога більше дізнатися про плани ворога.
Спокійний і врівноважений Дмитро мало розповідає про нюанси військових операцій, бо це, мовляв, може нашкодити комусь із його побратимів. А бойових операцій на його рахунку чимало. У свої 27 років він виглядає мудрим і досвідченим. Недарма ж розвідку називають очима й вухами командирів, підрозділів, штабів. Цим хлопцям неабияк довіряють по всій лінії фронту.
– Професія розвідника – це, найімовірніше, покликання. Неможливо змусити людину виконувати завдання, йти майже на смерть, коли вона цього не бажає й не впевнена у собі та своїх бойових побратимах, – переконаний Дмитро. – Після строкової служби залишився на контракт при частині Головного управління розвідки. Коли 2014-го на нашу землю вдерся агресор, поїхали до Краматорська. Звідти нас і направляли на різноманітні завдання.
Дмитро часто потрапляв під ворожі обстріли. Бувало, що хлопці просто не мали можливості підвести голову, маскуючись, сиділи у секретах по десять-дванадцять годин на добу. Працювали “під прикриттям” групами по п’ять осіб. Маршрут руху завжди був різний. Розвідники виявляли зосередження великих сил противника у ближньому секторі, перешкоджали окупантам влаштовувати підступні напади, з’ясовували розташування груп противника, визначали маршрути пересування важкої техніки, спілкувалися з місцевим населенням, від якого неодноразово отримували важливу інформацію.
– Кожну операцію планували заздалегідь, прораховували можливі наслідки, але несподіванок було не уникнути, доводилося час від часу діяти по ситуації, – зізнається Дмитро Карпіч. – Не завжди вдавалося точно розрахувати час на виконання поставленого завдання. Більше того, неодноразово потрапляли у вороже оточення. Опинялися на захопленій території, стикалися з окупантами лоб у лоб. Та найважче було сидіти під обстрілами з “Градів”. Бувало момент усвідомлення того, що від тебе взагалі нічого не залежить. Нас обстрілювали з окупованої території…
Перша поїздка для Дмитра була найважчою. Вдома на чоловіка чекали дружина із сином Даниїлом. Молодій жінці тоді діагностували гіпертонічний криз. П’ять діб вона не могла додзвонитися до коханого. І цей стан невідомості позначився на її здоров’ї.
– Діму в частині цінували та покладали на нього великі надії, – приєднується до розмови дружина Оксана. – І що б я не говорила, чоловік все одно поїхав би боронити державу. Бувало таке, що зв’язок з ним був відсутній по кілька діб. Розуміла, що він на завданні. Не знаходила собі місця. Вмикала і вимикала телевізор, боячись почути прізвище коханого серед загиблих. Жила в очікуванні. Днями не випускала з рук телефон. І лише знайома мелодія та рідний голос у слухавці повертав мене у реальність. Опанувала себе, вірила й молилася за нього…
Вдруге розвідник Карпіч потрапив на Схід України у березні 2015-го. Тоді завдяки Мінським домовленостям обстріли дещо зменшилися, але небезпека для наших захисників нікуди не зникла. Дмитро з побратимами провів кілька успішних спецоперацій, щоденно виконував важливу для наших підрозділів роботу.
– Під час третьої ротації, що тривала у 2016-му, об’їхав усі “нульові” позиції – від Станиці Луганської до Маріуполя. Натикалися на ворожі танки, вогонь з “Градів”, перестрілки та бої, потрапляли у складні ситуації. Однак поставлені завдання виконали. Крім цього, нам вдалося виявити серед місцевого населення багатьох зрадників, котрі працювали на терористів. За тих “змивачів” інформації особливо прикро, – каже Дмитро. – Відтоді святкую свій другий день народження. Якось мені довелося пройти небезпечну місцевість неподалік села Кодема на Донеччині й дістатися українського блокпоста. Дорогою нашу групу насторожила несподівана тиша. Навколо – жодної живої душі. Коли дісталися визначеної позиції, наші бійці сторопіли, почали обіймати й вітати з днем народження. Згодом виявилося, що разом із товаришем пройшли кілька кілометрів замінованим бойовиками полем й дивом вціліли. Через кілька днів не поталанило. Отримав контузію…
За оборону рідної землі від російських окупантів Дмитро був відзначений командуванням Головного управління розвідки Міністерства оборони. Його нагороди сьогодні прикрашають кімнату Дмитра й постійно нагадують сержанту про війну, яку він пройшов із мужністю.
– Коли повернувся додому, відчував слабкість та болі. Підвищувалася температура тіла. Втрачав вагу. Потім відкрилися дві внутрішні кровотечі. У Києві мене оперував військовий хірург Ігор Петрович Хоменко. Він врятував мені життя. Це було 18 червня 2017 року – у мій день народження, який лише завдяки цій людині не став днем смерті… Йому буду вдячний, скільки житиму! А ще дякую хлопцям з військової частини, які постійно підтримували, – розповів учасник бойових дій.
Після операції минув рік. На службу Дмитро Карпіч не повернувся за станом здоров’я. Він – інвалід ІІ групи. Однак військовий розвідник радіє життю, хоч йому довелося пройти нелегкі випробування.
Нині він пишається двома найціннішими подарунками життя – своїми дітьми – 5-річним Даниїлом та 5-місячною Валерією. Для нього вони – найбільша гордість.
Сім’я Карпічів цінує кожен прожитий разом день та дякує Всевишньому за можливість бачити небо й сонце. Тривала розмова про війну зморила маленьку Лєру, яка тихенько заснула на руках у батьків. Ця крихітка ще не розуміє, що таке війна, на якій міг загинути її татко… Для України – мужній захисник, а для неї – турботливий і ніжний!
Сніжана БОЖОК