Вже вкотре роздивляюсь сімейне фото більш як двадцятип’ятирічної давнини, на якому об’єктиву фотокамери скрізь час свої посмішки дарують моя дружина і маленькі діти.

Щаслива пора військової романтики епохи випробувань та сподівань, нових гарнізонів та вражень, здобутків та розчарувань. Але попри все – і у перемогах, і у негараздах ми були завжди разом. Якою б не була виснажливою та нелегкою військова буденність, я завжди знав, що вдома буду зігрітий теплом та усмішками моїх маленьких сердець та осяяний світлом улюблених оченят, засипаний поцілунками та тисячами питань “…а що?”, “ …а чому?”, “…а як?”. І ті рідкі хвилини спілкування ламали кригу втоми, суєтності і заряджали енергією на день прийдешній. Чи не тому мій армійський побут та жорсткий розпорядок для моїх синів вже змалку став звичним та природним? Чи не тому розуміння того, що татова професія вимагає і сили духу, і витривалості, і терпіння, врешті-решт, стало основою формування особистості кожного з моїх хлопців? І, зрештою, чи не тому кожен із них у свій час обрав для себе шлях захисника Вітчизни?..

Офіцерські династії нашої країни – це її гордість і слава, тим більше, коли родовід деяких сягає кількох сотень років. Але, хоча наш сімейний родовід професійних військовиків розпочався лише у серпні 1978 року, сьогодні я маю повне право вважати себе справжнім батьком справжніх синів. Тому що вони – не просто офіцери. Вони – справжні чоловіки. Вони – справжні герої, хоча себе з цим високим званням аж ніяк не ототожнюють. Перший іспит на зрілість кожен із них витримав після закінчення середньої школи, коли старший, Олександр, у 2001-у, а згодом і молодший, Сергій, одягнули курсантські погони. За цим був крок наступний – закінчення військових вишів та початок офіцерської кар’єри. З самих першоджерел. Без “дзвінків” та татусевих “клопотів”. Лише з його та маминим благословенням. На тлі гасел та декларацій, відкритого глузування над Збройними Силами та постійної їх дискримінації вони не піддались ані паніці, ані загальноприйнятій думці, що військова служба – це доля невдах. І за це моїм синам – подяка і шана. Вони не просто пройшли через часи вихолощення ідеалів честі та зневіри, вони слідували батьковому наказу – Батьківщина рано чи пізно покличе своїх захисників. Тому і вчились захищати її, як треба. А коли прийшов цей час, не вагаючись, встали у повний зріст на передових рубежах. І за це їм теж моя повага і любов.

Я ніколи не забуду того червневого дня, коли ми відзначали тридцятиріччя старшого сина Олександра. До гостинного святкового столу зібрались рідні та друзі, сміх та жарти лунали звідусіль, і лише сумні очі Сашкової дружини Олечки приховували якийсь сум. Згодом я дізнався, що вже назавтра Олександр вирушає у зону АТО у складі розвідувального підрозділу, командиром якого він був призначений. Зайве змальовувати усю гаму почуттів, яку я відчув у ту мить. Але у сімейному колі панував не відчай, а зосередженість та спокій, хоча кожен із нас усвідомлював: наш Сашко їде не на навчання. І хоча з того дня пройшло вже багато часу, я на все життя запам’ятав слова свого старшого сина: “Тато, якщо не я, то хто?”. Потім – довгі як роки дні чекання, короткі секунди спілкування по телефону, молитви Всевишньому за те, щоб усі діти повернулись до своїх матерів та коханих дружин живими. І спокійний голос Олександра: “Не хвилюйтесь, у мене все нормально…”, як еліксир віри та надії. Хоча дійсність була далекою від оптимістичних сподівань. Бо хто ж вам розповість про нищівні обстріли, буяння смерті навколо, втрати бойових побратимів, рейди на ворожу територію та інші речі? Але він не просто вижив. За місяці перебування у зоні АТО його група не зазнала жодних втрат. І за це моєму сину подяка та уклін і від мене, і від усіх батьків його підлеглих.

Не обійшло воєнне лихоліття і молодшого сина. Він теж не став ховатись за перелік причин різнокольорового характеру, а просто попросив мене не казати нічого матусі, розуміючи її стан і переживання за долю старшого, який на той час вже третій місяць знаходився у зоні АТО. Чи правий я був тоді? Не знаю. Але я виконав побажання Сергія, і ті довгі 45 діб я під різними причинами пояснював дружині, чому молодший не виходить на зв’язок нібито через навчання та постійні відрядження. Саме у ті дні на моїх скронях з’явилась сивина, а у серці все частіше став лунати набат туги та провини перед дітьми – і моїми, і чужими – за те, що моє покоління не змогло стати на заваді смертям і розбрату, посіяному нелюдами різних мастей. Але, може у цьому і є вища правда, – коли саме у випробуваннях ти пізнаєш справжню ціну людяності і справедливості, честі і совісті, розумієш свою значимість як громадянина України. Скільки людей – стільки і думок, і я впевнений, що не один у своїх судженнях, тому що черпаю їх “…не из газет, и не из времён очаковских и покорений Крыма…”. Я плекаю їх із роздумів та розповідей моїх синів – очевидців і безпосередніх учасників АТО. До речі, не найгірших. Адже професіоналізм, мужність і витривалість старшого брата для молодшого стали прикладом для наслідування. І отриманий Сергієм “Хрест доблесті” – тому яскраве підтвердження… І за це спасибі вам, мої сини. Сини неньки-України, яка завдяки і вашій звитязі та самовідданості пересилить усі труднощі й війни і розквітне своєю красою, миром та Незалежністю…

 Володимир Мирний