Виправка професійного військового стала відчутною ще на етапі планування нашого інтерв’ю з командиром 54-го окремого розвідувального батальйону – підполковником Леонідом Климчуком. У редакцію він прибув оперативно, попри той факт, що наступного дня відбував у сектор зони АТО. У розвідці ж інакше не можна – треба завжди бути першим. А ще про розвідників існує дотепний жарт: “Подумати лишень, ви ж зовсім не схожі на розвідника… – А скільки би я пропрацював, якби був схожий?”.
У числі 16 героїв портрет командира Леоніда Климчука віднедавна прикрашає стіни Адміністрації Президента України. З того портрета, здається, віє ще гарячим попелом війни, з якого постає вдумливий рішучий погляд і якась дивна мовчазна впевненість: за спинами таких героїв – Україні надійніше. За мужність та героїзм воїни удостоєні почесної державної відзнаки – ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Окрім підполковника Леоніда Климчука, нагороду отримали ще три розвідники 54-го орб: старші лейтенанти Єгор Гладков та Андрій Супригін, а також майор Сергій Захаревич. Разом з іншими українськими бійцями ці люди пройшли сумнозвісні котли в Іловайську, Дебальцевому, брали участь у бойових діях в інших населених пунктах на Сході. Якою ціною здобувають наші військові ордени у донедавна мирній Україні – про це наша наступна розмова. З 1 березня 2014-го підполковник Леонід Климчук із підлеглими захищає цілісність України, а 6 червня він відзначив своє 40-річчя.
– Леоніде Олександровичу, якось доводилося чути, що на війні понад усе хочеться додому, а коли воїни повертаються у мирне життя, то у них виникає бажання їхати назад, до побратимів. Що відчуваєте ви?
– Якби був там менше часу, то, напевно, теж рвався би назад. Але я там вже понад рік, і, маючи тут сім’ю, звісно, це нелегко. Тим паче, у розрізі того, що зараз відбувається на Сході. Спочатку ми думали, що виконаємо поставлені задачі і повернемось. Тепер зрозуміло, що цей конфлікт швидко не закінчиться.
– У новинах спостерігаємо діаметрально різну інформація щодо того, ким не виконуються Мінські домовленості. Що відбувається насправді?
– Нам немає доцільності не виконувати домовленості. Попри те, що відбувається у Луганській та Донецькій областях, в Україні продовжується життя, люди отримують зарплати і пенсії, працює економіка. Нам невигідно наступати, бо тоді країна перестане отримувати міжнародну допомогу. А головне, через що нам невигідне порушення Мінських домовленостей, – це втрати особового складу та техніки. Натомість сепаратистам це вигідно. Враховуючи, що там не створено жодних адміністрацій, немає власної валюти, економіки, вони виживають лише за рахунок допомоги від Рената Ахметова та гуманітарних конвоїв з Росії. Наш батальйон стоїть на передовій, ми спілкуємося з людьми… Магазини там розкрадені, газу, води, світла немає, нічого не працює. Якщо припиняться бойові дії, то Росія навряд чи буде поставляти гуманітарну допомогу. Треба буде будувати свою економіку, а зараз там, наче у порожньому полі. За деякою інформацією (розповідають полонені), гуманітарна допомога повертається назад у Росію і продається там у магазинах. Звісно, щось таки роздають людям і бойовикам ЛНР і ДНР, щоб зробити картинку для сюжетів. Цього року у самопроголошених республіках навіть поля не засіяні – на що розраховувати? Нестабільна ситуація, безконтрольність вигідні самопроголошеним лідерам.
– Виходить, що Мінські домовленості істотно зв’язують руки Збройним Силам?
– Відповідно до них, ми не можемо наступати, ходити у тил ворога, щоб вести розвідку, літати безпілотниками на їх території, застосовувати авіацію. Ми лише обороняємося. Лінія кордону, яку не можна перетинати, намальована на картах усіх командирів. Місія ОБСЄ спостерігає за дотриманням умов здебільшого на нашій території, бо лише тут для неї забезпечена охорона. Інтенсивність обстрілів зменшилася на початку після підписання домовленостей, зараз знову збільшилася.
– То з ким ми воюємо на Сході?
– Там діють три види формувань: ополченці самопроголошених ЛНР та ДНР, найманці (серед яких росіяни, прибалти тощо), яким потрібна робота, регулярні війська Російської Федерації. Вже доведено, що є декілька бригад і спецназ ГРУ. На блок-постах стоять ополченці, диверсійно-розвідувальні групи складаються з найманців, а масштабні операції на кшталт Іловайська та Дебальцевого організовуються регулярними військами, із залученням серйозної реактивної артилерії.
– Вам там доводиться воювати у складних умовах: з одного боку – агресор, що володіє другою за потужністю армією у світі, з іншого – Україна, у якій досі так мало реалізованих після Майдану сподівань… Як почуваються захисники?
– Ми виконуємо свій професійний обов’язок і про політику намагаємося не говорити. Спостерігаємо, віримо, що реформи будуть реалізовані. Щодо армії, то Збройні Сили України сьогодні вже не ті, що були рік тому. У правоохоронній системі відбуваються зміни – хочеться вірити, що це буде не лише зміна назви з міліції на поліцію. Звісно, є випадки, коли говорять: приїдемо – підемо знову на Майдан. Зброї на руках зараз багато, тому це загрожує набагато більшою кількістю жертв, ніж попередній Майдан. Але, сподіваємося, до цього не дійде.
– Хоч оборонний бюджет збільшено у рази, волонтери продовжують шукати підтримки для армії у народу. Виникає питання: куди йдуть гроші, що виділяють на армію?
– Цим питанням мають займатися компетентні служби. Поклавши руку на серце, усім зрозуміло: українську армію знищували понад двадцять років, тому відновити її за короткий проміжок часу нереально. Маємо військову техніку зразків 70-80-х років. Щоб її модернізувати, потрібен час і технології, які в країні теж слід відроджувати. Ніхто не думав, що доведеться воювати. Навіть, отримавши допомогу від міжнародних партнерів, в Україні постають питання із запчастинами та обслуговуванням. Усе це – дуже великі кошти. Тому, очевидно, раціональною є лінія Генерального Штабу щодо роботи над власними зразками. Сподіваємося, модернізоване вітчизняне озброєння стане серійним.
– Чого бракує вашому батальйону?
– Як я вже казав, основна проблема – застарілі зразки зброї, техніки, засобів зв’язку. Час диктує нові умови. Наприклад, на зміну колишнім шоломам прийшли кевларові, з’явилися сучасні бронежилети. Новою технікою сьогодні забезпечується Національна гвардія, бо вона не так давно сформована. Натомість армія, вважається, що забезпечена. Воюємо тим, що є. Допомагає взаємодія різних видів військ.
– Що за час служби у зоні АТО вас “зачепило” найбільше?
– Пригадую такий випадок на початку, коли ми входили у взаємодію з Національною гвардією, зокрема, з батальйоном Кульчицького. У них тоді було дуже слабке матеріально-технічне забезпечення. Вразило мене те, що, знаходячись на передовій, на відстані 400 метрів від ворога з танками, у них були лише автомати і гранатомет. Знаючи, що нема чим відбиватися проти потужної техніки, ці люди не втрачали оптимізму. Я тоді подумав, що такий народ справді не перемогти…
– Що скажете про рівень підготовки мобілізованих? І про хвилювання цивільних, що люди в армії використовуються, як «гарматне м’ясо»?
– У нас близько 500 мобілізованих, більша частина відповідально виконує завдання. До речі, близько половини резервістів – це добровольці з Майдану, з яких формували батальйон одразу після тих подій. Щодо розмов про “гарматне м’ясо”, то у кожному конкретному випадку треба аналізувати втрати. Ми маємо 5 вбитих і 74 поранених, з них – 70 бійців повернулися у стрій. Звісно, кожна втрата для командира – занадто велика і слова тут зайві.
– Почесну державну відзнаку ви отримали, зокрема, за збереження особового складу і техніки. Як це вам вдалося?
– З першого дня набору у батальйон ми навчали людей на полігоні польовому виходу, а не тримали у казармах. Постійні стрільби, навички водіїв, механіків, операторів, навідників стрільби. Батальйон формували не лише з офіцерів, які зараз служать, а й запрошували комбатів у відставці, котрі мають великий досвід розвідки, щоб покращити якість підготовки. Залучали начальників розвідок армійських корпусів, запрошували спеціалістів-медиків з Польщі. Усе це дало результати, коли почалися активні бойові дії. Вдалося уникнути зайвої паніки і діяти більш професійно. Навіть, коли ворог оточив Дебальцеве, наші підрозділи наступного дня вийшли, без втрат особового складу, з мінімальними втратами техніки. Бачив, як після втрат, поранень та обстрілів змінюється ставлення бійців до товаришів – люди починають більше цінувати один одного. Сам себе не завжди можеш врятувати, а дружнє плече на війні допомагає.
– У вас служать офіцери, котрі є уродженцями Сходу, і склали присягу на вірність українському народові. Як вони спілкуються з рідними і друзями?
– Вони практично не спілкуються. Намагаються не розповідати, де зараз перебувають. Закінчиться війна, тоді, сподіваємося, усе стане на свої місця… Декілька строковиків, родом зі Сходу, залишили військову частину, коли ми приїхали туди.
– Керувати, як і служити у війську, у мирний час та на війні – це, зрозуміло, різні речі. У чому плюси, а у чому – мінуси?
– У пункті постійної дислокації усі навчання, табірні збори розвідників, стрільби проходять під мирним небом. Мінус лише у тому, що багато бюрократії, тендерів. У зоні АТО – спрощене оформлення документів, отримання амуніції, доукомплектування зброєю, технікою. Складність у тому, що будь-якої миті можна зазнати втрат особового складу, і це – найбільша проблема. Крім того, непросто протистояти набагато сильнішому ворогу, ніж ми могли уявити. На жаль, військові дії дали нам змогу краще підготувати особовий склад. Тут ми усім забезпечуємося – паливно-мастильними матеріалами, боєприпасами, харчуванням.
– Яке ставлення до військових з боку місцевого населення?
– Досить двозначне... У населених пунктах, де підтримують ополченців, – нічого доброго. Хоча ми допомагаємо продуктами, медикаментами. Але “скільки вовка не годуй, – все одно у ліс дивиться”. Населення ставиться краще до армії та України там, де не зруйноване житло, де людей не зачепили бойові дії...
– Які ваші прогнози – як далі Україні будувати життя із зоною конфлікту?
– На мою думку, для початку потрібно припинити конфлікт, дати людям пожити. Нехай відновлять там життя, економіку. Особливо пильна увага має бути спрямована з боку влади на прикордонні райони, де панує російська пропаганда, телебачення. Де розповідають, що Росія надає допомогу, ремонтує пошкоджені будинки, виплачує пенсії, усе налагоджує, і люди у це вірять. Потрібно забезпечувати допомогою і прикордонні райони, не лише Донецьк і Луганськ.
– Очевидно, трохи “затишніше” буде вам служити на Сході після призначення головою Донецької ОДА Павла Жебрівського, котрий очолював раніше Житомирщину і донедавна служив у складі 54-го розвідбату (!). Чи не так?
– Так, Павло Іванович півроку служив у нашому батальйоні сержантом, був заступником командира ремонтного взводу. Брав участь у бойових діях у Дебальцевому, Вуглегірську тощо. Ми часто з ним спілкувалися, завдяки йому, нас активно підтримували київські волонтери “Єноти”. Думаю, він наведе порядок.
– Волонтери – це рятівне коло для армії. Чи не так?
– Наш батальйон у повному обсязі забезпечується Міністерством оборони. Проблема хіба що в оптиці (тепловізори, потужні біноклі, яких немає на озброєнні) та засобах зв’язку – саме у цьому нам дуже допомогли волонтери. У тому числі – новоград-волинські.
– Що від імені воїнів скажете тим, хто чекає вас вдома?
– Найбільшу підтримку ми отримуємо саме з їх сторони – близьких, рідних людей, друзів… Дуже добре, що чекають, пишуть, телефонують. Це не дає нам права загинути і додає сил виконувати професійний обов’язок.
Розмовляла Юлія КЛИМЧУК