"У ГОСТОМЕЛЬ ЗАЙШЛИ ПІВСОТНІ РОСІЙСЬКИХ КА-52"

Напередодні 24 лютого Кирило Буданов був одним з небагатьох, хто казав: війні ― бути. Він не сумнівався, не давав сумніватися іншим, знав, як Росія намагатиметься нас захопити. Ми знали про київський напрямок, про аеропорт Гостомель. Готувались заздалегідь.

Нашій групі, яка стала основою "Шаманбату", Кирило Олексійович поставив задачу: допомогти Нацгвардії, яка відповідала за охорону аеропорту Гостомеля, втримати його.

Росіяни почали переходити кордон опівночі. Хлопці з 80-ої бригади, які потім воювали з нами в Ірпені, були у тому районі.

Розказували, як на марші встановлювали додаткові мінні загородження, зокрема ― мінували мости і підходи до них. На одному з напрямків вони їх навіть не вкопали: просто встигли на дорогу поставити три міни, перейти міст, розосередитись ― і почули три підриви поспіль.

Десантна операція росіян у Гостомелі розпочалась десь о 10-11 дня. Але у хронології я не дуже сильний – тоді час вимірювався на рівні "схід і захід сонця". Ми прибули в аеропорт раніше. О 4:00 почали збиратись.

Я мав завести в аеропорт колону спецпризначенців: десь о 6:00 почали рух із площі Тараса Шевченка. Вся дорога вже була забита цивільними машинами – люди намагалися вискочити на Варшавку.

На Volkswagen Jetta, що пузом пливла по узбіччю, я їхав попереду, розганяв усіх. За мною броньована колона спецпризначенців: "хамери", "козаки". Я їх дуже підганяв – мої хлопці з "Шаманбату" вже зайняли позиції в аеропорту. А ми добирались десь до 9:00.

Приїхав у штаб. Провели швидку нараду. Розібралися, хто буде керувати. Я сказав, що керує всім комбат Національної гвардії, він єдиний знає, де стоять усі пости. Підрозділи, які приїхали, мали групами посилити кожен пост. Озброєння у них було звичайне стрілецьке, декілька радянських ПЗРК і трохи великокаліберного на БТР і "козаках".

Активні бойові дії для мене почалися з ударів авіації по аеропорту Гостомель. Потім туди зайшли з півсотні російських гелікоптерів КА-52. Засобів для їхнього знищення бракувало.

"Коли російські десантники на гелікоптерах почали знижуватись, їх просто обстрілювали, щоб вони не могли висадитися. Тих, хто висаджувався ― знищували. Загалом спільними зусиллями знищили два гелікоптери".

Перші росіяни змогли висадитися ― це були малі борти ― ближче до 18:00. Захопили будівлі. Тоді почала працювати наша артилерія.

Нацгвардія відійшла. "Шаманбат" залишився разом з якоюсь грузинською групою, яка належала до ГУР, але я її вперше бачив. Дуже важко було повірити, що ми зможемо вистояти, і після відходу перших груп Нацгвардії з аеропорту поступово всі захисники вийшли за його територію.

Російська авіація знищила штаб – триповерхова будівля просто зникла в момент. Вони працювали касетними боєприпасами.

Основна інфраструктура ввечері 24 лютого вже була під контролем противника. Але можливості здійснювати евакуацію, висадку чи приймати великі літаки, яким необхідна вся злітна смуга, у росіян не було. Злітну смугу пошкодили. Навколо аеропорту точилися бої. Тому далі противник міг чекати тільки підходу наземного елементу.

"Якби вони висадилися, малюнок битви за Київ був би іншим. Плюс руйнування дамби, що призвело до затоплення русла річки Ірпінь, унеможливило для ворога переміщення великих підрозділів та ускладнило логістику".

На тому напрямку ключовими були Романівський і Горенський мости. Якби росіяни взяли їх під контроль, бої на вулицях Києва точились би так само, як у Харкові. Так Київ тільки чув, що навколо все гриміло. Буча, Ірпінь, Гостомель, усе далі до Лютежа було зруйновано. Але російський десант, який мав взяти під контроль мости, не висадився. 72-га бригада встигла вийти на свої позиції. Лінія оборони пройшла по річці Ірпінь.

Уже після боїв в Ірпені та Бучі ми зрозуміли, що в Гостомелі можна було ще рік тримати оборону. Але це зараз ми можемо так розмірковувати.

Тоді, по собі скажу, дійсно було психологічно дуже важко. Ми розстріляли один особовий склад, "вертушка" пішла ― прийшов другий особовий склад. Навколо все горить, бігають цивільні. Хтось уже потрапив під вогонь авіації, вже є загиблі цивільні. Тому ключове, що спроба висадки ворога у Гостомелі була відбита. Це стало вирішальним.

БІЙ БІЛЯ "ЖИРАФА"

Після Гостомельського аеропорту ми почали вибирати рубежі, на яких зможемо тримати оборону. Доїхали до перехрестя на Пущу-Водицю. Почала вибудовуватись лінія оборони по окружній дорозі.

Тоді ми познайомились із заступником командира 72-ої Владиславом Наляжним, він безпосередньо керував і управляв діями бригади. У них все добре виходило завдяки двом інструментам: WhatsApp і Starlink. Без них не було би координації дій, танки б не виходили вчасно на вогневі позиції і противник провалював би лінію оборони нескінченно.

Ми почали потроху координуватися, висилати свої підрозділи в бік Мощуна й далі, вираховувати, де противник намагається зайти в обхід.

У якийсь момент у моєму підпорядкуванні було десь півтори тисячі людей. Публіка різноманітна: і трошники, й ультраси, і штатні, і нештатні. Ніхто не розуміє, де противник і що робити. Я мав підтримувати порядок, щоб уночі люди з переляку не постріляли своїх же.

"Якось приїхала група безпілотників, запропонували поїхати в Мощун. Там виявили 67 танків. Тоді я вперше побачив, як техніка стоїть збита на полі, як стадо. Вночі ми зі сторони Гостомеля почали їх відпрацьовувати скидами".

У росіян була проблема із пальним: вони боялися зайвий раз рухатись. Коли перший танк почав горіти, вони навіть не відстрілювалися. Коли загорівся другий – ми почали прицільно працювати гексакоптерами.

Пішла інформація і від 72-ї бригади, і від підрозділів ГУР, що противник спробує через  залізничний міст зайти у Коцюбинське – на штурм Києва.

Я сам живу у Коцюбинському. Оскільки я знав, що війна точно буде, моя родина на момент повномасштабного вторгнення була де? Правильно, в Коцюбинському. Поки я рив окопи, моя сім’я нормально розміщувалася в коридорі на "надцятому" поверсі. Дружина відмовилася виїжджати.

Тому моя мотивація в рази підвищилась. Коли розумієш, що оборону без варіантів треба тримати, інакше ворог зайде у твій дім, де твої діти – все інакше. Польовими дорогами приїхали до залізничного мосту. Зустріли підрозділи 72 бригади, які не знали, що коїться на тому боці річки.

До нас приєдналися хлопці з міжнародного легіону. Вони склали основу групи, яка перейшла річку, об'єдналися з ірпінською ТРО і вийшли до "Жирафа". Двіж був шикарний. ТРО до цього побоювалась вступати у бої, а тут великою ватагою ми добре наваляли росіянам, розбили колону.

Найепічніше було, коли бій закінчився. Лежать трупи, довкола ― згоріла техніка. Машини, які ще на ходу були, повідганяли.

"Тут з одного із будинків, які там зовсім поруч, виходить бабуся і каже: "Хлопці, я вам млинців тут спекла!" Ми такі: "Що?" Дивились на неї квадратними очима".

Обороною ірпінської ТРО тоді вже номінально командував "Каскад". Ми там поспілкувались і почали розвивати ситуацію.

Зрозуміли, що Ірпінь обороняється, противник пішов у Гостомель. Вирішили виставлятися в напрямку Стоянки, по Бучі, біля Ворзеля, по Вокзальній перед мостом на Гостомель і біля Скляного заводу. В аеропорт ще не наважились піти, виставились по периметру. Так почала вибудовуватись картина оборони Ірпеня і Бучі. Йшлося вже не про Київ.

БОЇ ЗА ІРПІНЬ І МОЩУН

Це був наш перший масовий захід в Ірпінь. Відповідальною за Ворзель була ТРО ― з технікою, яку змогли віджати у противника. Мої підрозділи зайняли вулицю Вокзальну у напрямку Гостомеля та фланг від Вокзальної до Скляного заводу. Далі мали вийти хлопці з ТРО. Але не встигли. Тому десантники 80-ї бригади з частиною "Азову" прийняли бій удень "сходу".

Була м'ясорубка. Вони почали відходити.

Я своїх хлопців виставив на цей напрямок, і ніч ми його тримали. Під час боїв за Склозавод біля мене загинув Валера Чибінєєв, з яким ми разом починали. Загинув, коли після бою ми пішли дочищати техніку й окопи.

"Тому далі в нас правило було таке: противник встиг зброю від себе відкинути й підняти руки без зброї ― він у полоні. Не встиг ― нема про що домовлятись".

Наступного дня почались бої вже на вулицях міста, на Варшавській трасі.

Я вирішив ссошників відтягнути ближче до Горенського мосту. Скляний завод ми передали, здається, танкістам і прикордонникам.

Вони не змогли втримати позицій.

Зрештою, залишилась тільки позиція "Жирафа", штатна, де вони постійно жили в підвалах, переховувались і продовжували воювати. Навіть коли противник пройшов рейдом Ірпінь і ми мусили відтягнути основні сили.

Потім для мене почався Мощун. Ситуація там була критична.

Ми – 8-ий полк, наші підрозділи – вибили противника перший раз, виставили піхоту і вийшли. До вечора піхоту прорвали. Нас знову відправили зачищати Мощун. Ми знову зачистили позиції і вийшли. Піхоту вдруге прорвали. На третій раз я сказав: "Усе супер, але багато втрачаємо на штурмах. Тепер не виходимо. Спочатку злагодимо підрозділи, виставимо оборону, як треба, а потім вирішимо, що далі".

Ми як піхота стояли в Мощуні і рубались у піхотних боях. Легіон, "Шаманбат", "Азов", ТРО, 72-га. Боюсь навіть перераховувати, щоби нікого не образити. Там 100% понад тисяча людей було.

"Не знаю, скільки там противника було набито, бо тіла лежали на всіх рубежах населеного пункту. Екшн був такий, що не передати. Мощун став місцем, де зіштовхнулись дві стихії: ніхто не збирався поступатися позиціями".

Раз мені доповіли, що противник на вулиці Лісній вибудовує колону техніки, шість машин. Їду перевіряти. Сам думаю: "Противник з технікою, а у нас знову самі лише кулемети та РПГ? Так не піде". Згадав, де у мене стоїть танк. Заїхав за ним: "Усе добре? Готовий?"

Попереду – я на "крузаку", за мною – танк.

Доїжджаємо до розвилки. Техніка стоїть метрів за 200 – шість БМД з ПТУРами. Ставлю машину в сторону. Іду до танкіста: "Дивись, ми всі на позиціях. Зараз вони підуть, хлопці їх зупинять. Ти виходиш сюди і по них працюєш. Працюєш одразу. Відстань буде, дай боже, щоб 100 метрів".

Колона починає рух. Наші луплять. Я даю танкісту команду: "Вперед!"

Він виходить – бабах! – перша машина розлетілася, аж башта підлетіла. О, думаю, оце ми їм зараз дамо тут. Другий постріл – і знову влучає у першу машину. Я танкісту по станції кажу: "Далі! Переводь вогонь!" Він не чує.

Третій постріл – знову в першу машину. Я вже біжу до нього, якось його виколупую, кричу: "Далі стріляй". Зрозумів. Підбиває другу машину, третю. Росіяни розбігаються, хлопці їхню піхоту зачищають.

Увечері розвідники описали загальну картину – від них лишилася купа взуття з кістками. Нарахували 16 пар біля підбитих машин.

Коли в Мощуні росіяни не змогли відновити положення з крайньої точки і накопичити достатньо сил, щоб потім організовувати якусь операцію, зрозумів: Мощун відбили. Вони в цьому бачили основний сенс: займуть цей берег, накопичать сили і підуть далі на Київ.

Не вийшло ― їх просто вибивали на кожному етапі.

"Трофейки" в Мощуні була нереальна кількість. Щось вони в річку скидали, щось – ні. Бо з усім цим вони би просто не змогли звідти вийти.

ЗВІЛЬНЕННЯ ІРПЕНЯ

Ще коли я був у Мощуні, "Каскад" почав приїздити, казати: треба щось робити з Ірпенем. Почали знову вибудовувати оборону по Університетській вулиці. Заводити підрозділи. Я поставив понтон, завів великий підрозділ "Сафарі" на бронетехніці. Завів танки групи Адама.

Ми почали знову відновлювати положення в Ірпені.

Всюди були розрізнені групи. Ніхто не розумів, де решта. Якщо противник комусь проривав позиції, то вони гуляли по всьому Ірпені. Я хотів зав'язати це все на один штаб. Тому ми взялися вибудовувати загальну систему зв'язку, позначати всі позиції.

Будинок письменників став шикарним штабом ― там був зв'язок з усім Ірпенем й усією Бучею. Всі, хто заходив, приїжджали в Будинок письменника й отримували задачу.

Я міг перегрупувати людей на будь-який фланг. Своїх хлопців ставив у голові. Сам сидів у штабі і тримав зв'язок через комбата 80-ї бригади.

"Моїм ключовим козирем було те, що я мав прямий контакт із Будановим, який міг по штабах допомагати вирішувати задачі. Він був серед тих, хто готувався до цієї війни. У нього був карт-бланш, і всі до нього дослухалися. Якщо Буданов казав, що в Ірпінь потрібно завести ще один батальйон – то його туди заводили".

Зрештою, ми почали витісняти росіян. Коли в Ірпені закінчилися стрілецькі бої, зрозумів, що з цього напрямку для Києва загрози нема.

Ми зайняли вже всю територію міста, хіба зі сторони Ворзеля по Яблуневій ще переміщувався противник. Мої снайпери дострілювали техніку. Росіяни відводили техніку, допалювали, трупи збирали.

Першу добу після завершення боїв ще арта туди-сюди працювала. На другу добу я вже почав нервувати – тихо і незрозуміло, що відбувається. Розвідники доповідали, що тут противника немає. Ми вже планували йти назад у Бучу, в Гостомелі розширюватись, а я не розумів, хто там зі сторони Житомирської траси, хто зі сторони Лютежа працює.

Поїхав у штаб сухопутки по інформацію. А там саме відбувалась нарада щодо Ірпеня. Половину людей я ніколи не бачив. Вони дуже зраділи моїй появі. Хоча мене ніхто не запрошував. Доповів: стрілецьких боїв нема; знаємо, як взяти під контроль Бучу і Гостомель; до кінця тижня плануємо звільнити Гостомельський аеропорт. Мені сказали: план – супер.

Через добу хлопці зі "Свободи" прийшли: "Вибачте, ми тут трохи перегнули і випадково зайшли в Гостомельський аеропорт".

Все. Наступного дня почалась супероперація, коли я їздив між позиціями і казав: вже нікого нема, стріляти ні в кого не треба, то – свої.

ПРО ЗВАННЯ ГЕРОЯ

Про те, що дали звання Героя, дізнався на самому нагородженні. Ми ще були у Мощуні. Мене викликав Кирило Олексійович: "Приїжджай на острів". Я відбивався, людей не міг кинути. Він наполягав. Приїхав.

На вході всіх перевіряли удошники. Мене попросили зняти бронік. Я на себе глянув: кров, пісок, бруд. Кажу: "Хлопці, якщо зніму – на бомжа буду схожий. А тут із президентом, я так розумію, зустріч, треба мати вигляд".

Зрештою, так вийшло навіть краще, бо почали фотографувати. На фото хлопці, які познімали броніки, стоять такі знедолені, ніби тільки з обміну полоненими приїхали. А в мене ніби все нормально.

Отак мене за Мощун нагородили званням Герой України.

Я задоволений цим періодом. Це була дуже важлива і яскрава подія мого життя. Київ ― це було дуже жорстко, ти був готовий померти кожен день. Потім я перейшов у ранг управлінця і перестав брати участь у штурмах.

Шанс загинути суттєво знизився. Але це погано, втрачаєш реальність. Ти не можеш говорити про Бахмут, якщо не воюєш у Бахмуті. Не можеш говорити про Авдіївку, якщо не там, і розповідати ― кому, що і як робити.

"Звання Герой України – це підтвердження вагомості дій і, водночас, величезна відповідальність. Це певною мірою символічно, після загибелі Валерія Чибінєєва. Валера був Героєм, він згинув поруч зі мною, і мені через місяць дали звання. Ось такий поворот історії".

Я людина з критичним мисленням, рідко у щось вірю. Але за час бойових дій у мене є безліч прикладів, які пояснити просто везінням не можеш.

Наприклад, у Мощуні в одну ніч я не вивів танк із позиції після бою, він залишився біля окопів уночі. Хлопці його загнали під дерево, але противник все одно побачив. Поруч був дуже широкий окоп, в якому перебувала неймовірна кількість людей. Нас усю ніч росіяни "утюжили" всім, що у них було – "Гради", 152-й калібр, міномети.

"У мене в очах стояв суцільний стовп полум’я, без різниці – закривав я їх чи ні. Але за цю ніч у нас не було жодного пораненого. Ні в нашому окопі, ні в окопах поруч. Жодного. Потім, коли в цей окоп прилетіло – вбило  чотирьох військових, вони просто розлетілися в повітрі. А в ту ніч вони все зробили, щоби нас знищити. Але результат був ніякий".

"Шаманбат" для мене ― особлива історія. Підрозділ утворився під час війни саме собою. На його рахунку багато яскравих операцій. Одна з найяскравіших, як на мене ― звільнення острова Зміїний. Треба було знайти відчайдушних людей, які знайшли внутрішню силу полетіти і висадитися на острів, за наявності там російської ППО.

Операцію на Зміїному планували, ще коли ми були в Ірпені. Задача була реально стрьомна. Коли йшов людям казати, розумів, що треба її нестандартно подавати: "Хлопці, є найкрутіша задача в світі…" Один із хлопців із захватом у голосі каже: "Братику, скажи, чи є туди ще місце?"

Перший захід виявився досить складний, підрозділи були різні, не вистачало взаємодії і розуміння. Але сама операція ― це епічний момент. І так, саме Зміїний відкрив нам акваторію Чорного моря.