Він став другим з початку цієї війни, хто вижив після зустрічі з міною ОЗМ-72. Як справжній розвідник, Михайло небагатослівний, коли мова заходить про службу і бойові завдання. Попри нелюдські випробування, що випали на його долю, воїн сповнений віри, оптимізму, внутрішньої духовної сили й вдячності усім, хто підтримав молитвою чи справою.

Воїну 130-го розвідувального батальйону солдату Михайлу Зембі 52 роки. Він проходив строкову військову службу ще в радянські часи. Потім професійним військовим себе не бачив. Нічого спільного з армією не мав. Працював радіомеханіком. Доки не вирішив, що повинен бути на передовій, разом із хлопцями, які захищають нашу державу.

Як почалася Ваша служба?

Я пішов до військкомату і підписав контракт на три роки. Я сам радіомеханік. Електрика, проводи – це моє. На війну йшов із цим. Хотів допомогти і реально допомагав. Усюди, де ми поселялися, прокладав та ремонтував електрику, потім став ремонтувати машини. Намагався бути потрібним і в інших сферах. Заступали в наряди. Несли бойове чергування. А потім було бойове завдання в Золотому. Так треба було. Про це мені хочеться розказати більше. Сам дивуюся, як усе склалося.

Розкажіть про той бій

Я там робив свою роботу. Наступив на цю міну. Вибух. Усе пам’ятаю: як нога защеміла, заболіла. Мене повалило на бік відразу так. Я лежу. Кричу, звичайно. А хлопці чекають. Не розуміють: може це атака, адже від них вибухнуло за п’ять метрів. Як водиться, після вибуху “заговорила” стрілецька зброя. Миттєвості, але сприймаються, як вічність.

Потім старший групи дав команду надати допомогу мені першому. Це уже з його слів. У нас, слава Богу, було все: турнікети, шприци, усі медичні засоби. Хлопці почали зупиняти кров. Мені здається, джгути накладав “Фікса”. Позивний такий. Він мисливець, тому не боїться крові і таких ситуацій. Я тільки казав: ліва нога, права нога, права рука (чую, що тепло тече). І вони мене так зав’язали, “зафарширували”, “зашнурували” – не знаю, як це сказати. То біль був “свій”, від поранення, а це – ще більше почало боліти через джгути. Адже їх жорстко “закручують”. Інакше не можна…

До машини 800 метрів полем. Пам’ятаю, як вони мене на ношах... Ні, не несли – бігли. Не знаю скільки чоловік – п’ять чи шість. Там така трава росте. В’яжуть з неї корзини. І коли по ній ідеш, характерний хльосткий звук. Це ознака того, – що пів дороги. Коли мене несуть, чую, що вже пів дороги пройшли. Я кричав, молився, звичайно. Хлопці помінялися, бо важко було. Командир мене теж ніс, наш ротний. Пам’ятаю, як їхав у БТР-і. Дуже м’яко іде. Як “Волга”. Просто пливе машина.

Пам’ятаю, як уже машиною їхали в Сєверодонецьк. Не знаю де була клінічна смерть – чи в Сєверодонецьку, чи в Харкові. Мені казали, але я вже не пам’ятаю, де. В Сєверооднецьку, коли вийшла година, мусили відпустити джгути і зробити перші операції. В Харкові, також дочка розказувала, що була штучна кома. Скільки часу я в цій комі був – теж не скажу. Можна порахувати. І потім літаком сюди, на Київ.

То це така механіка. А які видіння і що там крутилося в голові – просто не перекажеш. Я цікавлюся духовним життям. Єдине, чим рятувався, – у християн є так звана “Ісусова молитва”. Я вчепився за неї, і “погнав” молитися. Воно так і робиться. Щоб там не було. Коли щось бачу, чи не бачу, чи ввижається, – читаю подумки я цю молитву. Це дозволяло утримати свідомість. Може, тому “дах” і “не поїхав”. А може і “поїхав”, – усміхається. Отака от історія…

Що цікаво – як люди відреагували. В нас у Дубно церковні пісноспіви проводяться. Там усі конфесії збираються. Також зібрали гроші. В усіх, без винятку, Дубнинських церквах молилися. У мене є друг, монах Матвій. Я також його просив підтримати мене. Дуже багато людей підтримували в духовному плані. Думали. За столом, коли п’ють по 100 грамів, кажуть – “Дай Боже здоров’я”. Це теж своєрідне побажання, посил. Так само духовні люди посилають думку, побажання у світ. Тільки їм 100 грамів не треба.

Які у Вас плани на майбутнє?

Я бджолами займаюся. Хотів би, якщо руки і ноги працюватимуть, – продовжити. Зараз поки важко сказати, як воно буде. В Рівненській області якраз стоять моїх пару сімей бджіл. Для них зараз дуже погана погода. Тепло. Матка може насіяти розплід, діток, і їм треба щось їсти. А чим – квіти ж то не квітують. Оце проблема. Нема чим годувати цих діток. Мало того – там ще температура має бути 32 градуси. Тобто вони мусять самі їсти, щоби створити цю температуру. І це дуже важливо. Якщо не вистачить комусь із них – там, у вулику хвороби починаються.

Ви хотіли б після одужання повернутися до бджолярства?

Так. Щоби допомагати людям. Не собі. Дуже цікава ця вся кухня. Можна виготовляти багато ліків. І всі вони натуральні – хімії там немає. Є такий Малих у нас в Україні. Я стараюся працювати по його системі. Щоби без хімії. Такі плани, якщо все буде добре.

Як витримала родина?

Командир подзвонив до дочки. Вона зразу скинула інформацію на “Фейсбук”. Дуже багато людей підключилися. І гроші почали самі посилати. Дехто сюди приїжджав подивитися, наскільки я тяжкий, підтримати, допомогти. Це для мене було дуже приємно. Батько переживає. Йому 87 років. Мамі 84. Теж, звичайно, хвилюється. Вони не можуть сюди приїхати. Старенькі. І брат дуже сильно включився. Допомагає довідками усім, чим може. Але найбільше мене здивувало, наскільки чужі люди допомагають, – волонтери.

Мені було не просто незвично – я навіть себе якось незручно почував. І те пропонують, і те. Як же, кажу, потім усе це поверну? А вони: “Ви, головне, виздоровлюйте!”

Мене здивувало, що є на світі такі люди. Я раніше з ними, до цього випадку, не зустрічався. Зустрічався з хорошими, порядними, але таких – не бачив. Їм настільки болять ці події, що вони собі вдома місця не знаходять. А вихід бачать у тому, щоб допомагати іншим. Тим, хто постраждав, хто якимось чином причетний до боротьби за нашу незалежність. Їм легше жити в дії і в роботі. Отакі у нас, виявляється, є люди…

Користуючись нагодою і враховуючи те, що сталося зі мною, перше, що хочу побажати побратимам, – вчіться! Воювати треба вчитися. Це не цяцьки. І хочу сказати, що війна – це дуже жорстка штука.

Забув сказати головне. Цей “Фікса”, який рятував мене, – він на другий день їхав з Юрою Волковим. Машина нарвалася на фугас. Юра отримав важке поранення. Лікарі борються за його життя. А “Фікса” загинув. Найбільше зараз болять не рани, а те що товариш, який рятував мене, загинув.

Солдатам хочу сказати: не треба лізти на рожон, знаєте, геройство своє показувати. Треба просто вчитися. Вчитись воювати. І тоді буде все добре. Я так думаю.

Спілкувався Володимир ПАТОЛА