Воєнні, такі як я, тобто упороті добровольці 14-го року – це ті люди, які, якщо сидять без діла, кажуть: “Як скучно, я давно ні в кого не стріляв, по мені теж”. Потім тебе відправляють в якусь ж..у – там ти отримуєш звіздюлєй. Починаєш на карачках тікать і думаєш, що краще було б скучно. А потім вертаєшся назад – і думаєш, що блін, було кльово, офігєнно.

Коли ми таки зажмурили когось із сєпарів, вони образилися і намагалися нас убити, але, слава Богу, нам тоді везло і не було навіть поранених.

На фронті я більш відомий, як Чупік.

Родом з Хмельниччини, але все життя прожив у Києві. Працював кондитером на “Рошені”, а саме оператором лінії шоколадного виробництва. Що треба йти служити, я зрозумів, коли почалася вся ця кутєрьма під назвою “антитерористична операція”. Пам’ятаю, як побачив епічне відео на ютубі, що вертушки йдуть на Бельбек (Міжнародний аеропорт у Криму, - ред.), після того через 40 хвилин вже висів на дверях військкомату з криками “Заберіть мене в армію”. Я тоді дуже здивувався, чому всіх не мобілізували і хором не почапали відвойовувати наші відібрані території. Але військкомат нічого путнього не зробив, лише переписали всіх бажаючих – і порозганяв по домах. Але з того моменту 4 місяці поспіль я щотижня ходив до них “у гості”. Дружина щоразу плакала, а коли через 2 місяці зрозуміла, що в армію мене ніхто не забере – заспокоїлась і сприймала мої походи виключно, як примху. Щодо воєнкома, то він мене сочувствєнно обіймав і казав: “Ваня, офіцери запасу….”, – а саме таким я був після військової кафедри в інституті: “…без досвіду там нікому не потрібні – йди додому!” Я ображався на всю цю єрунду – і в червні на цій темі в мене трохи поїхав дах. Я вирішив, що … – піду в добробат. На очі мені попав “Азов”. Прийшов туди – і отримав таку красіву анкєтку: скільки років, що умієш, де був, що бачив, як ставишся до гєїв, комуністів і ще купа чого іншого. Я її заповнив, але коли вийшов звідти, подумав, що якесь воно не моє. І майже одночасно знайомий порадив звернутися в УНА-УНСО, що навесні 15-го року став 131 ОРБ. Ось тоді дружина влаштувала крики, істерики, що на кого ти нас лишаєш, і коли поставила перед вибором: або я, або війна, я вдягнув каску і пішов на війну. В результаті ми розлучились.

Спочатку я приїхав у Вінницю, там пояснили, як доїхати до села, де був базовий навчальний табір. Там, так би мовити, відсіювали слабких духом – і їх було немало. Кожен день стабільно один або двоє відпадали. А потім нас перевезли на полігон у Новоград-Волинський, де УНСОвські інструктори досить непогано займалися нашим навчанням, а армія забезпечила технікою, формою, озброєнням, боєприпасами. Але військкомат Новограда забув, що в мене є звання офіцера запасу і мене призвали як рядового. Взагалі, з 14-го по 15-й рік я був на солдатських посадах, потім врешті-решт мені дали командира відділення.

У таборі нас два місяці ганяли: ми плигали, скакали, стріляли, знайомились одне з одним. Там же базувалась 30 механізована бригада і 54 розвідбат, на основі якого і був сформований наш батальйон УНСО, який мав 2 роти. Після навчання нас відправили в Маріуполь. Але десь через місяця півтора всім набридло сидіти в наметах – і почалися питання, коли ми все ж таки поїдемо на Донбас. Це був початок серпня,тоді вже починався Іловайськ – і всі хотіли воювати. Потім в один прекрасний момент прийшов наш на той час командир батальйону і сказав, що через три дні ми їдемо в Донецьку область. Всі якось трошки зажурилися, бо одна справа, коли ти думаєш про поїздку, а друга, коли все – завтра їдемо. Але відправку я пропустив, бо поїхав у Рівне за “ЗІЛами” і там я застряг на три дні. А коли повернувся в Новоград, як ідіот сидів на полігоні. Там ще була ціла рота, яка по штату не увійшла в наш бат. Згодом вони вступили в 81 аеромобільну бригаду і потрапили в ДАП взимку 2015 – і там їх доволі сильно потріпало. А от мені і ще декому повезло більше: ми все ж таки теж виїхали в бік Маріуполя. Пам’ятаю, як під’їжджаючи до міста, помітили, що чим ближче до зони АТО, тим менше нам махають руками. Базувалися в районі Кирилівки. І спочатку були певні, що це передок, бо всім сказали, що в найближчих посадках ворог, але як виявилося потім – це був дуже глибокий тил, тому перший місяць ми божеволіли і копали. А коли набридло махати лопатою, всі ходили кричали, коли вже почнеться війна? Але згодом в наш бік прилетіло дві касети “Града” – і дурних питань більше ніхто не ставив. Тоді всі знову почали завзято копати, бо зрозуміли, що це дуже потрібна справа.

У листопаді 14-го року з першим відділенням 2 взводу 3 роти, до того я був у 3 відділенні, нас відправили на так звану штольню. Вона знаходилась напроти села Миколаївка (Донецька область) яке контролювали сєпари. І з ними нас розмежувала річка Кальміус. Там на одному сухпайку і воді з джерела ми пробули близько 8 днів. Схудли всі. Сама штольня – це схил, в якому вибито дві горизонтальних шахти. Права шахта обвалилася, ліва уціліла. Зверху на самому схилі жив запорізький 37 тербат – непогані мужики. Разом з ними нас було близько 20 чоловік. Усі гуртом ми почали потихеньку кошмарити сєпарів. Їхні позиції в основному були сховані в лісі, але в самому селі вони теж вошкались – ми їх помічали, перестрілювалися з ними із АГСа і перекрикувались матюками. І після того, як вони познайомилися з нами, з такими архаровцями, яким кортить постріляти, то почали обходити нас по дальніх позиціях. Так, щоб ми із АГСа не могли їх дістати. Але коли когось з їхніх ми таки зажмурили, сєпари образилися – і намагалися нас убити, але, слава Богу, нам тоді везло і не було навіть поранених.

Потім на зміну нам приїхав “Азов” і ще одна наша “беха”. І саме вона обстріляла сепаратистів так, що спалила їм швидше за все склад БК, бо дуже довго в лісі горіло чорним. А перед цим два наших гранатометника підкралися майже до самої річки, там було видно сєпарський бліндаж, – і зробили туди декілька пострілів з гранатомету. Одна з гранат долетіла і розірвалася біля бліндажа, інша потрапила всередину, але не вибухнула. Але після того, вороги там більше не жили.

Воював наш батальйон, у принципі, як і зараз, – в окопах, бо майже по всій лінії фронту йшла позиційна війна: визначили – налетіли – вдовбали –полетіли.

У кінці листопада в нас сформувалася база в селі Зоря, поруч з Кирилівкою. А потім почалася зима, але її я майже всю забув, бо було дуже фігово. Ми жили в розбитому корівнику і там було страшенно холодно. То дуже важкий період в житті батальйону, бо наше керівництво намагалось все звести до ладу, а ми хотіли якось жити по-людськи, тому постійно гиркалися одне з одним. Плюс тоді нас ще дуже паршиво забезпечували, що дровами, що буржуйками, що будматеріалами – і в результаті все зводилось до “піди купи сам”. Тому це мало такий вигляд: ти на дві доби вирушав на спостережний пост, потім через дві доби вертався с холодного СП (спостережного поста) в таку ж холодну казарму. Сказати, що це було фігово – не сказати нічого. Це зараз щозими нам живеться легше, бо в нас вже є досвід, але тоді того досвіду не було ані в нас, ані в керівництва.

Основною нашою роботою на той момент було спостереження, коли попре москаль. Москаль не пер, тому ми розважалися, як могли. В нас був зв’язок з артою. І коли сєпарська арта починала довбати, наша задача була визначити, звідки вони луплять. Корегувати тоді було важко, бо 99% зі ста сєпари працювали вночі. Плюс вони теж не ідіоти – хотіли жити. Це був уже початок 15-го року і майже всі ідіоти закінчилися до того часу: вони або навчились, або померли, причому з обох сторін. Але хоч артилеристи у сєпарів були непогані, наші теж були не ликом шиті, тому могли насипати у відповідь. Згодом стало ясно, що в сепаратистів героями ніхто бути не хоче – після першого прильоту більш-менш поруч, вони розвертались і тікали. В такому ритмі в нас пройшла практично вся зима. А в лютому-березні 15-го року ми дислокувались у селі Чермалик. Це село, яке батальйон “Дніпро-1” двічі звільняв від сепаратистів. Причому, коли другий раз вони його звільняли, ми там сиділи і роздавали дітям на Миколайчика подарунки. Просто новина про звільнення Чермалика розповсюджувалася двічі: вперше, коли “Дніпро-1” зайняв село. Але тоді вона не набула великого розголосу. І тому її розповсюдили вдруге, коли і “Дніпро-1”, і ми вже знаходились в селі.

Ми знову стояли на річці Кальміус, і оскільки не так важко перебиратись через річку, як повернутися назад, на той бік ніхто не лазив. Коли щось бачили підозріле, підганяли вогневий засіб, накидували – і потім тікали, поки не прилетіло у відповідь. Воювали ми тоді, в принципі, як і зараз – в окопах, бо майже по всій лінії фронту йшла позиційна війна: визначили – налетіли – вдовбали – полетіли. Але тут ідеться про принцип роботи нашого батальйону, а не конкретно мого взводу, бо мій взвод сидів на ср.ці рівно “спостерігав і доповідав”. А “Дніпро-1” в цей момент воював, так само як і ми, на штольні, і наскільки мені відомо – успішно.

Загалом у Чермалику ми доволі непогано обжилися і там було весело. Інколи помічали щось цікаве – і наводили туди свої міномети. Але і в сєпарів на мінометі сиділи дуже толкові пацани, які пускали один пристрілочний, а потом клали в ціль. Вони вирахували один з наших спостережників і роздовбали його своїм мінометом. Тоді загинула собачка, проте серед людей втрат не було. А потім одного разу ми їх підловили, було видно, звідки вони стріляють, і наші мінометники поклали туди 3-4 міни. Після того на їхньому розрахунку сиділи вже якісь бовдури, як на мене, бо якість їхніх обстрілів з міномета – впала.

У кінці весни 2015 року ми знову переїхали в Кирилівку. Там було декілька бойових операцій, у яких я потрапив у групу прикриття. Тоді сєпари втратили близько 10 чоловік і загинув один наш. А на початку серпня 2015 року я брав участь у павлопільскій операції, суть якої зводилась до того, що, есбеушники щось шукали, що саме, Бог їх знає, а ми здійснювали прикриття. Село було нейтральним, у ньому час від часу паслися то наші, то вороги. Але ніхто там не закріплювався. Ми перелізли через річку – і сєпари образилися на такий прояв агресії, обстрілявши нас з мінометів, бо на тому березі ми були найближче до ворожих позицій. Потім наш БТР наблизився до них ще ближче, щоб трохи їх покошмарити, а сєпари у відповідь обстріляли нас із арти. Найбільше мін дісталося нашим групам прикриття, які знаходилися на “нашій” стороні річки. Декілька хлопців з РГР (рота глибинної розвідки) потрапили в засідку, і двоє з них загинули. Коли есбеушники свою справу закінчили, ми спакували монатки – і пішли. І майже одразу після цієї операції мене відіслали на дембель, бо закінчився строк мобілізації.

Я приїхав додому – пробув там близько 6 місяців, бо для того, щоб поновитися на контракт, треба багато часу. В цей час наш 131 батальйон зайшов у Широкіне, потім займав Павлопіль, Пищевик і Водяне, де, зі слів моїх товаришів, було веселіше всього. Але в Широкіне я не потрапив. Тільки приїхав в бат, як нас вивели на полігон. Через три місяці полігонів, у липні 16-го року нас відправили в ОТУ “Луганськ”, і наш взвод закинули в район села Трьохізбенка. В цілому там ми займалися боротьбою з контрабандою і нескінченними патрулями. Тому ганяли по лісах, шукали машини, які її перевозили, і так далі. В принципі, на той момент на тій ділянці фронту було доволі спокійно, але з нашої роти бойовики підірвали на міні один з бусіків і загинуло двоє хлопців. А ще сепаратисти переходили річку, мінували територію з нашого боку – і в так звані “кішки-мишки” ми з ними гралися півроку. Самих переходів і фактів мінування було близько трьох. Знаходили ці міни розвідники 93-ї бригади.

Був момент, коли фіскалів, яким ми передавали дані про контрабанду, почали обстрілювати на переправі. Один з них мені подзвонив і попросив допомоги, ми до них підскочили – і поки здійснювали вогневе прикриття, почули по радіоперехопленню, що сепаратисти пішли. В цей момент заїхала 93 бригада і евакуювала людей. Фіскали після того вручили нам і 93-й купу подяк. Їм повезло, що всі залишились живі, бо з 4 чоловік 3 отримали поранення, один був у важкому стані. Після того випадку фіскали трохи порозумнішали, і подальші операції намагалися проводити разом з нами або ставити нас до відома.

ПЕВНИЙ ЧАС МИ ПЕРІОДИЧНО ВОДИЛИ ПІД СЄПАРСЬКИЙ ОПОРНІК НАШИХ СНАЙПЕРІВ “НА САФАРІ”.

У січні 17-го року ми потрапили під Попасну. Тут було набагато веселіше, бо стріляли регулярно – і мене за місяць ледь два рази не застрелили. В основному ми займалися такою штукою, як розвідка і вогневі нальоти. Багато лазили по території, але так як на Попасній, на відміну від Трьохізбенки і Станиці Луганської, дуже велика насиченість військами, далеко не скрізь там можна було бродити. Часто ми видивлялись ворога зі статичних позицій і здійснювали на нього вогневий наліт, тобто малювали якийсь об’єкт, на якому сепаратня ще не дуже укріпилась, вилітали туди, всіма нашими вогневими засобами давали всім п.здюлів – і втікали до того, як прилетить отвєтка. Через це нас не дуже любила піхота, бо ми вилетіли постріляли, улетіли, а вони вигрібали ворожі прильоти. До речі, сєпари робили так само, тому звинувачувати нас у порушенні перемир’я – безпідставно.

У Попасній я пробув три місяці – десь із січня 17-го року по квітень. У сірих зонах постійно заводилась чиясь розвідка або наша, або сєпарська – і бродили там, як і ми, так і вони і одне з одним воювали. Але сепаратисти почали поступово ці сірі зони захоплювати і вирівнювати свою лінію опорних пунктів, ми ж у відповідь заважали їм це робити. Тобто вся війна там полягала в тому, що сєпари заважали нам облаштовувати свої позиції, а ми їм.

Якось ми зіткнулися з розвідгрупою ворога, коли пішли на завдання. Вони по нас перші відкрили вогонь – і нам довелося від них драпати. Це було в районі села Новоолександрівка, яке не належало жодній із сторін, тобто було між їхніми і нашими опорніками, але їхні позиції в районі цього села були кращими за наші, бо знаходились на висотці. Тобто накидувати з АГСа в наш бік їм було набагато легше. А трапилось це так: мій взвод займався тим, що розвідував райони біля Новоолександрівки. На одну частину ми виставляли спостережні пости, там де була велика ймовірність, що якщо будеш лазити, то ворог тебе вб’є. А по другій, в лісі і на перехресті, ми лазили з метою виявити, коли сєпари почнуть окопуватись, щоб не дати їм цього зробити, бо піхота повідомляла, що з району перехрестя їх регулярно обстрілюють з АГС і ДШК. Там теж були наші спостережні пости, які контролювали більшу частину території, але ми облазили ті місця, які наші спостережники не продивлялися. І в одному з таких піших походів я і ще троє хлопців шукали сєпарів, які, як нам розповіли, переобладнують опорніки і можуть тусуватися в лісі. Але нікого не знайшовши, і добряче налазившись по лісу, ми висунулись в район перехрестя. Це була зима, снігу по коліно, а місцями і гірше. Погода була повним лайном – пішов сніг і почався туман. І коли видрались на саме перехрестя, вирішили перейти через нього і піти трохи далі – це вже було повз задачу, яку нам нарізали, але якщо ми вже прийшли, то хотілося це зробити. Я сказав одному з наших: “Лісоруб, піди глянь, що там на другому боці?” Він пішов на дорогу і побачив двох сєпарів, які не помітили його, на відміну від третього – який пустив кулю в бік Лісоруба, і вона пролетіла в нього над головою. Як з’ясувалося, ми зіткнулися з такою ж розвідгрупою ідіотів, але сєпарських, як і ми, які теж блукали і шукали неясно що. Зав’язався короткий вогневий контакт. Я думав що робити але прийняв рішення не вступати з ними в бій. А причина була проста: ми були між нашими, тобто 24 бригадою, з якими в нас не було зв’язку, і з сєпарським опорніком – і якби вони почали по нас стріляти АГСом- це було б дуже весело і швидше за все, ми б наїлись осколків в ср..у. Ну а окрім того, бій не входив у наші плани. Коротше, щоб нам не влучили в голови, відходити довелося на четвереньках. Пам’ятаю, як я думав, що це ж стид, що офіцер так лізе по снігу, але обернувся назад – і побачив, що за мною так само лізло ще троє офіцерів. А отих двох сєпарів пізніше й….ли наші снайпери на їхніх опорніках.

В результаті ми добрались до 24-ки, вони на нас подивились, як на ідіотів, напоїли чайком – і відправили додому. Ми сіли на нашу бойову машину “Жигулі”, яку в них залишили, до того, як бродити лісом – і повернулися на базу. Ротний на нас подивився, потиснув руки, сказав, дякую що живі, а комбат прикалувався з мене цілий вечір, чого ти туди взагалі поліз. І добряче настукав по шапці – тепер без прикриття я нікуди ні за які гроші не полізу.

Неподалік від тієї точки, де нас ледь не підстрелили, в районі 2-3 км, сєпари вкапували нові опорніки. І накопали вони їх дофіга і трошки, а ми воювали з цими новими позиціями. Бо оскільки вони нормально не окопані, можна було робити їм двохсотих і трьохсотих. Копали вони, як прокляті – і вдень, і вночі. І ось пішли ми в один райончик, де можна було близенько, метрів на 600, до них підшкребтися. Зазвичай ми здійснювали вогневе ураження з БМП, ЗУ і час від часу з СПГ. Але цього було мало і ми вирішили взяти з собою снайперів. Перевірили, чи не замінована там дорога, виявилось, що ні. Доповзли до точки , але коли в нас над головою почали стріляти наші “бехи”, ЗУшки і СПГ, ледь не наклали в штани. Ти ж ніколи не знаєш – це по тобі стріляють, чи ні, тільки коли бачиш першу чергу і вони пролітає, розумієш, що не по тобі. І на тій дистанції, що була між нами і сєпарами, щоб випадково влучити в своїх – потрібен легкий поворот башні в наш бік. Врешті-решт, ми почекали, доки відпрацювали всі вогневі засоби – і почали спостерігати за сєпарами. Дивимось – сєпар копає, потім по ньому починає працювати “беха” – і він падає, а коли “беха” випускає 2-3 черги, він знову стає і копає далі. І так, поки “беха” не відстріляє, як треба. Потім до нього підключається ще декілька сєпарів, але тут снайпер кладе одного, вони беруть жмура, відтягають убік і далі копають. Тобто в них копання окопів – на більш продвинутому рівні, ніж медицина. Бо в нас би вже всі скакали по окопах і намагались надати допомогу пораненому, а у них політика така, що умовний Коля нехай здихає.

Певний час ми періодично водили туди наших снайперів “на сафарі”. Коли про це дізналося місцеве ССО та всі інші підрозділи, що ми знаємо точку, де можна піти і постріляти по сєпарах, до того ж, успішно, то теж приєдналися. Згодом це мало такий вигляд: ротний приходив і казав, що сьогодні знову когось треба зводити постріляти. А сєпари все одно продовжували копати. І втрат за зиму-весну в них було немало, але більшість за…..ли “бехою” і стрєлкачом. Мабуть, якби там стояла наша рота, то вже б нікого не залишилось, але в сєпарів або з людським ресурсом краще, або вони якось пофігістично до людей ставляться. Хоча потім вони очухались і почали відповідати, а оскільки ходити з криками під АГСом ніхто з нас не хотів, тому снайперів перестали водити, а сєпарів продовжували стимулювати за допомоги БМП, АГСів і так далі. І свої піші прогулянки ми теж перестали робити, бо все, що треба розвідали. Далі вся наша кар’єра під Попасною будувалась так: сиділи в окопах, спостерігали за ворогом, і час від часу в міру наших можливостей і розпущеності перестрілювались із кулеметів або шкєрились (швендяли) в бліндажах і потерпали від обстрілів, яких теж було немало.

Поки служили під Попасною, нікого з мого взводу не поранило, але усі мої новачки змогли обстрілятись. Ми знялися звідти навесні 17-го року. Після чого нас заперли на ППД, це було в кінці квітня. Там теж було по-своєму весело, бо ми потроху чинили бронетехніку, щоб потім угробити її всю на полігоні.

Взагалі, 99% роботи за весь той період, що я служив, припадало на об’єднані зусилля нашого батальйону, час від часу за підтримки 93-ї, 14-ї, 24-ї бригад та інших суміжних підрозділів. Зараз я продовжую службу в Донецькій області. З одного боку, побувавши в армії, важко не шкодувати, що підписав контракт аж на 5 років, але коли відбувається війна в моїй країні, я все одно не міг і не можу вчиняти інакше, окрім, як захищати її. Воєнні, такі як я, тобто упороті добровольці 14-го року – це ті люди, які якщо сидять без діла, кажуть, що як скучно, твою ж дівізію, треба воювати: я давно ні в кого не стріляв, по мені теж. Потім тебе відправляють в якусь ж..у – там ти отримуєш звіздюлєй. Починаєш на карачках тікать і думаєш, що краще було б скучно. А потім вертаєшся назад – і думаєш, що блін, було кльово, офігєнно.

А якщо без жартів, то війна – це дуже нудна робота. Всі ці пафосні фільми про неї треба складати в одну кімнату – і підпалювати. На фронті ти постійно відчуваєш потребу в чомусь: недосипаєш, харчуєшся хтозна як і хтозна коли. Постійно відчуваєш нескінченну втому і завжди є шанс, що тебе завалять, але хтось цю роботу має виконувати.

Текст і фото: Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"