Про бійців підрозділів спецпризначення ходять легенди. Чимало їх виникло й у 8-му окремому полку спецпризначення. Одна з них пов’язана з героїчним вчинком капітана Олександра Петраківського. Не останню роль у цій історії відіграла командирська каска. Вона врятувала життя одного з підлеглих офіцера. А для нього стала відліковою точкою випробувань у наш бурхливий час.
Все почалося під селищем з життєствердною назвою Щастя, що в Луганській області. Можливо, що колись люди мали всі підстави вважати себе щасливими. Але з початком тут бойових дій життя сповнене суцільних негараздів. Не оминув нещасливий збіг обставин і групу спецпризначенців капітана Олександра Петраківського. Разом з ними командир був у зоні бойових дій з першого дня антитерористичної операції в цьому регіоні. Неодноразово виходив на виконання складних та ризикованих завдань. І завжди повертався з них без втрат. Бо набув досвід і те особливе відчуття небезпеки, яке може виникати в бійців під час перебування в тилу противника. Тож воєнне “щастя” до того трагічного дня 21 липня не залишало офіцера та його підлеглих.
От і того разу група капітана Петраківського відбула на розвідування місцевості та шляху, яким мала рухатися колона основних сил підрозділів військової частини. Тоді Олександру його бойовий досвід підказав, що вони натрапили на засідку терористів. Миттєво оцінивши обстановку, капітан звернувся до бійців: “Приймаємо бій!”
Їх було лише чотирнадцять. А можна сказати – аж чотирнадцять. Бо кожен з бійців-спецпризначенців – справжній професіонал. Та ворог мав чисельну перевагу. Про напругу бою свідчить те, що в декого з розвідників від перегріву навіть заклинило зброю. Між тим терористи піддали позиції українських військовослужбовців шаленому мінометному обстрілу. В гарячці бою один з бійців загубив сталеву каску. Побачивши це, капітан Олександр Петраківський віддав підлеглому свій кевларовий шолом, чим врятував його життя. Той після бою виявив на касці сім вм’ятин від осколків і тихо сказав: “Якби не командирський шолом, то не залишився б живий…”
Між тим за кілька хвилин після того, як офіцер віддав свій шолом розвіднику, йому в голову влучив осколок міни. Попри важке поранення, він виносив з-під обстрілу поранених бійців і продовжував керувати підрозділом. Вже закінчувалися боєприпаси, коли нарешті підійшло підкріплення. Медики почали надавати першу допомогу…
З мобільного госпіталю героїчного офіцера доправили до Головного військово-медичного клінічного центру “ГВКГ” Міністерства оборони України. Столичні військові медики зробили майже неможливе, рятуючи життя пораненого капітана. Їм довелося запускати серце, яке зупинилося під час операції. А потім тривалий час Олександра Петровича виводили з коми. Та на цьому випробування як для офіцера, так і для його рятівників не закінчилися. Ще один уламок кості черепа був виявлений у мозку. Тоді хірурги сказали дружині капітана Петраківського Галині Андріївні: “Такі операції роблять лише в Ізраїлі…” І приголомшили новою звісткою: це коштуватиме понад 200 тисяч доларів…
Коли я зателефонував матері Олександра Тетяні Никифорівні, вона повідомила, що на горе родини відгукнулося багато спонсорів, які зібрали необхідні кошти на лікування сина за кордоном. У супроводі батька Петра Станіславовича пораненого офіцера доправили літаком до однієї з клінік Ізраїлю. Там проводиться обстеження, за результатами якого визначать курс лікування. На цей час Олександр уже самостійно дихає, розплющує очі, коли до нього звертаються…
Говорять, що героями не народжуються, ними стають. Поцікавився в пані Тетяни “секретами” виховання таких високих патріотичних якостей в їхнього сина. “А в нас всі члени сім’ї – професійні військовослужбовці. Отже, виховували всім способом нашого життя, особистим прикладом”. Мати Олександра – підполковник Військової служби правопорядку Збройних Сил України. Батько – полковник, звільнився у запас з посади заступника начальника факультету аеромобільних військ Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
У рік звільнення Петра Станіславовича курсантом цього ж факультету став Олександр. На той час він вже здійснив понад сто стрибків з парашутом і досконало володів всіма тими зразками стрілецької зброї, яка була у воїнів підрозділів спецпризначення. Його батько, котрий тоді служив у цьому елітному полку, ще з 8 класу навчання у школі почав готувати до офіцерської служби сина Олександра і старшу доньку Світлану. Вона теж носить погони капітана і проходить службу в Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського. На третьому курсі львівської Академії сухопутних військ навчається й дружина капітана Петраківського Галина.
Ось до такої військової династії належить 26-річний Олександр Петраківський. Тож можна стверджувати, що в основі його героїчного подвигу – той гарт, який успадкував від батьків та діда Станіслава Дем’яновича. Цікава деталь. Той теж у званні капітана в роки Великої Вітчизняної війни вивів свою частину з оточення, чим врятував життя багатьом бійцям.
Кожна легенда має довге життя, коли розповіді про неї підкріплюються новими героїчними вчинками. Не знаю, де зараз знаходиться та каска капітана Олександра Петраківського, яку він у бою віддав підлеглому, врятувавши йому життя. Але подумав: якщо б вона стала експонатом музею бойової слави окремого полку спецпризначення, в якому служив цей офіцер, або академії, де навчався, то стала б бойовою реліквією. Однією з тих, на яких виховують воїнів-патріотів.
Нам завжди хочеться, щоб легенди мали продовження. Ця незвичайна історія про командирську каску може стати такою. За умови, якщо втілиться в життя мрія батька Петраківського-старшого. Він сформулював її так: “Коли поставлю на ноги Олександра, ми разом повернемося на передову, щоб помститися тим бандитам, які вбивають та калічать наших синів…”
Володимир ЧІКАЛІН