В умовах бездержавності, коли на розвідувальні служби ворогів України працювала вся військово-політична машина країн-агресорів, робота української розвідки могла вестися тільки зусиллями винятково відданих і глибоко законспірованих людей.

Одним з таких є Іван Данилович Литвиненко – людина, яка пройшла через вир двох етапів українського визвольного руху.

У метричній книзі Катерининської церкви с. Хоружівка за 1891 рік є запис, що 4 січня (за новим стилем 17 січня) народився хлопчик Іван.  Про батьків сказано: “з села Хоружівка селянин-власник Данило Костянтинович Литвиненко і законна дружина його Анастасія Кузьмівна, обоє православного віросповідання...”.

Під час Першої світової війни Литвиненко – офіцер царської армії.

З 1917 року – в Армії Української Народної Республіки, де отримав звання полковника.

Військову службу в українській армії він починав у складі 147 пішої Воронізької дружини. Був переведений до 1 Українського вартового полку. Став командиром сотні, а пізніше командиром 3 куреня 1 Київського вартового полку.

Далі він відомий як помічник командира, потім командир 1 Запорозького пішого полку ім. гетьмана П. Дорошенка. Командир 1 Запорозької дивізії.

Наступна сторінка війни за державність, в якій активну участь брав Іван Литвиненко, – Перший Зимовий похід Армії УНР по тилах більшовиків і денікінців, який став безпрецедентним в історії воєн за своїм характером і героїзмом. В цьому поході Іван Литвиненко був командиром Збірного Запорозького кінного полку ім. Богдана Хмельницького Запорозького корпусу Армії УНР.

Однією зі славетних сторінок Зимового походу стали події 16 квітня 1920 року у Вознесенську (нинішня Миколаївська область), де, завдавши поразки частинам 14 більшовицької армії, війська Дієвої армії УНР захопили 28 гармат, 48 кулеметів і 5 тисяч рушниць та 2 мільйони набоїв до них, 4 тисячі возів з одягом, взуттям та іншим майном та ще й 10 мільйонів рублів. Героєм бою за Вознесенськ був командир Збірного Запорозького кінного полку ім. Богдана Хмельницького Іван Литвиненко.

Пізніше полковник Литвиненко командував 2 бригадою 1 Запорозької стрілецької дивізії Армії УНР, згодом – голова військової делегації до Добровольчої армії генерала П. Врангеля, виїздив до Польщі та Румунії. Саме його наприкінці літа 1920 року Головний отаман Симон Петлюра уповноважує проводити переговори з бароном Врангелем.

Історія замовчує про те, де і за яких обставин Іван Литвиненко став професійним розвідником.

Іван Данилович Литвиненко – “Морозенко” був залучений до роботи керівником спецслужб УНР Миколою Чеботаревим ще у 1924 році, потім він працює в контррозвідці Державного Центру УНР в екзилі.

У червні 1927 року Литвиненко направлений Чеботаревим, який тоді очолював другу секцію військового міністерства, спочатку на посаду керівника розвідувального пункту в Могиляни (поблизу Острога), а з осені 1928 року – у Рівне, де і закінчив свою розвідувальну діяльність у 1935 році.

Після того Литвиненко перебрався до Варшави і до січня 1936 року перебував у розпорядженні іншого відомого розвідника генерала Всеволода Змієнка.

Займаючись розвідувальною діяльністю, Іван Данилович був постійним об'єктом уваги радянських спецслужб. У документі, складеному за агентурними і слідчими матеріалами 1939 року, у розділі “Українські терористичні організації в Польщі” він згадується серед десяти найбільш авторитетних та активних діячів екзильного уряду УНР.

Досить промовиста і його характеристика:

“... колишній полковник петлюрівської армії. В еміграції – керівник розвідки УНР на Північній Волині. Постійно жив у Рівному. Керував розвідкою УНР в Рівному, Острозі, Здолбунові, Рокитному... Активний та досвідчений розвідник, перекинув на радянський бік десятки агентів”.

Причетним до розвідувальної діяльності ДЦ УНР в екзилі був український військовий і політичний діяч Тарас Бульба-Боровець, який писав про це так: “Полковник Іван Литвиненко мешкав тоді в Рівному. З наказу уряду УНР він керував українською розвідкою на польсько-радянському кордоні. З наказу полковника Литвиненка наша молодь передавала на другу сторону директиви уряду УНР та літературу, а звідти отримувала різні матеріали, сов'єтську пресу та книжки. Ми включились до антибільшовицької кампанії усією душею і проводили боротьбу всіма можливими засобами...”.

Із вуст Боровця відома і чи не єдина коротка характеристика Литвиненка: “Полковник Іван Данилович Литвиненко був одним з найактивніших членів організації з-посеред старшої генерації.

Це палкий патріот трудової України відважний вояк, далекозорий політик, найщиріший товариш і батько вояка”.

Організовуючи на Волині та Поліссі на початку Другої світової війни “Поліську Січ”, з якої почалася УПА, отаман Бульба-Боровець спирався, передусім, на військовий і розвідувальний досвід полковника Литвиненка.

У вересні 1943 року Литвиненко ще з двома колишніми полковниками Армії УНР переходить до Української Повстанської Армії. Його організаторський хист і бойовий досвід стають у великій пригоді армії, яка повела боротьбу проти гітлерівської Німеччини і сталінського СРСР.

Він стояв практично біля витоків розвідки УПА як начальник відділу розвідки Крайового Військового Штабу УПА – Північ.

Згодом стає інструктором старшинської школи УПА “Дружинники”, де на пропозицію командира УПА–Північ Дмитра Клячківського – “Клима Савура” полковник Литвиненко викладає курс “Бойова розвідка”, а також керує випуском старшин.

Через прогресуючу недугу після особистої зустрічі з членом Центрального проводу ОУН Василем Куком – “Лемішем” та отриманих завдань Литвиненко звільняється з військової служби і переходить у підпілля.

Деякий час Литвиненко проживав нелегально у Львові, виконуючи різні доручення підпілля ОУН. Пізніше був виявлений і заарештований радянськими слідчими органами.

Розстріляли полковника в Лук’янівській в’язниці 17 лютого 1947 року.

Тільки 24 серпня 2007 року в Хоружівці було відкрито пам’ятну дошку на його честь. А коли стали біля неї правнуки героя – всі були вражені схожістю – “типаж” просвічував крізь століття...